Ціпов'яз

Роман йшов ули­цею, йо­му тре­ба бу­ло до тес­тя. Він ще зда­ле­ку наг­ля­нув бра­тові стіжки й сто­до­лу, що сто­яла пов­на снопів край до­ро­ги. Ро­ма­на так і шпиг­ну­ло щось у сер­це.
"Якого хліба на­во­зив!.. - по­ду­мав він з заздрістю, ма­ло не з не­на­вис­тю до бра­та. - Оце поп­ро­дасть і при­не­се мені довг… хоч не ввесь, час­ти­ну… та не ба­чи­ти мені йо­го по­ля, мов сво­го но­са… Мав він хліба… має!.. а як­би теє…- Ро­ман поп­ра­вив во­гонь у люльці. - взя­ло б ся вог­нем - і не­ма… І лиш ку­па по­пе­лу ле­жить замість хліба… Не взяв би йо­го кат, по­зи­чив би я йо­му на ха­ту… За­те б і ни­ву мав!.. І чо­го, дур­ний, на­ля­кав­ся? - ка­зав Ро­ман, цо­ка­ючи зу­ба­ми, мо­ву про­пас­ниці, та ози­ра­ючись навк­ру­ги. - Й ду­ха жи­во­го не­має… не по­ба­чать… От взя­ти так…- Ро­ман вий­няв губ­ку з ки­шені, - зро­би­ти так…- він за­па­лив шма­ток губ­ки з люльки…- а далі так… і годі… Ро­ман ки­нув тліючу губ­ку на оже­ред со­ло­ми, що ле­жав ко­ло сто­до­ли, і по­ва­живсь тіка­ти… Але - ой ле­ле!.. Що ж се та­ке? Но­ги Ро­ма­нові мов при­кипіли до місця, си­ли десь рап­том щез­ли, і він не мо­же по­ру­ши­тись, за­ра­зом тям­ля­чи, до бо­лю в моз­кові тям­ля­чи, що й сто­яти не мож­на… А про­те він стоїть і чує, як уся кров йо­го вбіглась до сер­ця, і не мо­же відвес­ти ши­ро­ко розп­лю­ще­них очей від губ­ки, що жа­рить на со­ломі про­ти вітру…
Роман на­ту­жує всі свої си­ли, усю во­лю і, зро­ше­ний хо­лод­ним по­том, не­пев­ним кро­ком сли­ве біжить далі…
А над ти­хим мерт­вим се­лом вже по­нес­лось від дзвіниці три­вож­не: бов, бов, бов… То хтось, по­ба­чив­ши стовп чор­но­го ди­му, що звив­ся аж під не­бо, дзво­нить на по­же­жу. Хто був лиш на селі - скла­дав стіжки або ко­павсь на го­роді - усі ви­си­па­ли на ули­цю, ози­ра­ючись навк­ру­ги, шу­ка­ючи то­го невб­ла­ган­но­го во­ро­га сільсько­го в літню по­су­ху… Хто го­рить!.. Де?… Ли­бонь Іван Га­луз­ка… Ні, Яків Ко­валь… На­уми­ши­на ха­та!.. "На­уми­ха го­рить!.." - кри­чить хтось зі стріхи, ку­ди виліз роз­ди­ви­тись кра­ще… І всі ри­нуть ту­ди, де хма­рою в'ється чор­ний дим, по­пе­ред­жа­ючи хвилі по­лум'я…
Ось чут­но, як ло­по­тить хтось бо­си­ми но­га­ми по улиці. То де­сят­ник, без шап­ки, розх­рис­та­ний, при­дер­жу­ючи гру­ди ру­ка­ми, кри­чить, важ­ко відса­пу­ючи:
- Поже-жа!.. ххе!.. ххе!.. ххе!.. По­же-жа! ххе..! ххе!.. Де­сят­ник уже зник, йо­го пок­лик "по­же-жа" тихіше лу­нав з-за хат, але те ло­по­тан­ня бо­сих ніг, те відса­пу­ван­ня розх­вильова­них гру­дей, нев­га­ва­юче бов­кан­ня дзво­на, чад з ди­му, що роз­но­ситься вітром, спов­ня­ють повітря нес­ка­зан­ною три­во­гою, і три­во­га об­хоп­лює всіх, хто відди­хав лиш тим повітрям…
Ось біжать з по­ля спо­ло­хані лю­ди, пря­му­ючи на чор­ну хма­ру ди­му.
- Ой, матінко, на­че на­ша ха­та… ой!.. ой!..
- Та не ж на нашім кут­ку! Десь ко­ло На­уми­хи!..
Курява зви­вається з-під пруд­ких від жа­ху ніг, вузькі підтич­ки жінок ло­по­тять, чер­ка­ючись об ха­ля­ви.
Біля На­уми­ши­ної ха­ти - со­до­ма, Во­гонь об­хо­пив сто­до­лу, ста­ри­ки, пе­ре­ки­нув­ся на ха­ту. На подвір'ї спе­ка, як у пеклі. З роз­пе­че­ни­ми об­лич­чя­ми, обілляні по­том, за­ма­зані бо­ло­том, ме­ту­шаться лю­ди ко­ло вог­ню, на­ма­га­ючись вга­си­ти йо­го.
- Хліб ря­туй­те! хліб! Роз­ри­вай­те сто­до­лу!..
- Не роз­ри­вай­те, не тре­ба! Гасіть так!..
- Розривайте, ка­жу!..
Палаючі крок­ви рух­ну­ли під од­нос­тай­ним на­тис­ком, стрілив­ши до­го­ри яс­ни­ми іскра­ми, а з се­ре­ди­ни сто­до­ли ви­хо­пи­лось рап­том по­лум'я й за­го­готіло,
- Води!!
Кілька відер во­ди бух­ну­ло на во­гонь; огонь за­си­чав, при­чаївся, дих­нув ча­дом і чор­ним ди­мом, а далі вис­ко­чив й сам, ще по­тужніший, ще мо­гутніший, як нез­ви­тяж­ний пе­ре­мо­жець…
- Тягніть сно­пи!.. Гасіть сно­пи!..
Але ця ро­бо­та ма­ло на що при­да­ла­ся: ко­лос­ся вже обс­ма­ли­лось, при­диміло, і сніпки лиш чаділи, об­литі во­дою…
З ха­ти ви­но­си­ли оде­жу, всіля­кий дріб'язок і скла­да­ли все на ку­пу. Лю­ди скуп­чи­лись біля ха­ти, ба­жа­ючи об­ря­ту­ва­ти хоч її. Але на­да­рем­не: во­гонь бур­хав, ска­женів, мов лю­тий звір, ки­дав­ся на все, що мог­ло горіти, ви­хоп­лю­вавсь там, де йо­го й не сподіва­лись. Він на­че глу­зу­вав із свой­ого во­ро­га - во­ди, - що не міг да­ти собі з ним ра­ди.
Вже ха­та сли­ве до­го­ра­ла, ко­ли прибігли з по­ля На­уми­ха з Дом­ною. Як уздріла На­уми­ха, що діється, так ру­ки й за­ло­ми­ла.
- Ой, пра­ця ж моя, пра­ця над­ба­ная!..
Вона ки­ну­лась до ха­ти, але там жаріли ли­шень го­ло­веш­ки та стри­ба­ло де-не-де по­лум'я. На­уми­ха мет­ну­лась до стіжків, а во­ни сто­яли то чорні й спо­пелілі, то жевріли тце, як жар у печі… На­уми­ха зня­ла ру­ки до бо­га.
- Боже мій, бо­же!.. Що з на­ми ста­ло­ся!.. Лю­ди добрі, - бла­га­ла На­уми­ха, прос­тя­га­ючи до лю­дей ру­ки, - ря­туй­те моє доб­ро, ря­туй­те!..
Та нічо­го бу­ло ря­ту­вать уже.
Домна рев­но пла­ка­ла, при­тис­ка­ючи ди­ти­ну до ло­на, ма­ло не омліва­ла.
- Сину мій, си­ну, по­би­ла нас ли­ха го­ди­на… Про­па­ли ми, бідо­лашні, за­ги­ну­ли…
Молодиці обс­ту­пи­ли Дом­ну, за­цитьку­ва­ли, го­моніли.
- Бог зна, звідки й з чо­го за­ня­ло­ся… Мо­же, де діти вог­нем ба­ви­лись, а мо­же, жар у печі ли­ши­ли, бу­ває…
Аж ось вер­хи прис­ка­кав Се­мен із лісу. Він як зліз з ко­ня, як став, мов­чаз­ний, згор­нув­ши ру­ки, на по­жа­рищі, так і за­хо­лов. Він сам не знав, що з їм ро­биться. Так, на­че дур­ний камінь, відірвав­шись од ви­со­кої-пре­ви­со­кої го­ри, впав йо­му на го­ло­ву.
Роман теж з'явив­ся на по­же­жу. На об­личчі йо­го ма­лю­вав­ся нес­покій, але що ж, - на те він брат, щоб йо­го боліло бра­то­ве ли­хо. Він усе роз­пи­ту­вавсь між людьми: звідки по­ча­лось горіти - з ха­ти чи з сто­до­ли - і яка б мог­ла бу­ти при­чи­на по­жежі: чи підпа­ле­но, чи, мо­же, самі не­обе­реж­ни­ми бу­ли з ог­нем? Але ніхто нічо­го не знав, кож­ний мав свою до­гад­ку.
Роман підійшов до ма­тері й по­чав вмов­ля­ти ста­ру, див­ля­чись ку­дись убік нес­покійни­ми очи­ма.
Годі жу­ри­ти­ся… Так уже десь ма­ло бу­ти… Якось-то во­но бу­де: він, Ро­ман, не дасть їм за­ги­ну­ти, підпо­мо­же і лісу ку­пи­ти, і ха­ту пос­та­ви­ти… Ось він по­ба­ла­кає з Се­ме­ном, мо­же, щось уд­вох й по­во­ро­жать…
Наумиха слу­ха­ла і лиш хи­та­ла без­надійно го­ло­вою. Во­на, мов той сли­мак у свою шка­ра­лу­щу, схо­ва­лась у влас­не го­ре й не сподіва­лась вже кра­щої дни­ни…
Семен лед­ве очу­мав­ся. Він підхо­див до об­горілих снопів, що ле­жа­ли скрізь по подвір'ю й димілись, пе­ре­вер­тав їх, ог­ля­дав. Ось ле­жить йо­го пра­ця, йо­го кри­ва­ви­ця, йо­го надія: чор­на, мок­ра, чад­на… Ось ди­виться на йо­го чор­на, обс­ма­ле­на руїна ха­ти, жуж­мом ле­жить на по­за­ли­ваній землі уся­ке доб­ро, ла­має ру­ки дру­жи­на, як смерть, хо­дить ма­ти…
Але чуд­на річ: Се­мен ди­виться на все це, як на чу­же, в йо­го серці не­має то­го ост­ро­го бо­лю, то­го жа­лю, який по­ви­нен би бу­ти. Се­мен це сам помічає, і йо­му навіть див­но… Він чує, що но­ги самі, без йо­го волі, но­сять йо­го по подвір'ю, ру­ки са­мохіть підійма­ють уся­ке ма­нат­тя, скла­да­ють у повітку, що мав чу­дом яким за­хо­ва­лась від вог­ню… Йо­му на­че бай­ду­же до всього. Чи то справді камінь який впав­ши на го­ло­ву, пригнітив мо­зок, що там не во­ру­шиться нічо­го, та­ки нічогісінько?..
Пожежу вга­си­ли, лю­ди розійшлись. Тільки три пос­таті ха­зяїв сно­ви­га­ли по по­жа­рищі, мов тіні. Так за­хо­пи­ла їх ніч. Ніхто й не мис­лив спа­ти; про ве­че­рю теж не бу­ло гад­ки, Всі во­ни скуп­чи­лись під ха­тою в сад­ку. На­уми­ха, нап­ну­та чор­ною хуст­кою, з скла­де­ни­ми на гру­дях ру­ка­ми, сто­яла, спер­шись на ріг без­вер­хої ха­ти, і гріла босі но­ги на теплій ще землі. Дом­на з за­пух­лим від сліз ви­дом, си­дя­чи на призьбі, го­ду­ва­ла ди­ти­ну. Се­мен теж при­ту­лив­ся од­далік під ос­ма­ле­ним де­ре­вом. Во­ни мов­ча­ли, а ду­ми їх кру­ком чор­ним літа­ли по по­жа­рині, роз­би­ва­лись між чор­ни­ми стіна­ми.