Природа

- Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху! 
- Треба тобі розуміти справу, чоловіче, - сказала поважно. 
- Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там-тоті в долині! - відповів. 
- Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки - серце, їх гадки - голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови. 
Він сплюнув далеко крізь зуби. 
- Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурлутовці! Таж Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку! 
- Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин, - сказала. 
- Ого! - заперечив. 
- Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці! 
Його очі блиснули. 
- Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі! 
- Іноді воно так, але не гадай собі, що темнота робить ліпшими. 
- Що я знаю? - сказав. - Яким кого Бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти! 
- Певне; на те нема ради. 
- А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана? Поглянув на неї злорадно. 
- Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках. 
- Саме так, як я дівчата в селі, - виговорив гордо й більше мовби сам до себе. - І я багач: наші люди кажуть «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною. 
Вона засміялася. 
Він гнівно наморщив чоло. 
- Чого ти все смієшся? 
- Я не сміюся з тебе. Він заспокоївся. 
- Се правда, - сказав, - як християнин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові. 
- А з мене ти б также сміявся? - запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице. 
- З тебе? 
Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючи. 
- Е! Воно так не йде, - сказав. 
- Чому ні? 
- Не знаю… але ти така… така… 
- Яка я? - запитала поважно. 
- Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві… 
Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли… 
Мовчки йшли якийсь час далі. 
Вій був гарний і кріпко збудований, І вона любувалася ним сьогодні, як і давніше. 
Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй - сама не знала, чому - нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…» 
В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі, гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї масто тужне бажання, потреба - відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім - сміливий. 
Стала йти помаліше. 
Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум’янцях на її лиці поміркував, що вона втомлена. 
- Ти втомилася, - сказав, - не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо. 
- Правда, - відповіла втомлена. Він раптом почав іти зовсім помалу. 
- Ти так красно говориш по-нашому, - почав оп’ять. 
- Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б’ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор. 
Притиснула обидві руки до висків. 
Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум’я і злучилося в вогонь. 
Обоє спустили очі. 
Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала? 
Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс. 
Тінистий холод обхопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно. 
- Ти боїшся? - запитав змішано. 
- Тільки сьогодні. Зрештою ніколи. 
- То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся? 
- Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна. 
- Чому воно так? 
- Не знаю… не знаю… по правді… 
- Що ти тут робиш? 
- Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй? 
Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце. 
Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її. 
- Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре…- сказав чудно здивованим тоном. 
Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою. 
Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені, їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць. 
- Незабаром зайде сонце за гори, - перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче. 
- Як я йшла сюди в ліс била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п’ята. 
Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього. 
- А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-ко мені! Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ. 
- Се ходить, як би мало душу, - сказав. - Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти? 
Вона знову усміхнулася. 
- Ти не знаєш, хто я? 
- Ні. 
- Але ж ти мене видів… нагадай собі! 
- Я тебе ніколи не видів! 
- Нагадай собі. 
- Але ж кажу тобі! 
- По… як ти привів свого гарного коня на подвір’я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі? 
Він подумав хвильку. 
- Не знаю…- сказав протяжне й зачудовано. - Але я тебе не видів… хтось був вийшов… се знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі. 
Вона відвернула від нього очі й усміхнулася. 
- Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто! 
- Ти знов смієшся з мене! 
- Ні. 
- То хто ж ти? 
- Що се тебе обходить? А втім, - додала раптом з меланхолійним усміхом, - я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах. 
- Багачка й не мас щастя? - сказав недовірливо й засміявся. - Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода…- сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі. 
Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум’я облило її лице. 
- Правда… я молода… А скільки ж років тобі? 
- До Дмитра буде двадцять, і шість. Я… Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного. 
- Ти! - промовив нараз дрижачим голосом. 
- Що таке? - відповіла ледве чутно; вона була спустила очі. 
- Ти красна, - сказав зміненим, беззвучним тоном. 
Легка дрож пройняла її постать. 
Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри. 
Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду, її нагло обхопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко: