Вовчиха

Савка дивився ласими очима на полотно, що майже сріблом блищало біллю проти сонця. Його око кушніра зараз зміркувало і змірило, скільки ліктів там буде і скільки варте.
- Тут маєте, тето, всього полотна двадцять і чотири лікті,- сказав.
- А так, пане Савко,- сказала вона вже прихильніше.
- На продаж? - спитав сміливіше, приступаючи ближче.
- Може, на продаж. Маєте охоту купити?
Вона прижмурила свої чорні очі й усміхнулася; добре чи зле, він не міг зміркувати.
- Якби мав уже жінку і потребував, може, й купив би!
- То женіться. Хто вас тримає? Ви самі, хату маєте. Чому би ні?
- Та що з того... Хату, правда, маю. Але вона пуста, коли не маєш у ній того другого життя, про яке маєш гадку. Чоловік щасливий, як удвох живе.
Се було ясно сказано. Савка був своїми словами вдоволений... Але тета Зоя їх не зачіпала. Вона схилилася в ту хвилину над полотном і вигладжувала його в одному місці раз по раз своєю долонею, скуплюючи в нього, як здавалося, всю свою увагу.
Саме на те вийшла з хати Санда. Побачивши молодого кушніра, вона зблизилася до воріт, за котрими розстелювалося по зеленій мураві, недалеко криниці, полотно й аж очі сліпило. Савка глянув на дівчину, їх очі стрінулися, й обоє збентежились. Очі тети Зої се підхопили.
- Ти б пішла в кукурудзу, Сандо, та й намикала бур’яну пацятам,- сказала і, звертаючись до молодого Савки, спитала: - Скільки ви берете за роботу короткого киптарика?
- Зі своєї шкіри й шовком вишиваного? - спитав Савка, і його очі засвітилися.- Пошити вам, пані Жмут?
- Ні. З моєї шкіри, Савко, і, про мене, нехай би й шовком вишиваний.
- На польський крій?
- На який там польський! Крій як крій. На плечах рівний, спереду по пояс або й трохи довший, з шкіряними петельками. Скільки б хотіли за роботу?
- Як для вас, пані Жмут...- і назвав помірну ціну: кілька крон.
- Забагато,- відповіла,- я з сукна дам вишити й мені менше буде коштувати. А в додаток ще й чисто вовняною тасьмою дам обшити. От що вам скажу, пане майстер.
Молодий майстер здвигнув стурбовано плечима й поглянув, мов шукав порятунку в очах Санди, що, вбравшися чомусь «у батистову з гратками», не чекаючи й неділі, все ще стояла коло воріт, забувши, мов на смерть, наказ матері - збирати бур’ян.
Її сірі спокійні очі спинялись то на обличчі невблаганної матері, то на Савці, що хоч трошки хотів розвідатися про гадки тети Зої... щодо... його особи і його намірів про...
Санда не додумала до кінця... вона вже їх одчувала.
- Що шкірка, то не сукно, пані Жмут... а що сукно, то не шкірка...- боронився майстер Савка.- Я для вас, пані Жмут, сказав таку ціну, як для вас. На вас я не хочу заробляти, але жити ж і мені треба.
- А скільки ви взяли б від других? - допитувала тета Зоя.
- Ще половину до того, що заправив від вас.
- Ігі-гі,- розсміялася Зоя.- Добрий зарібок,- сказала.- Я ще собі роздумаю, Савко... ми ще поговоримо про се,- додала відтак.
- Як ваша ласка, пані Жмут,- відповів майстер Савка і зняв на хвилинку капелюх із голови.- Я вам вишию такий киптарик, що буде як мальований. Спустіться на мене, я за свою роботу не боюся. Вишию хоч для кого... А відтак, може, й панні Санді?
При тих його словах його рот поширився, і по добродушнім молодім лиці промайнуло мов сонце.
- Може,- відповіла тета.
- А до церкви завтра не зайдете, пані Жмут? - відважився обізватися по хвилині впертого мовчання з боку Зої Савка, з поглядом на дівчину. Санда зарум’янілася.
- Ні,- відповіла Зоя сухо.- Нащо мені по церквах ходити, коли я бога й на небі виджу.
Кушнір переглянувся з Сандою й підсунув стурбовано, значуще брови вгору. Відтак звернувся до тети Зої і, вклоняючись їй уперед із привітом низько до землі, ніби дотикаючись капелюхом її ніг, як той покірний індієць шанованій ним пані, обернувся й пішов.
Настала мовчанка.
З-під цідильця бляшаної підливачки засичала вода й срібним триском полилася на довге біле полотно.
Санда з-за воріт щезла, мов у землю запалася. В хаті опинилася «батистова по краях з гратками» під столом, і за недовгий час із-помежи густої кукурудзи, що вже запрялася, здіймився спів, молодий, дзвінкий, далекозвучний, повний сліз...
* * *
Павло Жмут із найстаршим сином Миколою вернувся доволі вчасно з поля додому. Позавішувавши свої серпи високо понад вікнами за гаки, на котрих пишалися звичайно восени, ба й зимою, сплетені в коси з вибраних «ангаликів» (дрібнозерної) найкращої кукурудзи, посідали на призьбу, поскладавши й капелюхи з голів.
- Слава богу, скінчили загін,- сказав Павло й потер чоло, мокре від поту і спеки гарячої днини.- Не знати, чи мама вже дома? - додав іще.
Микола заглянув до хором і в хату, та, не побачивши там матері, взяв відти порожні коновки, зачепив їх по обох боках коромислами і пішов по воду.
- Є, бачу,- сказав,- бо виджу її хустку на постелі, вийшла кудись, мабуть. Я поки внесу води, бо не виджу й Санди в хаті.
Заки вернув із водою, з’явився й середущий син Юзько; дедалі за ним вернув і наймолодший Янко. Посідали. Юзько витягнув з-за пояса пачку тютюну й почав крутити папіроску.
- Не знати, де мама,- обізвався знов Павло і встав із напруженням із призьби, щоб самому заглянути за нею. Був утомлений. Від божого ранку, майже на зорях, були на ногах, пішли жито жати, щоб скінчити позавчора розпочатий загін. І скінчили.
Наймолодший Янко був із ними, але, віддалившися в повороті від них, поступив до коваля, щоб відти забрати колесо, з котрого спадала рафа, і коваль поправляв. Заніс колесо на місце й сів коло старших братів. Микола був задуманий і ледве через зуби відповідав, Юзько запалював папіросу... що два рази гасла. Вказалася нараз і Санда десь із саду з травою на плечах, несучи її до стайні. Набрала її стільки на плечі легкою в’язкою, що голова була майже прикрита зеленню. Висока тонка постать хиталася в ході ритмічно, обома руками придержуючи траву на голові, а молоді ноги бігли жваво, щоб не зсунулася трава по плечах і не стелилась за нею по землі.
Нараз заскрипіли ворота. Всі три браття глянули туди. З-за них указалася Зоя й за кілька хвилин опинилася перед ними, мов кам’яна статуя.
- Куди ви, мамо? - спитав Микола й Юзько вслід за ним.- Ми ждемо вас... загін скінчили... давайте борзо вечерю.
- Я приніс уже колесо, мамо... Куди ви ходили, де так забарилися? - спитав Янко, вставши.
Зоя сплюнула.
- Ви мені таке говорите? - скрикнула.- Я пішла, а за мною пішов і міх кукурудзи. Ви всі були дома... так пильнували хати? Колодка від комори на поді розірвана, і стокілевий міх, той найкращий із червоним і зеленим пасмом, що в нім були найкращі кукурудзи, щез! Шукайте злодія! - крикнула роздертим голосом і з піднесеним п’ястуком.- 3 хати мені забирайтеся! Я доти їсти не дам, доки мені з кукурудзою не буде на місці.
Сини повставали й поглянули один на одного.
- Мамо,- сказав Микола,- се не могло сеї ночі статися. Я сам ночував на поді. Може, попередньої, заки ви пішли до міста.
- А ви чого до міста йшли, мамо? - вмішався тут нараз Юзько й опинився несподівано перед матір’ю, як мур.- Зеленої масті купували? Га? Зеленої масті? - він усміхнувся й заглянув їй так глибоко в очі, що аж його кучерява гарна голова діткнулася її хустки над її чолом. Вона подалася назад, і її очі окинули його блиском люті.
- Зеленої масті. Аби-сь знав... Такої зеленої, як твої очі, що тебе ними бог покарав. Ти знаєш, що сталося з кукурудзою. Ти один. Як була чия рука в тій справі, то се твоя. Чужий ніхто на під не ліз, а ключ від колодки висів там, де я його повісила.
Він знов усміхнувся. Той його усміх, котрим і вабив, і заразом робився дияволом, він її вбивав. Вона, як перше, хитнулася взад, вхопилася за голову й заголосила.
- Замельдуйте в канцелярії,- обізвався Микола коротко, байдуже.- Я сам зараз піду!
- Іди, іди! - кричала Зоя.- Йди й кажи, що як знайдуть злодія, я дам на боже.