Думи і мрії

 15.09.1896
  
ХВИЛИНА РОЗПАЧУ 
 
 
 
О горе тим, що вроджені в темниці! 
 
Що глянули на світ в тюремнеє вікно. 
 
Тюрма – се коло злої чарівниці, 
 
Ніколи не розіб’ється воно. 
 
 
 
О горе тим очам, що звикли бачить зроду 
 
Каміння сіре, вогкий мур цвілий! 
 
Їм сірим здасться все, як небо у негоду, 
 
І світ, немов тюремний двір малий. 
 
 
 
О горе тим рукам, що звикли у неволі 
 
Носить кайдани ржаві та важкі, 
 
На волю вирвуться, і там бридкі мозолі 
 
Їм нагадають, хто вони такі. 
 
 
 
О горе тим, що мають душу чесну! 
 
Коли вони ще вірять у богів, 
 
Благати мусять силу ту небесну: 
 
«Пошли нам, боже, чесних ворогів!» 
 
 
 
О горе нам усім! Хай гине честь, сумління, 
 
Аби упала ся тюремная стіна! 
 
Нехай вона впаде, і зрушене каміння 
 
Покриє нас і наші імена! 
 
 
 16.09.1896
  
«О, ЗНАЮ Я, БАГАТО ЩЕ ПРОМЧИТЬ…» 
 
 
 
О, знаю я, багато ще промчить 
 
Злих хуртовин над головою в мене, 
 
Багато ще надій із серця облетить, 
 
Немов од вихру листячко зелене. 
 
 
 
Не раз мене обгорне, мов туман, 
 
Страшного розпачу отрутнеє дихання, 
 
Тяжке безвір’я в себе, в свій талан 
 
І в те, що у людей на світі є призвання. 
 
 
 
Не раз в душі наступить перелом, 
 
І очі глянуть у бездонну яму, 
 
І вгледжу я в кохання над чолом 
 
Строкату шапку блазня або пляму. 
 
 
 
Не раз мій голос дико залуна, 
 
Немов серед безлюдної пустині, 
 
І я подумаю, що в світі все мана 
 
І на землі нігде нема святині. 
 
 
 
І, може, приведуть не раз прокляті дні 
 
Лихої смерті грізную примару, 
 
І знову прийдеться покинутій мені 
 
Не жити, а нести життя своє, мов кару. 
 
 
 
Я знаю се і жду страшних ночей, 
 
І жду, що серед них вогонь той загориться, 
 
Де жевріє залізо для мечей, 
 
Гартується ясна і тверда криця. 
 
 
 
Коли я крицею зроблюсь на тім вогні, 
 
Скажіть тоді: нова людина народилась; 
 
А як зломлюсь, не плачте по мені! 
 
Пожалуйте, чому раніше не зломилась! 
 
 
16.09.1896
  
АНГЕЛ ПОМСТИ 
 
 
 
У темряві таємній серед ночі 
 
До мене часто гість непевний приліта, 
 
Він поглядом жахає і віта, 
 
Мов зірка Марс кривава, сяють очі. 
 
 
 
Всміхається мені страшний посланець, 
 
Я бачу в усміху ненависть і любов, 
 
На білих крилах червоніє кров, 
 
Мов на снігу зорі вечірньої багрянець. 
 
 
 
Він промовля мені слова страшні й великі, 
 
В руках палає меч осяйний, огневий, 
 
І в серці, наче поклик бойовий, 
 
Здіймаються у мене співи дикі. 
 
 
 
«Слова, слова, слова! – на них мій гість мовляє, – 
 
Я ангел помсти, вчинків, а не слів, 
 
Не думай же, що твій одважний спів 
 
Других, а не тебе до бою закликає. 
 
 
 
Даю тобі сей меч, дарма що ти не сильна, 
 
Мій меч не тяжкий для одважних рук. 
 
Чи ти боїшся смерті, кари, мук, 
 
Ти, що була душею завжди вільна?» 
 
 
 
Він подає свій меч, я хочу взяти зброю, 
 
Але не слухає мене моя рука, 
 
І лютість огнева із серця геть зника: 
 
«Іди, – кажу йому, – я не піду з тобою. 
 
 
 
Не жаль мені життя, а жаль тії людини, 
 
Що у мені живе, що бачу я в других, 
 
Коли ж її уб’ю, хай кара йде за гріх, 
 
Не схочу пережить ганебної години, 
 
 
 
Твоя слуга Корде, одважная нормандка, 
 
В тиранах бачила тиранів цілий вік, 
 
Але й в тирані їй з’явився чоловік, 
 
Як над убитим крикнула коханка…» 
 
 
 
Зника північний гість, та погляд той і мова 
 
Лишають в серці слід кривавий і страшний, 
 
І вдень мені в очах стоїть той гість дивний, 
 
А душу рве й гнітить нескінчена розмова…
 
 
  
FIAT NOX ! 
 
 
 
«Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний. 
 
І стала тьма, запанував хаос, 
 
Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше 
 
Був той хаос, бо у ньому були 
 
Живі створіння, їх давила тьма. 
 
Скрізь марища з хаосу виринали, 
 
Лиха зараза, голод, злидні, жах – 
 
Несвітський жах усім морозив душу: 
 
І найодважнішим ставало жаско, 
 
Голодні крики слухаючи й стогін, 
 
Що виринали, наче зо дна моря, 
 
З юрби великої і темної. Здавалась 
 
Ота юрба частиною хаосу 
 
І голосом його. Часами розлягалось 
 
У темряві гукання: «Світла! Світла!» 
 
І на відповідь чувся голос дужий 
 
Земного бога з високості трону: 
 
«Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос. 
 
 
 
О, не один нащадок Прометея 
 
Блискучу іскру з неба здобував, 
 
І безліч рук до неї простягалось, 
 
Мов до зорі, що вказує дорогу. 
 
І розсипалась та велика іскра 
 
На іскорки малесенькі, незначні, 
 
І кожний іскорку ховав, неначе скарб, 
 
У попелі холодному віддавна; 
 
Вона не гасла, тліла в тій могилі, 
 
Та не давала ні тепла, ні світла, 
 
А сміливий нащадок Прометея 
 
Знаходив смутну долю свого предка: 
 
Вигнання, муки, нерозривні пута, 
 
Дочасну смерть у дикій самотині… 
 
 
 
І досі так, о браття! й досі тьма. 
 
Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі. 
 
Я чула голоси одважні, вільні, 
 
Вони лунали, мов гукання в лісі, – 
 
Тепер замовкли, і страшніше тиша 
 
Мені здається, ніж була раніш. 
 
Брати мої, нащадки Прометея! 
 
Вам не орел розшарпав груди горді, – 
 
Бридкі гадюки в серце уп’ялись. 
 
Ви не приковані на тій кавказькій кручі, 
 
Що здалека сіяє сніжним чолом, 
 
Про в’язня звістку людям даючи! 
 
Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть 
 
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання, 
 
Ні непокірних слів… 
 
 
 
Гей, царю тьми! 
 
Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся 
 
Кайданів тих залізної музики! 
 
Боїшся ти, що грізні, смутні гуки 
 
Пройняти можуть і камінне серце. 
 
А чим же ти заглушиш дикий голос 
 
Хаосу темного, крик голоду й біди 
 
І розпачливого гукання «світла, світла»? 
 
На нього завжди, як луна у горах, 
 
Одважні, вільні голоси озвуться. 
 
«Хай буде тьма!» – сказав ти, – сього мало, 
 
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить. 
 
Коли твоя така безмірна сила, 
 
Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»