Ніч на Дніпрі

Ми пе­рей­шли сіно­жать і знов по­ши­лись в ря­док гус­тих ліз, і тільки що вий­шли на дру­гу сіно­жать, як нес­подіва­но для нас близько за­гав­ка­ли дві люті со­ба­ки й ки­ну­лись нам на­зустріч під но­ги.
- Ой, цер­бе­ри! хо­вай­мось хутчій в ло­зи! - гук­нув ни­зо­вим ба­сом при­сад­ку­ва­тий Юр­ковський і схо­вавсь у ло­зи та й по­чав рев­ти зовсім так, як ре­ве бо­ло­тя­ний бу­гай в осоці.
- Та не ре­ви там! Ти ре­веш так дос­то­ту, як бу­гай в оче­реті. Як­би оце будлі-який стрілець по­чув, то ще й по­ми­лив­ся б і заст­ре­лив би те­бе отам у ло­зах,-гук­нув з ліз Ло­ма­ковський.- Але де це в цих пу­щах узя­лись оті цер­бе­ри?
Мої фан­тас­тичні кар­ти­ни, мої мрії од­ра­зу згас­ли й ніби впа­ли на про­заїчну зем­лю. Гав­кан­ня со­бак в од­ну мить при­га­да­ло мені ха­ти, клуні, за­го­ро­ди, ко­ша­ри, усе сільське подвір'я.
А со­ба­ки гав­ка­ли, аж за­ли­ва­лись од злості. 3-під кущів вис­ту­пи­ла на яс­не сяєво міся­ця ви­со­ка пос­тать в білій со­рочці, з чор­ною ку­де­лею во­лос­ся на го­лові. Але ця пос­тать вже не зда­ва­лась мені Ор­феєм в Аїді, кот­рий шу­кає своєї Еврідіки. То був і не при­чи­ну­ва­тий, а один з ри­ба­лок, котрі ло­ви­ли ри­бу й ста­ли на лу­ках на ночівку. Тро­хи зго­дом з курінця ви­ла­зив ста­рий дід, ви­су­нув з тем­ної про­дух­ви­ни ли­су, як ма­когін, го­ло­ву, кот­ра за­лисніла про­ти міся­ця, ніби скля­на. Ко­ло ку­ре­ня замріли не­во­ди з поп­лав­ця­ми, розвішані на кілках, не­на­че бу­ли по­чеп­лені по кілках раз­ки на­мис­та.
- А чо­го ви тут блу­каєте? Чо­го вам тут тре­ба? Ви, ма­буть, па­се­те тут по­таємно во­ли та коні на чу­жих лу­ках? Чи, мо­же, хотіли пок­рас­ти наші во­ло­ки та не­во­ди?- гу­кав ста­рий, вип­рос­тав­шись на ввесь свій зріст.
- Та ні! Ми пли­ве­мо на чов­нах з гу­лян­ки в Виш­го­роді! - гук­нув Юр­ковський з кущів ліз. - Тікай­мо швид­ше на чов­ни од цих цер­берів, бо ще вхоп­лять за лит­ки.
І ми усі дре­ме­ну­ли на­зад, а со­ба­ки чкур­ну­ли за на­ми та аж ви­ли й заг­лу­ши­ли ще­бет та співи пта­шок. Ми всі по­хап­цем вско­чи­ли в чов­ни й поп­лив­ли на бист­ри­ну.
Вже про­ки­да­лось і за­во­ру­ши­ло­ся жи­ве світо­ве жи­вот­тя після спо­чин­ку в ти­ху нічну до­бу.
Здорова блис­ку­ча зо­ря підби­лась вго­ру. А під нею все шир­ша­ла та більша­ла яс­на пля­ма. Не­бо на сході по­ма­леньку ясніша­ло. На небі вже яс­но виз­на­ча­лись ве­сел­чані сму­ги: вни­зу по­над чор­ни­ми бо­ра­ми ле­жа­ла яс­на чер­во­на смуж­ка, за нею жов­то­га­ря­чий та жов­тий колір пе­рес­ту­пав в зе­ле­ну­ва­тий, а далі в бла­кит­ний та фіоле­то­вий. А по­верх цієї квітчас­тої сму­ги ще чорніло не­бо, об­си­па­не по­де­ку­ди зірка­ми. Але не­за­ба­ром ця блис­ку­ча пля­ма об­хо­пи­ла по­ло­ви­ну обрію за Дніпром. І во­да в Дніпрі за­лисніла. Од бе­ре­га до са­мо­го чов­на прос­те­ли­лась та ве­сел­ча­на намітка, не­на­че з не­ба на во­ду впа­ла част­ка не­ба і вкри­ла її. Чо­вен все ли­нув по зо­ло­тистій стежці впе­ред, вже підли­тий збо­ку ши­ро­кою фіоле­то­вою сму­гою на дрібних бри­жах та хвильках.
Вже по­ча­ло світать. Десь од бе­ре­га схо­пив­ся ле­генький вітрець і ніби дмух­нув по­ди­хом на Дніпро. Бе­ре­ги й вер­би ніби про­ки­да­лись і дих­ну­ли на во­ду. По воді пішли брижі та дрібні хвильки, за­ко­ли­ва­лись лед­ве примітко й за­хи­та­лись, не­на­че топ­ле­не фіоле­то­ве та зо­ло­тис­те скло. По­зад чов­на ще чорніла во­да, чорніло на півночі не­бо. По­пе­ред чов­на ясніла місяч­на ніч у всій своїй красі, а збо­ку зай­мав­ся іюньський ра­нок. І не­бо, і зем­ля, і Дніпро зда­ва­лись ве­ле­тенською кар­ти­ною, де на тем­но­му полі бу­ла на­мальова­на яс­на пиш­на місяч­на ніч і, ря­дом з нею, ранній ра­нок з зо­рею та делікат­ни­ми вранішніми сутінка­ми на небі й на землі. Це бу­ли ті кар­ти­ни при­ро­ди, кот­рим давні на­ро­ди ста­но­ви­ли жер­тов­ни­ки й па­ли­ли фіміам. Чи не бу­ли ж варті ці си­ли не­ба й землі фіміаму? Се­ред цієї кра­си місяч­ної ночі я пос­теріг по­чу­ван­ня кра­си в давніх еллінів, котрі обо­жу­ва­ли місяць та зо­рю, ку­ри­ли фіміам Се­лені та ро­жевій Еос з ро­же­ви­ми пальця­ми й співа­ли гімни цій ви­сокій по­етичній красі.
Проз наш чо­вен шуг­ну­ла ле­генька ду­шо­губ­ка. В їй сиділа мо­ло­ди­ця з-за Дніпра й греб­ла дво­ма вес­ла­ми, не­на­че во­ру­ши­ла кри­ла­ми, В човні бу­ло вид­ко ко­ши­ки з бут­ви­ною, пов'язані кур­ча­та, гле­чи­ки з мо­ло­ком. Во­на ха­па­лась у місто. Ска­зав­ши нам ти­хо, сли­ве по­шеп­ки «доб­ри­день», во­на про­май­ну­ла в фіоле­товій плямі й не­на­че пірну­ла в яс­не місяч­не пле­со. Тро­хи зго­дом проз наш чо­вен за­шу­га­ли, ніби ластівки, ду­шо­губ­ки се­лян все частіше та густіше, поспіша­ли в Київ на ба­зар. На ду­шо­губ­ках в фіоле­то­во­му світі вже ви­раз­но виз­на­чу­ва­лись пос­таті мо­ло­диць, пос­таті чо­ловіків в бри­лях, в білих со­роч­ках по од­но­му й по два в човні. Май­нув­ши в фіоле­товій плямі ко­ло на­шо­го ду­ба, во­ни ще дов­генько чорніли, не­на­че чорні си­лу­ети, ки­нуті в жов­те сяєво, а далі лед­ве мріли й десь зни­ка­ли в сірій безвісті. Я не­са­мохіть див­люсь на ті чорні тіні, не­на­че тіні на Стіксі, що пе­ре­во­зи­лись в фан­тас­тич­не Плу­то­но­ве царст­во на чов­нах. Виг­ляд був оригінальний і мрійний.
Місяць зблід і по­ко­тив­ся на дру­гий бе­рег Дніпра. Зо­ря за­па­ну­ва­ла, за­ли­ла зо­ло­том і за­си­па­ла ро­жа­ми Дніпро, ввесь бе­рег попід тем­ни­ми сму­га­ми задніпрянських лісів. Над­ворі вже дніло. Вже бу­ло яс­но вид­ко ви­сокі київські го­ри, вкриті сад­ка­ми, то­по­ля­ми й зо­ло­ти­ми бу­ке­та­ми цер­ков­них бань. На ви­со­ких дзвіни­цях заг­ра­ло, за­жевріло зо­ло­то, за­чер­воніли білі стіни. На сході сон­ця вже зай­ма­лось по­лум'я, ніби бу­ло на­по­го­тові спах­нуть і за­па­ла­ти на ввесь світ. Зо­ря підня­ла­ся ви­со­ко й ніби десь схо­ва­лась і по­то­ну­ла в бла­кит­но­му небі. Місяць став білою круг­лою хмар­кою. Фан­тас­тич­на ніч зник­ла, мов сон, з своєю по­езією та ча­ра­ми.
Наш чо­вен прис­тав і при­ча­лив до бе­ре­га. Ми вий­шли на ви­со­ку го­ру до Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка. Я гля­нув на Дніпро, на не­бо. Хто зма­лює те див­не ди­во, що бу­ло пе­ред моїми очи­ма! Це бу­ло не фан­тас­тич­не царст­во тінів та сутінків; це вже був справді яс­ний, блис­ку­чий бо­жий рай! За Дніпром не­бо яс­но-ясно па­ла­ло всіма кольора­ми ве­сел­ки, підпе­ре­за­не од­ни­зу тем­ною сму­гою лісів. Ввесь Дніпро, скільки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком вго­ру й униз, був ніби по­мальова­ний ще ясніше й блис­кучіше, ніж не­бо. Зда­ва­лось, ніби тек­ла блис­ку­ча, як скло, ши­ро­ка річка, попід лісом чер­во­на, по­се­ре­дині оран­же­ва й жов­та, а на дру­го­му бе­резі зе­ле­но-си­ня. Во­да сто­яла ти­ха й про­зо­ра. А між по­фар­бо­ва­ним не­бом та во­дою ле­жав який­сь див­ний по­яс з лугів та з борів, де кольори бу­ли знов інші. Верхній пру­жок то­го по­яса - то бу­ли бо­ри. Пру­жок сидів на чер­во­но­му небі, ніби ліс був зап­лу­та­ний в біле па­ву­тин­ня й по­си­па­ний звер­ху снігом, сріблом та діаман­та­ми: то бу­ла ро­са. Далі впо­довж ко­ло йо­го слав­ся чор­ний, на­че ок­са­ми­то­вий, узький по­яс: то чорніли бо­ри; а ниж­че бу­ло вид­ко ду­же яс­но ши­ро­ку зе­ле­ну смуж­ку: то зе­леніли довгі ост­ро­ви між Ста­рим та Но­вим Дніпром та зе­лені по­логі лу­ки попід чор­ним лісом, вкриті ло­за­ми. На зе­ле­но­му по­лот­нищі по­де­ку­ди лисніли й бли­ща­ли пле­са, котрі по­зос­та­ва­лись після не­давнього повіддя, течії та са­мовілки на плис­ко­ва­тих острівцях.
Ті пле­са й течії на острівцях бу­ли по­фар­бо­вані ро­же­вим та оран­же­вим світом не­ба. І зда­ле­ки, з ви­со­кої го­ри зда­ва­лось, що той зе­ле­ний по­яс між не­бом та во­дою був по­цяцько­ва­ний яки­мись чуд­ни­ми взор­ця­ми: то круг­ли­ми, то дов­геньки­ми, то пок­ру­че­ни­ми смуж­ка­ми й пруж­ка­ми. Ті взорці на зе­ле­но­му по­лот­нищі зда­ва­лись до­ро­ги­ми блис­ку­чи­ми каміння­ми, що бу­ли встав­лені в той зе­ле­ний по­яс, кот­рим ра­нок ніби підпе­ре­зав ши­ро­кий, гар­ний нап­ро­ди­во обрій.
Я сто­яв і ждав схо­ду сон­ця. Не мож­на бу­ло од­вес­ти очей од то­го ди­ва! Яка да­леч! Яка ши­рочінь прос­то­ру і в небі, і на землі! Яка ве­лич­на кар­ти­на! Які дивні кольори! Скрізь надз­ви­чай­ний простір, скрізь роз­ли­та кра­са - і в небі, і на землі. Се­ред яс­но­го ро­же­во­го світу в од­но­му місці над бо­ра­ми ста­ла ніби про­зо­ра чер­во­ну­ва­та про­дух­ви­на в не­бо, гли­бо­ка й яс­на. Верх­ня сму­га над бо­ра­ми забіліла, як біліє сніг на ви­со­ких го­рах: то забіліла ро­са на лісах та на вер­ховітті борів. З-за тієї срібної сму­ги нес­подіва­но вис­ко­чи­ло три чер­воні й блис­кучі ніби шпильки. Далі за ліса­ми ніби зійшла здо­ро­ва зірка, вся об­ти­ка­на ог­ня­ни­ми чер­во­ни­ми гол­ка­ми та гач­ка­ми. Ті чер­воні гол­ки ніби ско­чи­ли в яс­не чер­во­не не­бо, роз­тяг­ли­ся вго­ру, мов дов­гий дріт або ніби ножі, роз­пе­чені в огні, що пов­ти­ка­лись у не­бо і в ліс. Во­ни все дов­ша­ли, роз­тя­га­лись, пішли вго­ру на­че дов­ги­ми зо­ло­ти­ми спи­са­ми. Сон­це швид­ко ви­ко­чу­ва­лось з-за лісу на не­бо, ніби ха­па­лось гля­нуть на ті ди­ва, що во­но са­мо роз­ки­да­ло по землі й по воді, а потім ви­ко­ти­лось все, блис­ку­че, па­ла­юче та ку­че­ря­ве, ніби об­ти­ка­не чер­во­ни­ми но­жа­ми, ог­ня­ни­ми шаб­ля­ми, здо­ро­ве, як ко­ле­со, див­не, пиш­не й ве­ли­ке! Я не­на­че по­ба­чив бо­жий рай уяв­ки і… при­га­дав собі не­са­мохіть той рай на­ших мрій про Ук­раїну, за який ми ма­ри­ли на­пе­ре­додні, зби­ра­ючись на цю гу­лян­ку над Дніпром.