Поміж ворогами

- А бо­дай тобі доб­ра не бу­ло, щоб я до те­бе всту­пав! Бач, як за­панів! А ти вже за­був­ся, як пас че­ре­ду? За­був­ся, як свині пас? А, ти, сви­но­па­се! - го­во­рив з дво­ру ста­рий Пет­ро Ко­цю­ба, не­ве­лич­кий та вбо­гий чо­ловік.
- Хіба ж я зу­мис­не вас штовх­нув? Та ви­ба­чай­те мені, та­ту, на цей раз! Та вступіть-бо! - про­сив пи­сар з по­ро­га.
- Бодай вже од те­бе ос­ту­пи­лись добрі лю­де! Я те­бе од­дав в шко­лу, втра­чав­ся на те­бе, да­вав на книж­ки ос­танні гроші. А він тобі он якої співає! Сам ба­гатієш, а мені од те­бе не­ма ніякої по­мочі, - ска­зав Ко­цю­ба та й пішов з дво­ру.
- Ну та й прич­та ж мені тра­пи­лась цього ве­чо­ра! Не­на­че не­чис­тий увів ме­не в спо­ку­су! - го­во­рив пи­сар, втретє за­со­ву­ючи двері за­со­вом.
Писар вер­нув­ся в кан­це­лярію й сів за сто­лом. Він роз­гор­нув од­ну бо­ма­гу й по­чав пе­ре­чи­ту­вать, але чи­тав, чи­тав і ніяк не міг вто­ро­пать са­мої сут­но­ти на­пи­са­но­го. Нес­подівані події цього ве­чо­ра вплу­ту­ва­лись в на­пи­са­не, не­на­че там, в бо­мазі, бу­ло ря­доч­ком на­пи­са­но за дві речі. Ле­о­итій Пет­ро­вич чи­тав од­но, а дру­ге не­доб­рохіть лізло йо­му в го­ло­ву, не­на­че во­но бу­ло спи­са­не між ряд­ка­ми. Втям­ли­вий зро­ду й ро­зум­ний, він не міг нічогісінько розібрать в бо­мазі, не­на­че за­гу­бив свою тя­му десь в сінях та на схо­дах. Він по­чу­хав по­ти­ли­цю й ки­нув бо­ма­гу на стіл. Не­ве­лич­ка лам­па світи­ла тільки на один кінець дов­го­го сто­ла, на дзер­ка­ло, і слаб­кий світ од неї лед­ве до­ся­гав до білих стін. Пи­сар витріщив за­ду­мані очі на тем­ний ку­ток і за­ду­мавсь. Він був знес­по­коєний, стур­бо­ва­ний і тим сту­ко­том у двері, й ви­пад­ком з жінкою во­лос­но­го стар­ши­ни та з батьком. Неп­риємна подія доб­ре да­лась йо­му в тям­ки.
«І приніс чорт оту Лес­чи­ху й мо­го батька! - ду­мав пи­сар. - Те­пер піде чут­ка по селі, піде сла­ва про це й по всій во­лості, дійде во­на й до ми­ро­во­го по­се­ред­ни­ка… за­пев­но, че­рез о. Ар­темія… Ов­ва! А, по­га­на спра­ва! Лю­де й без то­го вже на ме­не гри­ма­ють, що я їх ча­сом штов­хаю в по­ти­ли­цю, даю сту­са­ни в бо­ки та по­ля­па­си по морді. А тут на тобі ще Лес­чи­ху та ста­ро­го батька! Я-то не ду­же вва­жаю на о. Ар­темія й не бо­юся, що він мені пош­ко­дить, - ду­мав Ле­онтій Пет­ро­вич. - Але ж оце тра­пивсь по­га­ний ви­па­док. Мо­жуть ме­не й справді ски­нуть з місця. Ов­ва! На­род роз­не­се по во­лості, по яр­мар­ках. І при­нес­ла ж ли­ха го­ди­на сю­ди ста­ро­го! І чо­го йо­му бу­ло сю­ди сліпцем лізти? І я йо­го вда­рив…»
Писар встав і по­чав ни­кать по кан­це­лярії. Йо­го бро­ви на­су­пи­лись; очі сум­но й сер­ди­то виг­ля­да­ли з-під гус­тих брів. Він зак­лав ру­ки в ки­шені й усе хо­див од кут­ка до кут­ка, а сумні ду­ми все густіше й густіше на­со­ву­ва­лись в йо­го го­лові.
Він ду­же зас­му­тив­ся й по­чав швид­ше хо­дить. Тонкі дош­ки вги­на­лись од йо­го важ­ких сту­пенів. І йо­му зда­ло­ся, що під ним вги­нається грунт, що він от-от не­за­ба­ром про­ва­литься з сво­го пи­сарст­ва.
«Що ж тоді мені ро­бить, як ме­не про­же­нуть з місця? Як жи­ти? Ха­барі про­па­ли…» - ду­мав пи­сар, ни­ка­ючи од кут­ка до кут­ка.
А нічна пізня до­ба, надз­ви­чай­на мерт­во­та, ти­ша в кан­це­лярії на­во­ди­ли на йо­го ще більше важ­ких дум. Темні за­кут­ки на­во­ди­ли на йо­го сум. В йо­му роз­бур­ка­лась вда­ча се­ля­ни­на, прос­то­го, неп­росвіче­но­го. Темні за­кут­ки не­на­че ля­ка­ли йо­го; тем­ря­ва ніби густіша­ла в кут­ках і на­со­ву­ва­лась на се­ре­ди­ну ха­ти, на­по­ля­га­ла на йо­го.
Писар за­га­сив лам­пу, вий­шов надвір і про­чу­мавсь. Хо­лод за­раз розігнав йо­го сумні ду­ми.
«Ет! не зна­ти що лізе в го­ло­ву!» - по­ду­мав пи­сар, вер­та­ючись до­до­му.
Поки він дійшов до­до­му, сумні ду­ми йо­го не­на­че роз­гу­би­лись по до­розі. Він знов по­чав сер­диться на батька.
«І при­нес­ло ле­да­що ста­ро­го в во­лость! І чо­го йо­му бу­ло тре­ба? От і на­ро­бив мені кло­по­ту!» - ду­мав пи­сар, всту­па­ючи в свій двір.
І як­би тоді в дворі він зустрівся з своїм батьком, то був би ла­ден дать йо­му ще од­но­го сту­са­на або по­ти­лич­ни­ка.
Його стріла жінка, гля­ну­ла на йо­го й спи­та­ла:
- Чого це ти та­кий сум­ний, не­на­че в те­бе на лиці нах­ма­ри­ло?
- Ат, од­че­пись! - крик­нув він на жінку.
Жінка за­мовк­ла й не на­ма­га­лась, і не насміли­лась йо­го більше пи­тать.
«Певно, лю­де розізли­ли йо­го в во­лості своїми поз­ва­ми», - по­ду­ма­ла пи­сар­ша й більше не пи­та­ла ні про що сво­го чо­ловіка; во­на зна­ла но­ро­ви Ле­онтія Пет­ро­ви­ча: раз одрізав, то більше не чеп­ляй­сь!
Погано спа­лось тієї ночі Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, і все чудні та важкі сни йо­му сни­ли­ся: все верз­лось, що він ніби си­дить в Бо­гус­лаві на місці ко­ло Бер­ко­во­го шап­ли­ка з смо­лою та все сьорбає дьоготь лож­кою; дьоготь про­тив­ний, по­га­ний, аж пельку за­би­вав, а він навіщось сьорбає йо­го, не­на­че на­ку­пивсь. То знов йо­му сни­лось, що в йо­го на пле­чах важ­кий лан­тух з піском; він не­се той мішок до мли­на мо­лоть і ніяк не пот­ра­пить в млин та блу­кав десь в пу­щах та нет­рях.
Другого дня тро­хи не світом уся Го­робцівка вже досвідчи­лась, що вчи­нив пи­сар в во­лосній уп­раві з Лес­чи­хою та з своїм батьком. Лес­чи­ха хотіла йти до ба­тюш­ки жалітись на пи­са­ря, та не насміли­лась. Хит­ра мо­ло­ди­ця зна­ла, що як роз­ка­же про все вчи­тельші, то це все од­но, ніби во­на роз­ка­же са­мо­му о. Ар­темієві. Во­на бігцем побігла до вчи­тельші.
Лесчиха не по­ми­ли­лась: го­робцівська га­зе­та бу­ла ніби те­ле­фон­на. Вчи­тельша аж підско­чи­ла, як по­чу­ла та­ку ціка­ву но­вин­ку. Во­на на­ки­ну­ла на се­бе пальто, за­бу­лась навіть всу­ну­ти но­ги в ко­лоші і в од­них че­ре­ви­ках побігла до ба­тюш­ки й роз­ка­за­ла за ви­па­док з пи­са­рем.
О. Ар­темій слу­хав і ре­го­тавсь. Су­са­на Уласівна й собі сміялась. Ва­тя, уг­лядівши вчи­тельшу, втек­ла в свою кімна­ту, щоб і не ба­читься з нею: во­на щи­ро зне­на­виділа вчи­тельшу.
- Хі-хі-хі! - ре­го­тавсь о. Ар­темій, хо­дя­чи по світлиці, аж за бо­ки брав­ся. -Хі-хі-хі! От ко­медія - так ко­медія! Кра­щої й Го­голь не ви­ду­мав би! Хі-хі-хі! Та як він ла­яв Лес­чи­ху? По­га­на мор­да? безх­вос­та суч­ка? Сміх, та й годі! Во­лос­но­го стар­ши­ни жінка - безх­вос­та суч­ка!
- Та так же ла­яв, так! Ка­зав на неї: а, ти, безх­вос­та суч­ко, ку­ца шка­по! - го­во­ри­ла вчи­тельша й, оче­ви­дяч­ки, док­ла­да­ла ще більше своїх по­етич­них об­разів, щоб зро­бить ко­рес­пон­денцію цікавішою й от­рутнішою для пи­са­ря.
- Ого-го-го! - аж ре­го­тав о. Ар­темій. - Ой, ум­ру од сміху! А сво­го батька як він ла­яв: ста­рою со­ба­кою, чи сви­ня­чим хвос­том, чи як? Я щось і не поп­римічав усього, - пи­тав о. Ар­темій.
- Лаяв і ста­рою со­ба­кою, і сви­ня­чим хвос­том, і неп­ро­сип­лен­ним п'яни­цею, і злодієм, і ста­рим во­ло­цю­гою, - до­да­ва­ла куті ще й сво­го ме­ду вчи­тельша.
- Ну, не­хай ста­рий Ко­цю­ба здо­ро­вий зно­сить та в кра­ще вбе­реться! Гар­ний си­нок, нічо­го ка­за­ти! Уб­рав батька на старість в шо­ри, та в убо­ри, та в на­рит­ни­ки!
Вчительша осміха­лась та аж об­ли­зу­ва­лась, не­на­че пи­сар­шин кіт, що вкрав та всмак наївся са­ла. Во­на трош­ки по­сиділа, по­ба­ла­ка­ла та й пішла.
- Ну вше­ле­пав­ся ж оце пи­сар! Хи-хи-хи! - ре­го­тавсь на всю світли­цю о. Ар­темій.
Незабаром при­ди­бав і ста­рий Ко­цю­ба жалітись на сво­го си­на. Ко­цю­ба був не­ве­лич­кий су­хий си­вий дідок з доб­ри­ми яс­ни­ми очи­ма.
- Вже, ба­тюш­ко, про­шу ва­шої ми­лості, як бу­де Ле­вонтій говіть, то хоч нак­ладіть на йо­го по­ку­ту за те, що він так зне­ва­жає ме­не, ста­ро­го. А я ж йо­го од­дав до шко­ли! А я ж за ос­танні гроші ку­пу­вав йо­му книж­ки, зо­дя­гав йо­го. А він… Он яка мені дя­ка од йо­го на старість! Хлібом-сіллю мені не до­по­мо­же, а лай­кою так вра­зить…
І в ста­ро­го Ко­цю­би за­ка­па­ли сльози з очей і по­си­па­лись на сиві ву­си та на си­ву бо­ро­ду.