Поеми

II
 
 
Лiтнiм ве­чо­ром пiз­ненько
 
Сам по­ет си­дiв в ха­ти­нi,
 
Так од ран­ку цi­лу дни­ну
 
Вiн про­си­дiв в са­мо­ти­нi.
 
 
 
Тож си­дiв по­ет в вi­кон­цi,
 
Слухав спi­вiв, що лу­на­ли
 
Скрiзь по по­лю i до нього
 
У ха­ти­ну до­лi­та­ли.
 
 
 
Спiви стих­ли, по­тiм хут­ко
 
Налетiла лiт­ня нiч­ка;
 
Дерева шу­мi­ли з вiт­ром,
 
Гомонiла бист­ра рiч­ка.
 
 
 
I по­ет в своїй ха­ти­нi
 
Прислухавсь до то­го шу­му,
 
Погляд в тем­ря­ву вто­пив­ши,
 
Вiн таємну ду­мав ду­му.
 
 
 
Тiльки чує - хтось пiд'їхав
 
На ко­нi до йо­го ха­ти
 
I спи­нив­ся, по­тiм зброя
 
Почала чи­ясь бряж­ча­ти.
 
 
 
Що за ди­во! Пiд вi­кон­це
 
Хтось по­ма­лу пiдс­ту­пає.
 
Тут по­ет не втер­пiв: "Хто там? -
 
Невiдомого пи­тає.
 
 
 
Як­що зло­дiй, то за­пев­не
 
Помиливсь ти, лю­бий дру­же!"
 
"Нi, се я, - оз­вав­ся го­лос, -
 
Маю спра­ву, пильну ду­же…"
 
 
 
"Хто ж се я"?" - по­ет пи­тає.
 
"Я, Бер­тольдо, ли­цар з гаю".
 
Тут по­ет пiз­нав той го­лос:
 
"А, мис­ли­вий! Знаю, знаю!
 
 
 
Вибачай, про­шу до ха­ти,
 
Хоч у ме­не трош­ки тем­но,
 
Бо ко­ли я сам у ха­тi,
 
Не па­лю вог­ню да­рем­но;
 
 
 
Та для гос­тя за­па­лю вже".
 
I до­був вог­ню з кре­са­ла.
 
Перед ним ли­царська пос­тать
 
Владаря Бер­тольда ста­ла.
 
 
 
"Добрий ве­чiр!" - "Доб­рий ве­чiр"
 
Став тут ли­цар i - нi сло­ва.
 
Щось нi­як не по­чи­на­лась
 
Тая пильная роз­мо­ва.
 
 
 
"Де ж твоя, мiй гос­тю, спра­ва?" -
 
Далi вже по­ет оз­вав­ся.
 
Лицар сти­ха од­мов­ляє:
 
"Я, мiй дру­же, за­ко­хав­ся…"
 
 
 
Тут по­ет йо­му го­во­рить:
 
"Що ж на се то­бi по­рад­жу?
 
А про­те до­ка­зуй да­лi,
 
Може, чим те­бе роз­ва­жу".
 
 
 
"Закохався я i ги­ну, -
 
Каже ли­цар, - вдень i вно­чi
 
Бачу я пе­ред со­бою
 
Яснi оченьки дi­во­чi".
 
 
 
"Що ж? - по­ет на те го­во­рить. -
 
То за руч­ку та й до шлю­бу!"
 
"Ох! - зiт­хає ли­цар. - Вiзьме
 
Iнший хтось дiв­чи­ну лю­бу!
 
 
 
Пiд бал­кон моєї дон­ни
 
Кожен ве­чiр я при­ход­жу,
 
I в жур­бi тяж­кiй, в зiт­хан­нях
 
Цiлу нiч­ку я про­вод­жу.
 
 
 
На мою жур­бу й зiт­хан­ня
 
Я вiд­по­вi­дi не маю,
 
Чим я маю при­вер­ну­ти
 
Серце ми­лої, - не знаю!
 
 
 
Може б, кра­ще їй при­па­ли
 
До спо­до­би се­ре­на­ди?.."
 
Тут по­ет на те: "За­пев­не,
 
Треба пта­шеч­цi при­на­ди!"
 
 
 
"Голос маю, - ка­же ли­цар, -
 
Та не тям­лю вiр­шу­ван­ня…"
 
"Певна рiч, - по­ет го­во­рить, -
 
То не лег­ке по­лю­ван­ня,
 
 
 
А то б до­сi вже на лав­ри
 
Хто б схо­тiв, то й був ба­га­тий,
 
Нi, - хи­мер­ний, но­ро­вис­тий
 
Кiнь по­езiї кри­ла­тий!"
 
 
 
"Правду ка­жеш, - мо­вив ли­цар, -
 
Але ж я те­бе бла­гаю,
 
Щоб по­мiг ме­нi в сiй спра­вi.
 
Пам'ятаю, як у гаю
 
 
 
Ти своїм вiр­шем чу­до­вим
 
Чарував усю гро­ма­ду, -
 
Тiльки ти один те­пе­ра
 
Можеш дать ме­нi по­ра­ду!
 
 
 
За по­ра­ду все, що хо­чеш,
 
Дам то­бi я в над­го­ро­ду".
 
"Ну, на се, - по­ет вiд­мо­вив, -
 
Не на­дi­юся я зро­ду.
 
 
 
Можу я знай­ти й без пла­ти
 
Для при­яте­ля по­ра­ду.
 
Ось пож­ди лиш тро­хи, за­раз
 
Будеш ма­ти се­ре­на­ду.
 
 
 
Та ме­нi для сього тре­ба
 
Ймення й вро­ду пан­ни зна­ти".
 
"їй най­мен­ня Iзi­до­ра,
 
А врод­ли­ва!.. не ска­за­ти!.."
 
 
 
Бiльш по­ет вже не пи­тав­ся,
 
Сiв, за­ду­мавсь на хви­ли­ну,
 
Записав щось на па­пе­рi,
 
Зняв з кi­лоч­ка ман­до­лі­ну,
 
 
 
Показав сло­ва Бер­тольду,
 
Мандолину дав у ру­ки
 
Та на­пи­са­нiї вiр­шi
 
I про­мо­вив для на­уки:
 
 
 
"Ти, спi­ва­ючи, на стру­нах
 
Маєш так пе­ре­би­ра­ти:
 
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
 
Далi мо­жеш сам доб­ра­ти".
 
 
 
"От спа­си­бi!" - крик­нув ли­цар.
 
Ще ж по­ет не вi­доз­вав­ся,
 
А вже ли­цар був над­во­рi.
 
На ко­ня! i геть пог­нав­ся.
 
 
 
I пог­нав­ся ли­цар хут­ко
 
Через до­ли, че­рез го­ри,
 
I спи­нив­ся пiд вi­кон­цем
 
У своєї Iзi­до­ри.
 
 
 
Хутко в неї пiд вi­кон­цем
 
Мандолiна за­лу­на­ла,
 
Iз по­то­ку гу­кiв чу­лих
 
Серенада ви­ри­на­ла:
 
 
 
"Гордо, пиш­но, про­ме­нис­то
 
Золотiї свi­тять зо­рi,
 
Та не мо­же до­рiв­ня­тись
 
Нi од­на з них Iзi­до­рi!
 
 
 
Найчистiшi дi­аман­ти
 
Сяють, яс­нi та про­зо­рi,
 
Та не мо­же до­рiв­ня­тись
 
Нi один з них Iзi­до­рi!
 
 
 
Дорогих пер­лин кош­тов­них
 
Є ба­га­то в си­нiм мо­рi,
 
Та не мо­же до­рiв­ня­тись
 
Нi од­на з них Iзi­до­рi".
 
 
 
Отже, лед­ве се­ре­на­да
 
Залунала у прос­то­рi,
 
Вийшла з ха­ти Iзi­до­ра
 
Подивитися на зо­рi.
 
 
 
А як стих­ли пiд бал­ко­ном
 
Любi гу­ки ман­до­лi­ни,
 
До Бер­тольда по­ле­тi­ла
 
Квiтка з ро­жi вiд дiв­чи­ни.
 
 
 
В ту ж хви­ли­ну Iзi­до­ра
 
Зникла хут­ко, на­че мрiя,
 
Та зос­та­ла­ся в Бер­тольда
 
Квiтка з ро­жi i - на­дiя!