Поеми

2 
 
 
В темній темниці, в кайданах закутий, 
 
Сильний колись-то Самсон той сидить, 
 
Тяжкую думу гада – й незабутий 
 
Жаль його серце знебуле гнітить. 
 
 
 
Тяжко Самсон проклинає Далілу, 
 
Що без вагання згубила його, 
 
Жалує тяжко на себе, що силу, 
 
Славу віддав і себе самого – 
 
 
 
Та за кохання єхидне, нікчемне… 
 
Серце так рветься! Та нащо той жаль, 
 
Нащо ті сльози, картання даремне? 
 
Помста лиш може вгасити печаль! 
 
 
 
Помста… Де ж сила його молодеча?.. 
 
Він же і зброї в руці не вдержить, 
 
Не підійме навіть гострого меча, 
 
Сили немає! Невже буде жить 
 
 
 
Тая підступниця? Ні, хай сконає! 
 
Єсть же на небі ще правда свята, 
 
За що ж із ним його люд погибає? 
 
Боже, що винна країна ота?.. 
 
 
 
Гине безславно Самсон в самотині, 
 
Серцем же рветься свій люд визволять. 
 
Люд у полоні тепер, на чужині, 
 
Легко було ворогам подолать 
 
 
 
Край Іудейський, його боронити 
 
Нікому стало, – в неволі сумній 
 
Той оборонець, він лихом прибитий, 
 
Він не поможе країні рідній! 
 
 
 
Він у темниці, в кайдани закутий, 
 
Тяжко картаючись серцем, сидить, 
 
Жаль нерозважений, жаль незабутий 
 
Серце знебуле і рве, і гнітить. 
 
 
3 
 
 
Пишає божая країна 
 
І ясні хвилі Іордана, – 
 
Хоч і в неволі Палестина, 
 
І лютим ворогом забрана… 
 
 
 
Вже переможці стали станом 
 
В долині красній та розкішній, – 
 
Під пальмами, над Іорданом, 
 
Далеко чуть їх гомін втішний. 
 
 
 
А ватаг їх? О, як для його 
 
Веселий, радісний сей ранок, – 
 
Багато злота дорогого. 
 
І срібла, і вродливих бранок 
 
 
 
Добув він. Не війна кривава 
 
Йому дала се, – ні, Даліла, 
 
Її була се мудра справа, – 
 
Вона дух сильний той зломила. 
 
 
 
Рад філістимець. Гомін, гуки; 
 
Радіє люд. Божниці димні 
 
Від пахощів; здійнявши руки, 
 
Святці співають вдячні гімни 
 
 
 
Своєму божищу Ваалу. 
 
Уголос бога вихваляють, 
 
Що він віддав їм на поталу 
 
Всю Палестину, і співають 
 
 
 
Хвалу Далілі, що придбала 
 
Для свого люду славу вічну: 
 
Вона Самсона подолала, 
 
Зломила силу ту величну. 
 
 
 
І утішається Даліла, 
 
Що славою за зраду вкрита. 
 
У очах втіха заясніла, 
 
Усмішка грає гордовита. 
 
 
 
Гукає владар: «Приведіте 
 
Самсона-бранця у палати, 
 
Перед мене постановіте, 
 
Його бажаю повидати!» 
 
 
 
Покірні кинулися слуги, 
 
Біжать чинить владаря волю; 
 
Ведуть Самсона для наруги, – 
 
Хай бачать всі його недолю. 
 
 
 
Кайдани тяжкі на Самсоні, 
 
Сліпий, сумний він і без сили. 
 
Ввели його і при колоні 
 
В порога там постановили. 
 
 
 
Розлігся гомін, сміх, наруга, 
 
І жарти прикрії чувати: 
 
«Самсоне! Де твоя потуга? 
 
Чи ти забувся воювати?» 
 
 
 
Самсон стоїть, мов скам’янілий, 
 
Блідий, і мовчки вислухає 
 
Оту зневагу: гнів безсилий 
 
У грудях стиснутих бурхає. 
 
 
 
Аж ось зненацька він здригнувся: 
 
До його слуху долетіли 
 
Слова вразливі, і почувся 
 
Єхидний, прикрий сміх Даліли: 
 
 
 
«Здоров, Самсоне! Твоя мила 
 
Тебе вітає!» Тая мова 
 
Самсона серце вкрай вразила, 
 
Не вдержав він гіркого слова: 
 
 
 
«О гадино! Моєї муки 
 
Тобі, несита, ще не досить?!» 
 
Самсон здійняв безсилі руки 
 
І вголос бога помсти просить: 
 
 
 
«О боже помсти, Адонаю! 
 
Вволи мою остатню волю: 
 
Хай з ворогами й я сконаю, 
 
Та дай помститись за недолю, 
 
 
 
За сором мій і мого люду! 
 
Дай силу давню на хвилину! 
 
Верни мені її, – хай буду 
 
Я знов потужним на годину!» 
 
 
 
Вмолив він бога тим благанням, 
 
В Самсона знову уступила 
 
В остатній час перед сконанням 
 
Незмірная, нелюдська сила. 
 
 
 
Тоді, колону обійнявши, 
 
Потряс він дужими руками, – 
 
І стеля рушилась і, впавши, 
 
Його покрила з ворогами! 
 
 
[с. Колодяжне, 1888 p.]
  
МІСЯЧНА ЛЕГЕНДА 
 
 
(Посвята моїй мамі) 
 
1 
 
 
Весняної ночі, як в небі високо 
 
Стоять білі хмароньки в крузі; 
 
Як вітер шепоче й зітхає глибоко 
 
У сонному темному лузі; 
 
 
 
Як тихо усюди, і в полі, і в хаті, 
 
Як співи затихнуть дівочі; 
 
Як втомиться мати співати дитяті 
 
Й закриє утомлені очі; 
 
 
 
Як сни золотії колишуть дитину 
 
І стелять їй мрії барвисті; 
 
Як сам соловейко малий на хвилину 
 
Замовкне в кубелечку в листі, – 
 
 
 
Тоді затремтять полохливо, швиденько 
 
Скрізь тіні химернії дрібні, 
 
І спустить додолу тоді місяченько, 
 
Мов струни, ті промені срібні, – 
 
 
 
Тоді від заходу, зо мли таємної, 
 
З оселі вечірньої мрії, 
 
Луна пронесеться від пісні дивної, 
 
Гучної, мов гімни надії, 
 
 
 
І янгол величний з зорею на чолі, 
 
Мов хмарка прозора, поплине, 
 
Сіяючи світлом одвічної волі, 
 
До місяця вгору полине; 
 
 
 
І тихо руками до струн променистих 
 
Співець яснокрилий торкнеться, 
 
І легкая зграя акордів перлистих 
 
Із неба на землю поллється. 
 
 
 
Той голос надземний часами лунає 
 
В піснях соловейка навесні, – 
 
І тільки обранець між людьми здолає 
 
Співать тії гімни небесні.