Київські прохачі

- Хто ж при­хо­вується? Стар­чи­ха нуж­ден­на та безп­ри­хильна.
- Не брешіть-бо! Мені не підду­ри­те. Я бу­ва­ла в бу­вальцях, і лю­ди­на аж по шию досвідна. Брех­нею світ прой­деш, та на­зад не вер­неш­ся, ка­жуть у при­казці. Та кажіть вже по щи­рості! Еге, ви про­ман­та­чи­ли своє доб­ро так, як і я, та й пішли в старці?
- Невже ви про­гай­ну­ва­ли все своє доб­ро? - спи­та­ла зди­ва Га­лецька.
- Атож! Мій батько був за­мож­ний дідич з-за Дніпра. Він був пок­лад­ний і за­по­пад­ний чо­ловік, але був кру­тий на вда­чу, не­хай вже йо­го бог су­де на тім світі. При­си­лу­вав він ме­не по­да­ва­ти руш­ни­ки за на­шо­го сусіду. А сусіда був ду­же ба­га­тий, але по­га­ний, кир­па­тий та вже й прис­тар­ку­ва­тий. Я по­ду­ма­ла та й спро­ти­ви­лась, і од­ки­ну­лась од то­го одо­ро­ба­ла. Батько тро­хи ме­не не заг­риз. А я са­ме тоді по­ко­ха­ла та ще й не од­но­го, а двох ра­зом… бо бу­ли, ли­хо їх ма­тері, обид­ва гарні, як на­мальовані. Нас­то­ятелі на маєтність бу­ли, са­мо по-собі, мої бра­ти, але й мені пе­ре­пав-та­ки доб­рий кла­поть землі. Бра­ти мої бу­ли добрі й не скрив­ди­ли ме­не. Дов­го після то­го ме­не ніхто не сва­тав, бо я бу­ла хоч і гар­на, але зро­ду вже вда­лась вітро­гон­ка та ше­лихвістка. При­най­мні та­кий по­говір пішов за ме­не скрізь по всій око­лиці. Сиділа я на селі, діву­ва­ла та світом ну­ди­ла. Вже мені стук­ну­ло двад­цять ще й шість! А па­ничі й за­ли­ця­лись до ме­не, але не сва­та­ли. Я тро­хи не про­па­ла з нудьги, взя­ла та спро­да­ла свою маєтність бра­там, а са­ма з грішми хутчій навтіка­ча та й приїха­ла в Київ. Най­ня­ла собі гар­не жит­ло та й по­ча­ла жи­ти та гу­ля­ти по своїй повній волі, без упи­ну, без по­ра­ди. До ме­не на­ли­ну­ло па­ничів, як тієї га­личі. Бен­ке­туємо нап­ро­па­ли, співаємо, граємо в кар­ти, п'ємо на всі зас­та­ви. Роз­ко­шую я, ніби в раю. Спіткну­лась я на тій стежці, та й ди­тин­ча тоді знай­шлось в ме­не. Але во­но, хва­ли­ти бо­га, не­за­ба­ром вмер­ло: пев­но, до­га­да­лось, що бог дав йо­му навісну матір. Так я жи­ла років з де­ся­ток, вби­ра­лась, як лялька, пур­ха­ла, літа­ла, не­на­че пташ­ка. І не зог­ляділась, де ті гроші подіва­лись. Так і роз­та­ли, не­на­че сніг на теп­ло­му вітрі. Я зирк в банк! аж там тільки не­до­гар­ки та не­доїдки… Тоді я да­вай пи­ти з го­ря, бо роз­пи­лась з ка­ва­ле­ра­ми нап­ро­па­ли ще пе­редніше. Моя тітка довіда­лась про все. Во­на тоді жи­ла в Києві й ма­ла свій не­ве­лич­кий де­рев'яний до­мок. Як я про­гай­ну­ва­ла все до реш­ти, во­на взя­ла ме­не до се­бе. Я ма­ла в неї при­ча­ли­ще, але ме­не все тяг­ло до гульні та ве­се­лощів, до горілки та ви­на. Я бу­ло як дре­ме­ну по­тай од тітки та як нап'юся тиш­ком та ниш­ком десь в ку­точ­ку, то лед­ве до­до­му втрап­лю. Терпіла та терпіла моя тітка, а далі і в неї тер­пець увірвавсь. Нак­ри­ла во­на ме­не мок­рим ряд­ном: пе­редніше на­пу­чу­ва­ла, ла­яла, а далі й прог­на­ла ме­не п'яну з ха­ти. Тоді вже ста­ло мені не­пе­ре­лив­ки: наділа я дран­ку, почіпля­ла на плечі тор­би та й ста­ла в га­ле­реї ко­ло Пе­чер ря­доч­ком з стар­ця­ми. Тре­ба ж чимсь жи­ви­тись, бо й черв'як по­жив­ку шу­кає. Сільські про­ча­ни, оті ба­бусі та мо­ло­диці, та діди, оті «ми­лос­тиві доб­родії та божі тру­дов­ни­ки», як при­ка­зу­ють у жеб­ранні старці, спас­ли ме­не од го­лод­ної смерті. Нас­ки­да­ють мені в тор­бу хліба та буб­ликів, а в жме­ню шажків, а я тим оп­ла­чу свою зли­ден­ну най­ня­ту кімнат­ку, ще й нап'юсь до­нес­хо­чу. Та якось так і досі жи­ву й ти­ня­юсь по світі. Он­деч­ки й шинк вже од­чи­не­ний. Ходім, сер­це, до шин­ку та вип'ємо по чарці після на­шої зли­ден­ної праці, бо я так оце нап­ра­цю­ва­лась, аж но­ги су­до­мить в колінках.
- Де вже мені пи­ти! В ме­не не­ма гро­шей на по­жи­вок, не то що, - обізва­лась Га­лецька. за­чу­до­ва­на тим оповідан­ням.
- Та не тай­тесь-бо! Я по ва­ших очах од­ра­зу дізна­лась, що ви з таківських, як і я… Еге, з па­ни­ча­ми про­гу­ла ва­ша мо­лодість, як вес­ня­на бу­ря, а те­пер тор­ба та шинк…
- І що ви ото вер­зе­те! Я удо­ва, я збідніла й зу­божіла після смерті мо­го чо­ловіка.
- Ет! Ме­ле кат зна що! Та приз­на­вай­тесь та ходім оце до шин­ку, та як хлис­не­мо, то нам знов сер­це заспіває пісні, і ніби вер­нуться знов наші літа мо­лоді, наш рай. Як нап'юся, то про все ли­хо за­бу­ду, не­на­че я вдру­ге на світ на­род­жусь. Я тоді знов ве­се­ла й щас­ли­ва, лад­на співа­ти й тан­цю­вать, і обніма­тись, і цілу­ва­тись. Он там в шин­ку мій зе­ле­ний рай. Та приз­на­вай­тесь-бо, що й ви з таківських, як і я! Ходімо мерщій в той рай! Вдвох мені бу­де ве­селіше, ніж самій. Знаєте, як співа­ють на селі:
Ой поїхав мій ми­ленький та у по­ле - в степ, А я свою ку­де­ли­цю та об зем­лю геп! Ле­жить моя ку­де­ли­ця та й на­ду­ла­ся. А я пішла до кор­чом­ки та й на­пи­ла­ся.
Мокрієвська вхо­пи­ла за ру­ку Га­лецьку й си­лою по­цуп­ри­ку­ва­ла на схо­ди до шин­ку. Га­лецька опи­на­лась, на­си­лу вип­ру­ча­лась і ос­ту­пи­лась з східців на ву­ли­цю.
- Ще й ко­ми­зиться! Ще й опи­нається! А пев­но, з па­ни­ча­ми про­гу­ля­ла мо­ло­дий па­нянський вік, як і я, грішна. Та ну­бо, ходім та тро­хи по­ба­ла­каємо, зга­даємо ми­нув­ши­ну, пев­но, ла­сеньку… та ряс­неньку й ро­ма­на­ми, й чор­ни­ми бро­ва­ми, й пиш­ни­ми ву­са­ми…
- Ну та й при­че­пи­лась якась при­че­па! Ну та й на­ха­ба! Не до­ве­ди, ма­ти бо­жа, до гріха! - ти­хо ше­потіла на­че са­ма до се­бе Га­лецька.
- Причепилась спо­кус­ни­ця до спо­кус­ниці. Еге, так? Од­на од­ну спо­ку­шає.
- Авжеж пак! Я те­пер ра­да шмат­кові хліба, не то що, а ви все своєї пісні за­тя­гаєте. Ви по­ми­ляєтесь.
- Авжеж пак! Не на дур­ну нас­ко­чи­ли. Не з та­ки­ми ви очи­ма, щоб ме­не підду­ри­ти. Дуріть вже ко­го дурнішо­го од ме­не. Пев­но, й в вас піснею мо­лодість про­май­ну­ла, як і в ме­не, і ви нез­чу­лись, як опи­ни­лись з тор­ба­ми, як не вчу­лась і я. Завів ме­не дур­ний ро­зум от сю­ди, як і вас.
- Чи дур­ний же ро­зум? Мо­же, щось інше? Мо­же, якась при­го­да, та­ка, як моя, а мо­же, ли­ха до­ля. Ви ж, як я ба­чу, лю­ди­на з доб­рим ро­зу­мом, - ска­за­ла Га­лецька.
- Та не взяв ме­не кат! Ро­зу­му мені не по­зи­ча­ти в лю­дей. За­ве­ла ме­не сю­ди моя навіже­на ве­се­ла вда­ча, за­на­пас­тив ме­не по­тяг до кра­си, за­па­гу­би­ли мій вік танці та пісні, та чорні бро­ви. От що! Я ро­ди­лась лю­ди­ною, а на вда­чу вда­лась, пев­но, пташ­кою, бо все лю­би­ла пісні! Мені ще змал­ку ввид­жу­ва­лось, що лю­дині зад­ля то­го бог і дав жи­вот­тя, щоб співа­ти й тан­цю­вать. Бу­ло ко­лись сид­жу в опері та аж умліваю од тих див­них пісень. А як я лю­би­ла ті чорні бро­ви та карі очі, та шов­кові ву­са! Бу­ло зза­мо­ло­ду сняться мені тричі на ніч. Та які очі! які бро­ви! Я б од­да­ла по­ло­ви­ну віку сво­го за їх! За­люб­ки од­да­ла б усе своє жи­вот­тя за їх! Оті ж пишні бро­ви та чорні очі й за­на­пас­ти­ли моє жит­тя. Як я вже про­мар­ну­ва­ла свою маєтність, про­гай­ну­ва­ла до реш­ти свої гроші, ті очі та бро­ви зра­ди­ли ме­не: їх не­на­че вітром розвіяло, пи­лом розсіяло. Ме­не усі знай­омі од­цу­ра­лись, пе­рес­та­ли ме­не одвіду­ва­ти, всі по­ки­ну­ли ме­не… А ко­хан­ня, а пісня не за­мер­ла в мені й досі. І досі ме­не ма­не який­сь зе­ле­ний та па­ху­чий рай. І досі іде лу­ною пісня в моєму серці. І я знай­шла свій рай он та­меч­ки!
Мокрієвська тик­ну­ла ру­кою на шинк і од­ра­зу зап­ла­ка­ла. Але во­на як швид­ко зап­ла­ка­ла, так са­мо од­ра­зу й пе­рес­та­ла пла­ка­ти, і втер­ла сльози за­ма­за­ною до­ло­нею.
- Ходім-бо, сер­це, в шинк та хоч по­си­ди­мо трош­ки та по­ба­ла­каємо. Я, гос­по­ди, як люб­лю з кимсь по­ба­ла­ка­ти. Те­пе­реч­ки, як я зби­лась з пут­тя, моя ха­зяй­ка аж за­ми­кає свої по­коїки од ме­не, щоб я ча­сом не вше­ле­па­лась до неї, щоб на­ба­ла­каться хоч з нею. Драж­не ме­не в вічі то­рохтійкою й за­пи­рається од ме­не. Не­ма мені з ким по­го­во­ри­ти й роз­ва­жить се­бе. Піду до то­го доб­ро­го стар­чи­ка з підв'яза­ни­ми ву­ха­ми, то й він чо­гось вже ніби нех­тує мною, а йо­го доч­ка, вже до­рос­ла пан­на, гімна­зист­ка, прос­то-та­ки глу­зує з ме­не й з батька, бо вже скінчи­ла гімназію.