Поеми

III
 
 
Боже, бо­же! що то мо­же
 
Наробити се­ре­на­да!..
 
Зникла в сер­деньку в Бер­тольда
 
Темна ту­га i до­са­да.
 
 
 
Усмiх дон­ни Iзi­до­ри
 
Був де­да­лi все яс­нi­ше,
 
I що­раз во­на ста­ва­ла
 
До Бер­тольда при­хильнi­ше.
 
 
 
Далi перс­тень Iзi­до­рин
 
На ру­цi у нього сяє,
 
Нареченою своєю
 
Вiн ко­ха­ну на­зи­ває.
 
 
 
Як же буч­но, як же втiш­но
 
Всiм гу­ля­лось на ве­сiл­лi!
 
Танцювали, по­пи­ва­ли
 
Вiд не­дi­лi до не­дi­лi.
 
 
 
Всiх прий­ма­ли, всiх вi­та­ли,
 
Всiм умi­ли до­го­ди­ти,
 
Тiльки на­шо­го по­ета
 
Пан за­був­ся зап­ро­си­ти.
 
 
 
Звiсно, кло­по­ту ба­га­то
 
Завжди па­ну мо­ло­до­му, -
 
Хто ж би мiг ще пам'ята­ти
 
Про яко­гось там сi­ро­му?
 
 
 
Час ле­тiв, не­мов на кри­лах,
 
I, мов сон, жит­тя ми­на­ло.
 
Та нез­чувсь Бер­тольд, як ли­хо
 
Несподiвано нас­та­ло.
 
 
 
Забажалось ко­ро­ле­вi
 
Звоювать чу­жеє царст­во,
 
Розiслав вiн скрiзь ге­рольдiв
 
На вiй­ну скли­кать ли­царст­во.
 
 
 
I як­раз се­ред бен­ке­ту
 
В зам­ку на­шо­го Бер­тольда
 
Залунала гуч­на сур­ма
 
Королiвського ге­рольда.
 
 
 
Прощавай, дру­жи­на лю­ба,
 
Всi роз­ко­шi, всi ви­го­ди!
 
Все те тре­ба про­мi­ня­ти
 
На да­ле­кiї по­хо­ди.
 
 
 
Залишить Бер­тольдо му­сив
 
Молодую Iзi­до­ру,
 
У не­дi­лю вран­цi-ра­но
 
Вже вiн ви­ру­шив iз дво­ру.
 
 
 
Подалося геть за мо­ре
 
Все од­важ­неє ли­царст­во;
 
Там за мо­рем десь ле­жа­ло
 
Бусурменське гос­по­дарст­во.
 
 
 
I пiш­ло од­важ­не вiй­сько
 
Через нет­рi та пус­ти­нi;
 
Не один во­як сму­тив­ся
 
По своїй рiд­нiй країнi.
 
 
 
Та ко­ли вже над­то тяж­ко
 
Туга сер­це об­гор­та­ла,
 
То спiв­цi спi­ва­ли пiс­ню,
 
Пiсня ту­гу роз­ва­жа­ла:
 
 
 
"Не жу­рись, ко­ли не­до­ля
 
В край чу­жий те­бе за­ки­не!
 
Рiдний край у те­бе в сер­цi,
 
Поки спо­гад ще не ги­не.
 
 
 
Не жу­рись, не мар­но прой­дуть
 
Сiї сльози й тяж­ка му­ка:
 
Рiдний край щи­рiш лю­би­ти
 
Научає нас роз­лу­ка".
 
 
 
Так во­ни спi­ва­ли, йду­чи
 
Через ди­кiї пус­ти­нi,
 
Додавав той спiв роз­ва­ги
 
Не од­нiй смут­нiй лю­ди­нi.
 
 
 
Попереду всього вiй­ська
 
Три стар­шiї вис­ту­па­ли:
 
Карлос, Гвi­до i Бер­тольдо;
 
За од­ва­гу їх об­ра­ли.
 
 
 
Їдуть, їдуть, вреш­тi ба­чать -
 
Три до­ро­ги ро­зiй­шли­ся,
 
Розлучились три най­стар­шi,
 
Кожний рiз­но по­да­ли­ся…
 
 
 
Карлос виб­рав шлях нап­ра­во,
 
Гвiдо виб­рав шлях на­лi­во,
 
А Бер­тольд по­дав­ся прос­то.
 
"Дай же, бо­же, нам!" - "Щас­ли­во!"
 
 
 
I Бер­тольдо­вi спо­чат­ку
 
Справдi щас­тя па­ну­ва­ло,
 
Довелося зво­юва­ти
 
Городiв чу­жих чи­ма­ло.
 
 
 
От вже вiн на стольне мiс­то
 
Погляда од­важ­ним оком,
 
Але тут-то са­ме щас­тя
 
Обернулось iн­шим бо­ком.
 
 
 
Чи то вреш­тi у Бер­тольда
 
Притомилося ли­царст­во,
 
Чи то вла­дар бу­сур­менський
 
Мiцно так три­мавсь за царст­во, -
 
 
 
Тiльки твер­до так три­ма­лось
 
Мiсто гор­деє, упер­те,
 
Раз од­би­лось, по­тiм вдру­ге,
 
Потiм втретє, ще й вчет­вер­те.
 
 
 
Тут прий­шлось Бер­тольду з ли­хом:
 
Край чу­жий, во­ро­жi лю­де,
 
Голод, злид­нi, вiй­сько ги­не…
 
Що то бу­де, що то бу­де?!.
 
 
 
Мiсяць, дру­гий вже ве­деться
 
Тая прик­рая об­ло­га.
 
Серед вiй­ська по­ча­ли­ся
 
Нарiкання i три­во­га.
 
 
 
Приступили до Бер­тольда
 
Вояки й гу­ка­ють грiз­но:
 
"Гей, ви­водь ти нас iз­вiд­си!
 
Геть ве­ди, по­ки не пiз­но!
 
 
 
Нащо ти сю­ди на згу­бу
 
Пiдманив нас за со­бою?
 
Чи ти хо­чеш, щоб усi ми
 
Наложили го­ло­вою?
 
 
 
Осоружне нам се мiс­то!
 
Хай їй цур, та­кiй об­ло­зi!
 
Хай їй цур, са­мiй тiй сла­вi!
 
Хай їй цур, тiй пе­ре­мо­зi!.."
 
 
 
Хтiв Бер­тольд ро­зум­ним сло­вом
 
Люте вiй­сько вга­му­ва­ти,
 
Та во­но де­да­лi гiр­ше
 
Почало ре­пе­ту­ва­ти.
 
 
 
Далi ки­ну­лись до зброї…
 
Бог зна, чим би то скiн­чи­лось…
 
Але тут хтось крик­нув: "Стiй­те!" -
 
Вiйсько рап­том зу­пи­ни­лось.
 
 
 
Вийшли тут на­пе­ред вiй­ська
 
Вiйськовi спiв­цi сла­вут­нi,
 
Всi во­ни бу­ли при зброї,
 
А в ру­ках три­ма­ли лют­нi.
 
 
 
З них один про­мо­вив: "Брат­тя!
 
Часу маєте до­во­лi,
 
Щоб Бер­тольда по­ка­ра­ти,
 
Вiн же й так у ва­шiй во­лi.
 
 
 
Ми б хо­тi­ли тут в сiй спра­вi
 
Скiлька слiв до вас ска­за­ти,
 
Та спiв­цям спi­ва­ти ли­чить,
 
Отже, ми поч­нем спi­ва­ти".
 
 
 
Тут один iз них ти­хенько
 
Струни срiб­нiї тор­кає,
 
Усмiхається лу­ка­во
 
I та­кої по­чи­нає:
 
 
 
"Був со­бi од­важ­ний ли­цар,
 
Нам йо­го зга­дать до ре­чi,
 
Вiн ро­бив по­хо­ди дов­гi -
 
Вiд по­ро­га та до пе­чi.
 
 
 
Вiн своїм язи­ком дов­гим
 
Руйнував во­ро­жi мiс­та…
 
Чули ви йо­го роз­по­вiдь:
 
"Я один, а їх аж трис­та!"
 
 
 
Ну, та сей од­важ­ний ли­цар
 
Якось виб­рав­ся до бою.
 
I вер­нув жи­вий,здо­ро­вий:
 
Талiсман вiн мав з со­бою.
 
 
 
Я га­даю, та­лiс­ман сей
 
Кожен з вас тут знать го­то­вий,
 
Се бу­де ре­чен­ня муд­ре:
 
"Утiкай, по­ки здо­ро­вий!"
 
 
 
"Утiкай, по­ки здо­ро­вий!" -
 
Всi спiв­цi тут зас­пi­ва­ли;
 
Вояки сто­яли ти­хо,
 
Очi в зем­лю пос­пус­ка­ли.
 
 
 
Раптом зброя заб­ли­ща­ла,
 
I гук­ну­ло вiй­сько хо­ром:
 
"Ми го­то­вi йти до бою!
 
Краще смерть, нiж вiч­ний со­ром!"
 
 
 
I мет­ну­ли­ся у на­пад
 
Так за­пек­ло, так зав­зя­то,
 
Що не встиг­ла й нiч нас­та­ти,
 
Як бу­ло вже мiс­то взя­то.
 
 
 
Мiсто взя­то, цар в по­ло­нi
 
Бусурменський. Пе­ре­мо­га!
 
От те­пер уже одк­ри­та
 
Всiм у рiд­ний край до­ро­га.
 
 
 
Тут на ра­до­щах Бер­тольдо
 
Всiх спiв­цiв ка­зав зiб­ра­ти
 
I, ко­ли во­ни зiб­ра­лись,
 
Привселюдно став ка­за­ти:
 
 
 
"Ви, спiв­цi сла­вут­нi на­шi,
 
Ви, кра­со всього на­ро­ду!
 
Ви нам честь вiд­ря­ту­ва­ли,
 
Вам ми вин­нi над­го­ро­ду!"
 
 
 
Та спiв­цi вiд­по­вi­да­ли:
 
"Нi, не нам, лас­ка­вий па­не,
 
Той, хто сих пi­сень нав­чив нас,
 
Надгороду хай дiс­та­не".
 
 
 
"Де ж вiн, де? - гук­нув Бер­тольдо. -
 
Що ж вiн криється мiж ва­ми?" -
 
"Вiн не тут, - спiв­цi го­во­рять, -
 
На вiй­нi не був вiн з на­ми.
 
 
 
Вiн зос­тав­ся, щоб пiс­ня­ми
 
Звеселять рiд­ну країну,
 
Там вiн має роз­ва­жа­ти
 
Не од­ну сум­ну ро­ди­ну".
 
 
 
"Знаю я сього по­ета
 
I йо­го ве­лич­ну ду­шу,
 
I те­пер йо­му по-царськи
 
Я по­дя­ку­ва­ти му­шу.
 
 
 
Тiльки б дав нам бог щас­ли­во
 
Повернутися до­до­му,
 
Срiбла, зо­ло­та на­сип­лю
 
Я спiв­це­вi до­ро­го­му!.."