Оповідання

- Беріть сви­ту, бо­дай вас за зу­би взя­ло! - кри­ча­ла Хи­ма. - А п’ятиз­лот­ни­ка не дам!
Десятник, не­дов­го ду­мав­ши, за­ки­нув сви­ту на пле­че і по­давсь з соцьким з ха­ти.
Хима сиділа на скрині бліда, аж жов­та, трем­тя­ча та пе­ре­ля­ка­на; ру­ки зак­ляк­ли на віку, по­со­ловілі очі нес­тям­но ди­ви­лись на двері.
Хома важ­ко ди­хав, аж сопів; він пос­то­яв мовч­ки на місці, далі на­су­нув шап­ку і вий­шов з ха­ти, хрьопнув­ши две­ри­ма…
Лишившись са­ма, Хи­ма зап­ла­ка­ла. «Гос­по­ди, - ду­ма­ла во­на, - за що на нас звіду­сю­ди са­ме ли­хо, са­ма біда? Чим ми прогніви­ли те­бе, Бо­же, що отак на старість ка­раємось?..» Сльози ко­ти­ли­ся по її ста­ро­му ви­ду, ка­па­ли на скри­ню, на за­пас­ку, а во­на сиділа сум­на, як сам сум, і за­бу­ла вже про той скарб свій, про п’ятиз­лот­ник, який не­дав­но бо­ро­ни­ла від не­на­сит­них збор­щиків…
Вечір за­хо­пив її на скрині, тем­ря­ва опо­ви­ла ха­ту, а Хи­ма не світи­ла світла, їй біло не до світла…
Ввечері прий­шов Хо­ма, хмур­ний, як не­бо во­се­ни. Він мовч­ки сів на ла­ву і за­ди­вив­ся в ку­ток.
- Хомо!
Тихо.
- Хомо!
- Ну?
- Я оце на­ду­ма­ла… Пішов би ти до па­на, поп­ро­хав би гро­шей на відробітки… Мо­же б, він і дав. От завт­ра су­бо­та, підуть лю­ди до ро­що­ту, піди й ти та поп­ро­си гар­ненько, мо­же, зми­лується…
- Ет, не дасть!
- А ти піди, поп­ро­си крас­ненько, мо­же, й дасть…
Старі за­мовк­ли, але надія на панську лас­ку лед­ве примітним промінням ося­ва­ла їм сер­ця, зцілю­щою во­дою пок­ро­пи­ла сер­дечні ра­ни…
Другого дня вве­чері вер­тавсь Хо­ма від па­на.
- Ну? - зустріла йо­го на по­розі Хи­ма.
- Дав! П’ять дав на відробітки, на бу­ря­ки…
Хима пе­рех­рес­ти­лась.
Щасливі, за­раз на­ра­ялись відібра­ти сви­ту, а на реш­ту ку­пи­ти ку­ку­руд­зя­ної му­ки на ма­лаї, бо жит­ня до­ро­га. Хоч не хліб, а все ж ве­селіше бу­де, ніж на самій ба­ра­болі.
Повечерявши, старі по­ля­га­ли спа­ти.
Та не спа­ло­ся ста­рим.
Усе, що пе­ре­жи­ли во­ни за сих кілька день, ста­ва­ло те­пер їм пе­ред очи­ма, як на до­лоні. По­ки го­лод за­зи­рав їм у вічі, во­ни сил­ку­ва­лись од­вер­ну­тись від йо­го, бо­ялись ду­ма­ти про йо­го… Те­пер, ко­ли нес­подіва­на поміч да­ла їм спро­можність хоч на кілька день поз­бу­тись гірких клопіт про шма­ток хліба, во­ни з цікавістю розг­ля­да­лись у сво­му ли­хові, самі за­зи­ра­ли в вічі сво­му во­ро­гові, бо він і те­пер ще ма­яв на їми своїм чор­ним, су­хим кри­лом…
«А що бу­ло б, - ду­мав Хо­ма, - як­би й пан не дав гро­шей? Нев­же ги­ну­ти з го­ло­ду?.. Що то - го­лод? Не­ве­ли­ке сло­во, а страш­не… Ще ми, хва­ли­ти Бо­га, не зовсім ги­ну­ли, а й то так бу­ло гірко, так важ­ко, що, здається, вибіг би на ву­ли­цю та й гав­кав, як пес… А ка­жуть, в якійсь сто­роні те­пер го­лод… Справжній го­лод… І не се­ло, не два, а, ка­жуть, си­ла лю­дей без ски­боч­ки хліба, мруть з го­ло­ду…»
Хома не знав, у яких се сто­ро­нах го­ло­ду­ють лю­ди, якої во­ни віри, якою мо­вою го­во­рять, він лиш чув, що во­ни го­лодні, і йо­му вви­жа­ла­ся си­ла го­лод­них, змарнілих, сум­них лю­дей, що з ту­ги та го­ло­ду ма­ло не гав­ка­ють, як пси, і нізвідки по­ра­ди не­має бідо­лаш­ним…
«Виставили в церкві кар­нав­ку, - ду­мав Хо­ма, - і дав би чо­ловік на тих го­лод­них що змо­га, та що ж - дай, го­лод­не, хліба!..»
Хима ле­жа­ла на по­лу, розп­лю­щив­ши очі, і в її го­лові сну­ва­ли­ся ду­ми: «Роз­до­був, хва­ли­ти Бо­га, ста­рий тро­хи гро­шей… Хоч на який час ути­хо­ми­риться, а то й ди­ха­ти не да­вав мені з тим п’ятиз­лот­ни­ком. Намігся вод­но: дай та й дай!.. Та що з тих гро­шей? Не на­дов­го й вис­та­чить, тре­ба кар­топ­лею на­ма­га­ти… Доб­ре, що хоч кар­топ­лю маємо… А у тих го­лод­них, що чи­та­ли ба­тюш­ка в церкві, ма­буть, і кар­топлі не­має! От десь го­ре: ми ще самі, двоєчко нас, ато, бо­ро­ни Бо­же, сім’я ве­ли­ка, діточ­ки дрібні, пи­щать з го­ло­ду, а тут ні крихіточ­ки, на ро­си­ноч­ки зак­ро­пи­ти­ся… Як­би ближ­че, да­ла б з мірку кар­топлі… З щи­рої ду­ша за­по­мог­ла б… Ох, бо й я знаю, що то го­лод, а там, вид­ко, ще гірше діється…» І пе­ред очи­ма Хи­ми­ни­ми про­су­ва­ли­ся кар­ти­на, од­на од­ної сумніші, од­на од­ної страшніші; і її сер­це умліва­ло з жа­лю за ти­ми го­лод­ни­ми, хоч невідо­ми­ми їй людьми… «А мо­же, - і в го­лові її про­май­ну­ла дум­ка. - Ні-ні! - відга­ня­ла Хи­ма неп­ро­ха­ну дум­ку, що ля­ка­ла її своєю нез­ви­чай­ністю. - Не дам!.. То не моє, то внуч­чи­не… А мо­же…» Ста­ра зак­ляк­ла, увірвав­ши дум­ку, та мов прис­лу­ха­ла­ся, що ска­же сер­це, як по­го­диться з дум­кою…
«Господи! - ду­мав Хо­ма. - Чо­го ті го­лодні вви­жа­ються мені сьогодні? Мо­же, се ма­на яка? Во­но го­ди­ло б ся за­по­мог­ти, бо си­тий го­лод­но­му не вірить, як ка­жуть, а з ми­ру по нитці - го­ло­му со­роч­ку. Кор­тить мені ска­за­ти щось бабі, так бо­юся… Во­на вже й так ли­ха на ме­не за то­го п’ятиз­лот­ни­ка… А мо­же, ска­за­ти?..»
- Химо! - насмілив­ся Хо­ма. - Ти спиш?
- Ні, чо­гось ме­не сон не бе­ре… - І я не зас­ну… вер­зеться вся­чи­на… го­лодні вви­жа­ються, з тих країв, де го­лод…
- Се справді! Й мені во­ни на думці вер­тяться… Ма­буть, го­рю­ють там, бідо­лашні?!
- Атож! Знаєш що, Хи­мо? Я ду­маю…
- Про п’ятиз­лот­ни­ка?
- Еге ж… як­би нам йо­го… теє… в кар­нав­ку…
Хима не відповіда­ла. В хаті ста­ло ти­хо; Хо­ма чув, як ка­ла­та­ло йо­го сер­це, бо він тро­хи на­ля­кавсь своєї сміли­вості.
- Віддамо… Як має піти на що інше, хай луч­че йде на го­лод­них. Завт­ра відне­су до церк­ви.
- Отак кра­ще! - вільніше відітхнув Хо­ма.
Старі по­мов­ча­ли, затх­ну­ли гли­бо­ко, а тро­хи зго­дом зас­ну­ли.
Другого дня, зібрав­шись до церк­ви, Хи­ма відчи­ни­ла скри­ню, вий­ня­ла ганчірку з п’ятиз­лот­ни­ком, роз­гор­ну­ла її, ог­ля­ну­ла свій скарб, що трид­цять літ хо­ва­ла, як око, і знов за­гор­ну­ла, її ру­ки ми­мохіть зро­би­ли рух до скрині, але во­на спішно підня­ла їх і схо­ва­ла вуз­лик у па­зу­ху.
Після служ­би бо­жої Хи­ма наб­ли­зи­лась до кар­нав­ки, неш­вид­ко до­бу­ла з ганчірки п’ятиз­лот­ник, пот­ри­ма­ла йо­го в руці й уки­ну­ла в кар­нав­ку.
Цок!..
Довгу хви­ли­ну сто­яла Хи­ма пе­ред кар­нав­кою, слу­ха­ючи, як той згук «білих гро­шей» лу­нав в її ухах, але на серці в неї ста­ло і радісно, і ве­се­ло, мов на Ве­лик­день.
Перехрестившись до об­разів, Хи­ма неспішною хо­дою по­да­лась до­до­му…
***
Того ж та­ки дня піп вий­мав гроші з кар­нав­ки. По­ба­чив­ши ме­жи мідя­ка­ми срібний п’ятиз­лот­ник, він не­ма­ло зди­ву­вав­ся.
- Дивіться, - ка­зав він, розг­ля­да­ючи старі гроші, - а я й не знав, що ме­жи моїми па­рафіяна­ми є такі ба­га­тирі!..
29 лю­то­го 1892, с. Ло­па­тинці
  
ПО-ЛЮДСЬКОМУ
 
Оповідання
Весняний вітер сти­ха віяв над ви­ног­рад­ни­ка­ми й охо­лод­жу­вав загрітих пра­цею робітників. Вог­ка зем­ля мліла в га­ря­чо­му зо­лоті со­няч­но­го проміння, вільна від тіней і хо­лодків. Голі де­ре­ва не­мов ку­ри­лись си­зо-зе­ле­ним ди­мом: щось, на­че мрія про розкішну літню одіж, об­гор­та­ло їх спов­нені со­ком віти. Скрізь бу­ло так ба­га­то світла й ра­дості, так ви­раз­но відчу­вав­ся тре­пет­ний віддих по­нов­ле­ної землі, повітря бу­ло та­ке п'яне й пов­не ще­бе­тан­ня, що ми­мохіть ба­жа­лось ру­ху, кри­ку, ре­го­ту…
Тож на ро­боті бу­ло ве­се­ло. Ці кілька де­сятків робітників, що прий­шли зда­ле­ка на чу­жи­ну за­роб­ля­ти що­ден­ний хліб, не­мов за­бу­ли на всі свої тур­бо­ти під впли­вом вес­ня­ної дни­ни і так са­мо щи­ро ни­щи­ли чу­жу пра­цю, як дба­ли за влас­ну. Нав­ряд хто з них ду­мав, гу­па­ючи важ­кою трам­бов­кою по зру­ба­но­му й за­си­па­но­му зем­лею ви­ног­рад­ни­ку, про ха­зяїна зни­ще­но­го са­ду. Що їм той мол­ду­ван і та філок­се­ра! То не їх діло, во­ни за­роб­ля­ють.