Через кладку

- Бажаєте, щоб я вернувся, панно Маню? - спитав я замість всього лагідно й приступив до неї цілком близько. Вона мовчала й подивилась на воду. 
- Хочете? Мовчання. 
- Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала. 
- Залежить вам справді на тім, щоб я вернувся? - спитав я терпеливо й схиливсь до неї. 
Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я відітхнув. 
- Я не вернусь, Маню. - сказав відтак, вкладаючи насилу супокій і твердість у свій голос. - Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськість проти дам, вчинити, і не бажаю, щоб і ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи ліпші. Однак вам, як догадуюсь, залежить більше на тім, щоб бити головою об мур, моцуватись, проти, ну, може й проти себе, чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дівчина! 
Вона, не поглянувши на мене, викривила погірдливо уста, ніби всміхаючися, а властиво закриваючи в тій хвилі якесь сильне внутрішнє зворушення, й обізвалася спішно: 
- На вашу думку. 
- На мою думку. Так воно і є, - сказав я. - Я питаю вас: 
не приходить вам ніколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляєте тим декому прикрість? 
Вона поглянула на мене. 
- Мені не здається, пане Олесь, - відповіла холодно. - А що там, взагалі, може кому на тім залежати, якою я є, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своєю особою справляти кому приємність або прикрість. 
Я зігнорував її послідні слова. 
- Що маю я зроби їй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаєте того? - спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а відтак сказала: 
- Не хочу. 
Я, як недавно, відітхнув, а далі всміхнувся. 
- Не хочете! Значить, цікаву нашу ситуацію розв'яжемо так, як гордійський вузол, що одне з нас, скочить у воду! - мучив я її далі, не зверіаючи ока з її ніжного профілю, а в душі любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. - Одначе, тому що з того, - тягнув я далі, - не буде жодному з нас хісна,  [17] то я поступлю так, як поступають старші з капризними дітьми. 
І поки вона могла надуматися, що я маю на гадці, я, не сказавши більше й слова, обняв її мов справдішню дитину за стан, обернувся з нею й поставив її позад себе. 
- Так, - сказав я, відітхнувши повною груддю. - Тепер можете вертати далі. Сьогодні, як мені здається, ми собі послідній раз у дорозі станули Більше цього не буде. 
З тими словами доторкнувся я легко капелюха і, поглянувши в її очі, що заблисли великими сльозами, обернувся й відійшов далі. Коли доходив кінця кладки, я оглянувся. Дійшла вже до другого берега? 
Ні! Саме доходила. 
А тепер, ось і собі оглянулася. Я зняв капелюх, поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег і побігла далі. 
Гу! Яка дика, упряма! Така була вона. 
В лісі ходив я довго. 
Ніколи досі не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося мені, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне її ясна одіж з-поміж смерек. Ніжна, з гордим капризним елементом у душі, з надвишкою якоїсь сили, що мучилася сама, неначе в неустанній пошуканці за відповідною для себе акцією, - а там і я станув на її дорозі. 
Що поборювала вона? 
Мене? чи себе? 
Чи я помилився? 
О, гордий мужику ти, Богдане. Куди загнався! 
* * *
(Пізніше). 
Сьогодні мав я з своєю матір'ю гострішу дискусію. Я збирався по довгім часі на часок до Обринських, а що в нас цвіли саме тоді гарні гвоздики, між тим один сніжно-білий, я зірвав його, щоб понести його Мані. Зірвавши два такі цвіти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути їх у тонкий папір, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кімнату. 
- Кому ти оце лагодиш, сину? - спитала й опинилася близько коло мене. Я потрохи змішався тим несподіваним питанням. Однак лиш на хвилину. Вже в слідуючій я відповів спокійно: 
- Я йду до Обринських і несу дівчатам цвіти. 
- Дівчатам, Богдане? - спитала мати й тут же споважніла. - Старша заручена, як сам знаєш, у неї може буде незабавки  [18] й весілля: отже, їй цвіти від молодих людей приймати, здається, ледве чи випадає. Оскільки я її знаю, вона їх і не прийме. Вона дівчина зарозуміла. Я думаю, що ти молодшій несеш їх. Признайся! - Послідні слова сказала голосом твердим, приказуючим. 
Я маму свою любив і шанував, як, може, рідко який син, але саме в тій хвилі, коли вона опинилася нараз коло мене, висока, з обличчям, що прибрало вираз (коли хотіла) холоду й розказу, я сам похолоднів. 
- Ну? Я поглянув, роздразнений на це запитання, на неї. 
- Що вам, мамо, сьогодні? - спитав я. - Несу цвіти, то й несу. Чи варто з цього робити квестію? 
- Варто остільки, мій хлопче. - обізвалася вона, підсуваючи окуляри аж на чоло, неначе вони заважали їй у тій хвилині дивитись повним поглядом на сина. - Варто, оскільки вже давно хотіла я спімнути, щоб ти там, - вона кивнула головою в сторону Обринських, - не зачинав собі з дівчатами, а особливо з молодшою. Вона не для тебе. 
Мені від її слів вдарила вся кров до лиця. 
- Що вам, мамо, на думку приходить? - спитав я. 
- Воно мані не віднині на думці, не новина для мена, - відповіла вона сухо. - Я завважила вже від довшого часу, що ти тою дівчиною займаєшся. Хочу тебе власне остерегти, що та Маня не є партія для тебе. А більше нічого. Обринський хоч чесний і вищий урядовець, але вбогий. Родина більша, видатки великі, що він може донькам дати? Нічого майже. Я розсміявся вголос, не відповівши нічого. Мати вразилася й поглянула проникливе на мене. 
- Такої голої невістки, - почала наново, - я не приймаюся, сину, і не дозволю ніколи, щоб мій син, одинока моя дитина, внук владики, над котрою я, лиш господь знає, як дрижала й дрижу, котру сама одна виховувала на людей, бо батько, як сам знаєш, за своїми требами, а там, (тут вона викривила гірко уста) - і за склянкою не так побивався за нею, як я. Тому ж тепер, де б я мала своїм сином, чоловіком уже на становиську, радуватися їй гордитися, він звертає свою душу до такої Мані! Де твоя розвага, де твій звичайний розум? 
Тепер я вже не сміявся. Випростувавшись проти неї, що була висока ростом, так що майже перевищив її статочну постать, я спитав: 
- До якої Мані, мамо? Чи маєте ви тут на думці панну Обринську? 
- Так, панну Обринську, якщо я з замалим респектом про неї виразилася, - відказала глумливо. А відтак додала: - Ми розуміємося добре, мій сину, і не потребуємо між собою політикувати. Я тобі повторяю ще раз: я завважила від довшого часу, що ти займаєшся Обринською, хоч ніколи про те й не згадуєш. А ця дівчина не для тебе, Богдане. Дай собі з Обринськими спокій, а найбільше з нею. Дівчина готова вроїти собі, що справді будеш з нею женитися, між тим коли ти повинен сам обчислити, що з такої женячки нічого для тебе не вийде, і що передусім я є тією, що для одинокої своєї дитини вибере пару. Ти повинен у священичих кругах обзиратися, але не йти між урядовців. Що там знайдеш? Статок, маєтки? Там усе без фундаменту. Дівчата виховуються для ока. Все їх майно: поверховність. А щодо розуміння господарки такої, як твоя мати її розуміє, то ані не питай! Звідки? Там з шелюга та в рот. Дай собі спокій, Богдане, не вона для тебе. Господь знає, чого вчепилася вона до тебе! - і почервонівши нараз з якоїсь, мені незрозумілої лютості, вона урвала і вмовкла. 
Я був, щоправда, вдачі більше спокійної і поважної, але оцим словам я не міг довше спокійно прислухуватись. 
- Що значить, мамо, ваше: вона? А по-друге, про женячку мені ані не сниться! Ще б чого не бракувало, щоб то мою жінку не я, а родичі, взглядно ви, мамо, удержували! Я доперва два-три роки як служу, тож про женячку думати не можу. Чим жінку утримаю? Отже, куди загонюєтеся ви з нею? Чим тота дівчина така велика в очах? Дали б спокій такій бесіді, мамо, був би я вам далеко вдячніший.