Поміж ворогами

- Яка я гар­на! Яка я пиш­на в зо­ло­тих се­реж­ках, в діямен­тах! Як бли­щить зо­ло­то! Як бли­щать мої очі при зо­лотії Ой, гар­на я ста­ла! Здуріє мій Фавст, як уг­ля­дить ме­не в цьому уб­ранні! - співа­ла Ан­то­ся, імпровізу­ючи сло­ва.
Вона знов за­пи­ша­лась, блис­ну­ла зуб­ка­ми й пос­ва­ри­лась на се­бе в дзер­ка­ло пальчи­ком.
- А, яка гар­на моя ви­ши­ва­на со­роч­ка! Тра-ля-ля! тра-ля-ля! Ой, як бряж­чить моє діямен­то­ве на­мис­то! Тру-лю-лю! тру-лю-лю!
І Ан­то­ся підстав­ля­ла до дзер­ка­ла то один ру­кав ви­ши­ва­ної со­роч­ки, то дру­гий, то бряз­ка­ла раз­ка­ми скля­них прос­тих бусів на шиї.
- Хи-хи-хи! - засміялась Ан­то­ся до дзер­ка­ла, блис­нув­ши зуб­ка­ми, і пос­ва­ри­лась на се­бе в дзер­ка­ло. -Хи-хи-хи!
І Ан­то­ся са­ма за­ре­го­та­лась щи­рим ре­го­том, ма­буть, а сво­го діямен­то­во­го на­мис­та.
- Ой, як гар­но бли­щить моє ізом­руд­не на­мис­то! Я за йо­го аж со­рок копійок зап­ла­ти­ла бо­гус­лавській Рухлі. Хи-хи-хи! Тра-ля-ля!
І Ан­то­ся за­ре­го­та­лась на всю світли­цю з тих бо­гус­лавських діяментів. Ва­тя й собі за­ре­го­та­лась. За­ре­го­та­лись і менші Ан­то­сині сест­ри. Світли­ця аж дзвеніла од­ляс­ка­ми од ре­го­ту.
- Ну та й гар­на ж справді з те­бе вий­шла б Мар­га­ри­та! - аж крик­ну­ла Ва­тя.
- А ти ж ду­ма­ла як! Мені аби б тільки дос­ту­питься до тієї сце­ни, а там я вже по­ка­за­ла б се­бе.
Порадившись та посміявшись, Ва­тя вер­ну­лась до­до­му ба­га­то ве­селіша.
Але Ваті не до­ве­лось їхать до Києва, щоб вчиться в кон­сер­ва­торії та до­буть собі потім і сла­ви, й за­со­бу для сво­го жи­вотіння на світі.
Після ве­ли­кодніх свят о. Ар­темій зустрівся на яр­мар­ку в містеч­ку з ди­яко­ном Доб­ри­ловським. Ди­якон вже док­лад­но знав про всі події в Го­робцівці. Він знав, що Ле­онід Се­ме­но­вич приїздив в Го­робцівку до пи­са­ря і що він вер­нувсь на батьків хутір, не по­бу­вав­ши з одвіди­на­ми в о. Ар­темія. Він знав, що «з то­го пи­ва не вий­де ди­ва», заз­да­легідь на­пи­тав гар­но­го па­ни­ча семіна­рис­та десь аж в Уман­щині й за­ма­нив йо­го спер­шу до се­бе в гості. Він потім на­ра­яв йо­му поїха­ти до о. Ар­темія й по­ди­виться на Ва­тю.
- Отче бла­го­чин­ний! В ме­не є один семіна­рист на приміті, - ска­зав Доб­ри­ловський до о. Ар­темія ниш­ком, ніби по сек­ре­ту, - як­що доз­во­ли­те, то я приїду до вас з ним та по­ка­жу йо­го вам. Хоч той па­нич син бідно­го ди­яко­на, але гар­ний, хоч з ли­ця во­ди на­пий­ся! Я знаю, що він бу­де упо­доб­ний панні. Тільки він убо­гий, ой який убо­гий! як той Іов на гноїщі!
- Та за це кло­по­ту мені ма­ло, - обізвав­ся ти­хенько о. Ар­темій, - знай­де­мо чим при­че­пу­рить йо­го; знай­деться, чим і ха­ба­ра підсу­нуть в кон­сис­торію, щоб дос­тать доб­ру па­рафію для йо­го. При­возьте! Не гай­те ча­су!
І Доб­ри­ловський привіз то­го па­ни­ча до о. Ар­темія. Він звав­ся Сте­пан Ве­ледніцький. То був ви­со­кий на зріст, пос­тав­ний, пиш­ний блон­дин з синіми очи­ма. Ваті він од­ра­зу спо­до­бавсь. Во­на по­ки­ну­ла усі дум­ки та гад­ки за мо­нас­тир і за кон­сер­ва­торію. Ве­ледніцький про­бу­вав в Доб­ри­ловсько­го й звідтіль ціле літо вча­щав до Ваті.
Восени він повінчав­ся з Ва­тею, а о. Ар­темій своїми грішми до­поміг йо­му в кон­сис­торії зай­нять доб­ру па­рафію. З Ваті вий­шла ду­же доб­ра й ро­зум­на ха­зяй­ка, якою бу­ла й її ма­ти.
А тим ча­сом пи­сар не да­вав спо­кою о. Ар­теміеві, на­мов­ляв про­ти йо­го гро­ма­ду, ви­га­ду­вав якісь діла й си­пав на йо­го про­ше­ния ніби­то од гро­ма­ди в кон­сис­торію. Пи­сар дав та­ку нап­ра­ву гро­ма­дя­нам, що до­хо­ди й при­но­си­ни для о. Ар­темія по­мен­ша­ли сли­ве вдвоє.
Писар по­ма­леньку та по­ти­хеньку ви­ко­пав під о. Ар­темієм чи­ма­лу яму. Але й сам не­обе­реж­ний о. Ар­темій са­мохіть до­дав рук, щоб по­ши­рить під со­бою ту яму.
Вже дав­ненько о. Ар­темій збу­ду­вав в Го­робцівці здо­ро­ву чу­до­ву церк­ву, але ко­ло церк­ви стриміла, нарізко од церк­ви, ста­ра дзвіни­ця, зчорніла, низька, при­сад­ку­ва­та й ши­ро­ка, не­на­че ста­ра пе­че­ри­ця.
О. Ар­темій звелів роз­ки­дать ста­ру дзвіни­цю й збу­ду­вав но­ву, гар­неньку, ви­со­ченьку, при­ту­лив­ши її до са­мої церк­ви. Вже й дзвіни­цю пос­вя­ти­ли, але на цвин­тарі ва­ля­лась си­ла де­ревні, до­щок, оба­полків, трісок та здо­ро­во­го каміння, що зос­та­лось од му­ру­ван­ня фун­да­мен­ту. О. Ар­темій в малі праз­ни­ки все зап­ро­ху­вав лю­дей зос­таться після служ­би бо­жої, приб­ра­ти та зчис­тить цвин­тар, са­мо по собі без пла­ти. Лю­де не слу­ха­ли і, зви­чай­но бай­дужні до гро­мадської спра­ви, усі роз­хо­ди­лись до­до­му. Тим ча­сом най­мать робітників не бу­ло за що. О. Ар­темій пішов на хит­рощі.
Восени, в один не­ве­лич­кий праз­ник, він звелів ти­та­реві пос­та­вить ко­ло церк­ви сто­ли, зго­ту­вать за­кус­ку й ви­пи­вач­ку. Ти­тар по­нас­тав­ляв ми­сок та по­лу­мисків з та­ра­нею, з са­лом, з со­ло­ни­ми огірка­ми, з че­хо­нею, пи­ро­га­ми та сма­же­ною ка­пус­тою; кру­гом сто­ла пос­та­вив пляш­ки з горілкою, а щоб за­ма­нить та підмо­го­ри­чить лю­дей, о. Ар­темій звелів се­ред столів пос­та­вить дов­гий ря­док бутлів, але не з горілкою, а з во­дою. Стіл аж зах­ряс під уся­ки­ми пот­ра­ва­ми та бут­ля­ми.
Люде вий­шли з церк­ви, і як уг­ляділи ба­та­рею пля­шок та бутлів, то так усі й ки­ну­лись до ро­бо­ти: пос­ко­чу­ва­ли та поск­ла­да­ли в кут­ку цвин­та­ря ко­лод­дя, оцу­пал­ки, оба­пол­ки; важкі каміню­ки тро­хи не на ру­ках поз­но­си­ли під бар­кан. В од­ну мить зчис­ти­ли й оче­пу­ри­ли цвин­тар так, що й трісоч­ки, і ска­лоч­ки, навіть ос­ко­мел­ка нігде не зос­та­лось.
О. Ар­темій вий­шов з церк­ви, поб­ла­гос­ло­вив тра­пе­зу. Лю­де, вти­ра­ючи з лобів піт, по­зи­ра­ли з сма­ком на здо­рові гра­фи­ни та бутлі, вже на­пе­ред сма­ку­ючи не так за­кус­кою, як ви­пи­вач­кою. О. Ар­темій ви­пив сам до лю­дей, по­час­ту­вав ти­та­ря, а ти­тар по­час­ту­вав чо­ловіків, але він час­ту­вав все з ма­лих пля­шок. Уся за­кус­ка в од­ну мить зник­ла, ніби вог­нем згоріла. Усім дос­та­лось по дві чар­ки горілки.
- Ой ти­та­рю! ко­ли б хутчій дос­тяг­ти нам оті здо­ро­вецькі бутлі! - обізвав­ся один на­хаб­ний чо­ловік, кот­рий мав ве­ли­ку при­пад­ку до горілки.
- Та то не горілка, а во­да! - обізвав­ся о. Ар­темій. - Я знав, що після важ­кої ро­бо­ти бу­де лю­дям душ­но, та для про­хо­ло­ди звелів по­нас­тав­лять хо­лод­ної во­ди. Та в панів же скрізь став­ля­ють во­ду на стіл, як обіда­ють. А во­да по­го­жа та хо­лод­на, - з моєї кри­ниці!
О. Ар­темій на­лив ста­кан во­ди й ви­пив з півста­ка­на, ще й ву­са обс­мок­тав.
- А! та й доб­ра ж во­да! - про­мо­вив о. Ар­темій насмішку­ва­то.
Чоловіки тільки зир­ну­ли один на од­но­го й по­чу­ха­ли по­ти­лиці. Во­ни за­раз збаг­ну­ли своїм ро­зу­мом ту муд­рацію от­ця Ар­темія.
О. Ар­темій по­дя­ку­вав гро­ма­дя­нам за пос­лу­хан­ня, поп­ро­щав­ся, надів шап­ку й шви­денько май­нув з цвин­та­ря. Лю­де, як обс­ту­пи­ли стіл, так і сто­яли навк­ру­ги сто­ла, ніби сподіва­лись яко­гось чу­да, щоб з во­ди в бут­лях ста­ла горілка. Пос­то­яли, пос­то­яли во­ни, але, див­ля­чись, що та­ке чу­до не здіялось, му­си­ли по­ма­леньку ру­шать до­до­му.
- Ну та й муд­рий же наш ба­тюш­ка! Еге! Ота­ку шту­ку уд­рав, - го­моніли чо­ловіки, роз­хо­дя­чись.
- Чи ти ба, як гар­но підду­рив! А я ду­мав, що то все горілка, та так пра­цю­вав, так пад­ку­вав! А то свя­та кри­нич­на во­да. Я сам оце по­куш­ту­вав, - ка­зав дру­гий чо­ловік.
Люде бу­ли лихі, що ба­тюш­ка вструг­нув та­ку шту­ку, і по­ча­ли го­моніть по селі та га­нить о. Ар­темія, що він хиб­ний і об­лес­ли­вий чо­ловік. Хоч пи­сар сам і не був тоді в церкві, але чут­ка про хит­рощі та муд­рощі о. Ар­темія за­раз дійшла до йо­го. Пи­сар вже про­хо­лов од своєї злості й те­пе­реч­ки за­ду­мав пог­лу­зу­вать з о. Ар­темія: він за­ду­мав на­пи­сать на йо­го вірші й не­ща­ди­мо обсміять йо­го.
Того ж та­ки ве­чо­ра пи­сар, наскрізь про­ми­ну­тий злістю, сів за стіл, узяв лис­ток па­пе­ру й пе­ро в зу­би і по­чав ми­ти­ку­вать, щоб на­пи­са­ти смішні вірші. Він пи­сав і сам ре­го­тавсь. Жінка виг­ля­ну­ла з кімна­ти.