Бікфордів світ

– Бачу, – уривчасто і голосно сказав Горич.
Пасажир переможно подивився на шофера.
Шофер кинув погляд угору.
– Так, схоже, що твоя правда… – мовив тихо він. – Ну а далі?
З боку міста донісся гарматний залп, і через мить снаряд, немов мушка, що метнулася перед полум'ям свічки, прошив упоперек яскравий світловий стовп прожектора і розірвався попереду на ґрунтовій дорозі. Грудки землі й осколки глухо заторохтіли по землі та машині. Відразу ж кинувшись на землю, прожекторники втиснулися в неподатливий неживий грунт, позбавлений навіть найнасущнішої трави.
Снаряди посипались один за одним. Стовп світла став для збожеволілого командира артилерійської батареї сигналом до відкриття вогню. Важко залишитися сповна розуму, коли вже три роки триває підвищена бойова готовність за цілковитої відсутності воєнних дій.
Горич схопився і стрімголов помчав до машини. Шофер, підвівши голову, дивився йому вслід, а пасажир беріг обличчя на світле майбутнє. Сміливець заплигнув на кузов і клацнув тумблером.
Світловий стовп почав опускатись і розсіюватися, змішуючись із темрявою.
Горич незграбно перегнувся через борт і плигнув униз.
Наступний снаряд підняв у небо кілька кубометрів глинистого грунту і розкидав навкруги. Грудка глини величиною з добрячий херсонський кавун ударила пасажира по хребту між лопаток. Пасажир гикнув і завмер. Йому здалося, що миттєвий параліч скував усі частини його тіла, і хоч він повністю відчував у собі наявність свідомого життя, користуватися ним ніяк не міг.
Пасажир втупився в морок, що іменувався землею. Кінчиком носа він виразно відчував її байдужий холод, але очі нічого перед собою не бачили. Пасажир раптом захотів зціпити зуби од відчаю, що наринув, але й це йому не вдалося. Слухняними залишалися тільки очі, які він міг вільно розплющувати або заплющувати на власний розсуд. Йому раптом стало гидко від такої обмеженої свободи: і при заплющених, і при розплющених очах картина побаченого не змінювалася. Він іще міг думати, але тільки дуже злостиво. Однак, як людині добрій, так думати йому не хотілось, і він заплющив очі.
Шофер і Горич підповзли до пасажира відразу, як тільки зрозуміли, що обстріл із боку міста припинився.
Вони перевернули пасажира горілиць.
– Дихає! – полегшено сказав шофер.
– Контузило, – Горич запалив сірника й підніс його до очей пасажира.
Очі незадоволено примружились і заплющились.
– Давай його в машину! – скомандував шофер.
Намагаючись рухатись якомога акуратніше, вони віднесли друга до кабіни. Відчинили дверцята й вирішили посадити його на м'яке сидіння. Тільки-но спробували його всадовити, пасажир відчайдушно викрикнув свій біль і обм'як. Шофер і Горич знов опустили його на землю.
– Хребет… – зітхнув шофер.
– Треба його в кузов!
З гріхом пополам друзі підняли пасажира нагору, склали в декілька шарів брезентовий чохол і вклали на нього пораненого. Накрили його теж брезентом.
Від прожектора йшло сильне тепло: метал устиг добре розігрітись, і мало минути не менше години, перш ніж він охолоне.
Горич із шофером залізли в кабіну. Шофера кидало у дрож. Він нерішуче доторкнувся до керма, потім відвів руку і ввімкнув кабінний «світлячок». Маленька лампочка, що спалахнула із внутрішнього боку лобового скла, поділила темряву на два кольори: сірий і чорний. Але навіть від такого мікроосвітлення шофер зажмурився й довго не хотів розплющувати очі. Коли ж все-таки розплющив – упіймав на собі сумний погляд Горича.
– Треба їхати, – твердо, немов заперечуючи, сказав Горич.
– Куди? – вичавив із себе шофер.
Горич вказав поглядом на лобове скло.
– Уперед і з вимкненими фарами, – після короткої паузи пояснив він свій погляд.
– У цілковитій темряві?! – приголомшено перепитав шофер.
– А ти хочеш іще раз подражнити міську артилерію?
– Гаразд, – змирився шофер. – Тільки давай заздалегідь попрощаємось один з одним і з ним. Потім можемо не встигнути. Дуже вже мені це нагадує подорож по мінному полю.
– Мені все моє життя нагадує подорож по мінному полю, але я ніколи ні з ким заздалегідь не прощаюся, – сумно всміхнувся Горич. – Краще йти по-англійськи…
Прощання з пасажиром було коротким. Він лежав на брезенті з заплющеними очима. Різниця між неспанням і сном втратила для нього своє значення. Шофер і Горич потиснули витягнуту вздовж тулуба руку і, сівши поряд із пасажиром навпочіпки, розкурили по «біломорині». Докуривши, повернулися в кабіну.
Мотор завівся. Сліпа машина повільно поповзла вперед.
  
2
 
На морській гладіні безвільно погойдувалася громіздка самохідна баржа. Звисав із невисокої радіощогли прапор військово-морських сил, що зів'яв од безвітря, а на палубі мовчки сиділи два матроси. Один був рудий, у веснянках і з бородою. Другий – одразу видно, що шанувальник статуту, – був гладко, до синяви, поголений, коротко, а подекуди й наголо самоострижений, до того ж сидів він так рівненько, немов йому дали команду «струнко!», дозволивши при цьому не вставати. Його обличчя, що не видавало навіть при розмові або суперечці ніяких настроїв і емоцій, так і просилося маленькою фотографією в будь-який офіційний документ, що надавав право або дозволяв дію.
– Харитонов! Після повернення я напишу на тебе рапорт! – абсолютно байдужим голосом, але бездоганною мовою говорив статутний матрос. – Ти не виконав за останні два місяці жодного мого наказу!
– Та ну… – втомлено зітхнув рудий. – Але ж немає нікого! Машина здохла смертю хоробрих. Якби я всі ці два дрейфові місяці голився до вранішньої перевірки, ми б…
– Що «ми б»? – байдуже перебив статутний.
Рудий махнув рукою й відвернувся. Перед очима другого з'явилася патлата потилиця.
– Молодший матрос Харитонов!
– Я, – не обертаючись, відгукнувся рудий.
– Наказую спустити прапор!
Рудий обернувся і здивовано заглянув у примружені від внутрішнього роздуму очі старшого матроса.
– По прапору нас може виявити ворожа авіація, – монотонно мовив статутний.
– І то правда, – Харитонов підвівся і потягнувся до радіощогли. – Два місяці нічого ворожого. І свого нічого. Має ж це скінчитися!
– Поменше міркуй, Харитонов. Прапор зняв?
– Так. І куди його тепер?
– Загорни у що-небудь і завжди май при собі!
– Послухай! – доброзичливо заговорив рудий. – Може, ти мені все-таки скажеш: що сталося? Ми з тобою виросли разом, разом працювали, разом пішли на флот, коли гади напали. Просилися на один корабель. Ну дістався нам цей личак, але ж уже п'ятий рік війна і п'ятий рік ми робимо свою справу. І п'ятий рік ти як дерев'яний ідол…
– Припиняй, Харитонов! – перебив його статутний. – Я – старший, я відповідаю за вантаж і за судно, а ти – моя команда, тому і мусиш виконувати всі мої команди. Зрозуміло?
Харитонов провів пальцями по своїй бороді.
«Нема того щоб лопатою вирости! – подумав він. – А так якась саперно-лопаткова! Можна подумати, що баржа перекинеться, якщо я не голитимусь!»
Над судном закричали чайки. Вони звикли літати за кораблями й ловити на льоту підкинутий корм. Але цей корабель не плив. Чайки кружляли над ним, опускаючись усе нижче й нижче. Одна сіла на радіощоглу.
– Харитонов! – покликав статутний і значущо вказав поглядом на галасливих птахів.
Харитонов зрозумів, зітхнув, підняв із палуби автомат і, не цілячись, із пояса випустив чергу в чайок. Чайки, перелякано закричавши, шугнули до безхмарного неба.
– Знову в жодну не влучив, – похмуро констатував старший матрос. – Скільки патронів залишилось?
– Три магазини, – відповів Харитонов.
– Не густо… Гаразд. Спустися в трюм і перевір вантаж.
Рудий в'яло звівся на ноги. Він подивився на сонце і, завмерши та примруживши очі, підставив його теплу своє веснянкувате бородате обличчя.
– Піди куди-небудь! – стомлено попросив старший матрос.
– Слухаюсь… – шепнув сам собі рудий і поплентався на бак.