Оповідання

На поміч прий­шла Вар­ва­ра. Її спокійні ру­хи, з яки­ми во­на веш­та­лась по хаті, зби­ра­ла оде­жу та на­тя­га­ла дітям панчішки, пев­ний, важ­кий хід бо­сих ніг, по­важ­не об­лич­чя - все те навіва­ло на па­ню На­та­лю спокій. З та­кою вірною, роз­суд­ли­вою лю­ди­ною бу­ло не­мов без­печніше.
- Ви бу­ли, Вар­ва­ро, на ву­лиці? - пос­пи­та­ла пані На­та­ля.
- Ні, не бу­ла. Пос­то­яла тро­хи на хвіртці.
- Що ж там… спокійно?
- Та так… При­хо­ди­ли якісь лю­ди, пи­та­ли па­на.
- Люди при­хо­ди­ли? Які ж ті… лю­ди?
- А хто їх знає… лю­ди…
- Що ж у них… бу­ло що в ру­ках?
- В ру­ках? Ціпки бу­ли.
- Ціпки?
- Я ска­за­ла, що па­на не­ма… Усі виїха­ли.
- Добре зро­би­ла, Вар­ва­ро, доб­ре… Пам'ятай­те ж, Вар­ва­роч­ко, що в домі, опріч вас, ніко­го не­має… Ах, бо­же!..
- Варваро! Вар­ва­ро-о! - по­чув­ся з сто­ло­вої розд­ра­това­ний го­лос па­на Чу­бинсько­го. - Чо­му досі вікон­ниці не од­чи­нені?
Пані На­та­ля зат­ри­ма­ла ру­кою Вар­ва­ру і мет­ну­лась в сто­ло­ву.
Там сто­яв напіво­дяг­не­ний чо­ловік її і жму­рив посліпу­ваті очі. Він ще не встиг нак­лас­ти оку­ля­ри, по­га­но ба­чив, і ли­це йо­го се­ред біля­во­го во­лос­ся зда­ва­лось зміша­ним і пом’ятим.
- Валер'яне, ми­лий, не­хай так бу­де… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я те­бе сьогодні ніку­ди не пу­щу…
- От дур­ниці. Не­хай за­раз од­чи­нять вікон­ниці.
- Ах, бо­же мій… Ну, я те­бе про­шу… Для мо­го спо­кою… для на­ших дітей…
У пані На­талі вис­ту­пи­ли на ли­цях чер­воні пля­ми.
Пан Ва­лер'ян сер­див­ся. Що за ви­гад­ки! Од­на­ко­во ніку­ди не вте­чеш! Але в гли­бині душі він чув, що жінка зро­би­ла доб­ре.
Незабаром Вар­ва­ра внес­ла са­мо­вар. Всі сіли до сто­лу.
В хаті бу­ло тем­но і якось чуд­но. Жовті зай­чи­ки світла тремтіли на стінах і на бу­феті, вітер рвав вікон­ниці і сту­кав ни­ми. Діти - хлоп­чик і дівчин­ка, - зди­во­вані нез­ви­чай­ною обс­та­нов­кою, шеп­та­лись поміж се­бе, пан Ва­лер'ян розд­ра­то­ва­но та­ра­ба­нив по столі пальця­ми. Склян­ка чаю хо­ло­ла пе­ред ним, а він не­терп­ля­че за­ку­су­вав свою біля­ву ріденьку борідку та ди­вивсь ку­дись по­верх оку­лярів. Вже кілька днів помічав він якихсь не­пев­них лю­дей, що сте­жи­ли за ним, ку­ди б він не йшов. По но­чах біля вікон бов­ваніли якісь темні фігу­ри і тис­лись попід пар­ка­ни, ко­ли на них звер­та­ли ува­гу. А вчо­ра, про­хо­дя­чи по ву­лиці, ви­раз­но по­чув по­зад се­бе лай­ку, що на­пев­не відно­си­лась до нього. «Ора­тор, ора­тор»,- злісно шипів який­сь здо­ро­вен­ний чор­ний хлоп і блим­нув на нього очи­ма, ко­ли він озир­нув­ся. Пан Ва­лер'ян нічо­го не ска­зав про те жінці, щоб не тур­бу­ва­ти її. І враз про­май­ну­ло у нього пе­ред очи­ма ціле мо­ре голів… го­ло­ви, го­ло­ви й го­ло­ви… впрілі, загріті об­лич­чя і ти­сячі очей, що ди­ви­лись на нього з ту­ма­ну си­зо­го ви­па­ру. Він го­во­рив. Якась га­ря­ча хви­ля би­ла йо­му в ли­це, вліта­ла з відди­хом у гру­ди. Сло­ва виліта­ли з гру­дей, як хижі пта­хи, сміли­во й влуч­но. Про­мо­ва, здається, уда­лась йо­му. Йо­му вда­лось так прос­то й яск­ра­во зма­лю­ва­ти про­ти­лежність інте­ресів тих, хто дає ро­бо­ту, і тих, що му­сять її бра­ти, що навіть са­мо­му ся річ ста­ла яснішою. І ко­ли йо­му плес­ка­ли, він знав, що то б'є в до­лоні роз­буд­же­на свідомість… Так, але що бу­де сьогодні?.. Чи бу­де що справді сьогодні?
Чубинський гля­нув на жінку. Во­на сиділа ви­тяг­не­на і прис­лу­ха­лась. На блідо­му об­личчі зас­тиг ви­раз на­ля­ка­но­го пта­ха.
Ті за­чи­нені вікна справді дра­ту­ють. Що там за ни­ми, на ву­ли­цях, на тих невідо­мих річках, яки­ми пли­ве чу­жий тобі на­род, що кож­ної хвилі ла­ден розілля­тись мо­рем прист­расті та за­то­пи­ти бе­ре­ги?
Раптом щось грюк­ну­ло в вікон­ни­цю.
Пані На­та­ля аж підско­чи­ла на стільці.
На хви­ли­ну всі заніміли.
- Ну, чо­го ти жа­хаєшся? - роз­сер­див­ся пан Ва­лер'ян. - Пев­но, діти, пус­ту­ючи, за­че­пи­ли вікон­ни­цю, як се час­то бу­ває, а ти за­раз не знать що по­ду­ма­ла…
З кухні вбігла Вар­ва­ра.
- Що ста­ло­ся, Вар­ва­ро? - на­ля­ка­лась пані На­та­ля.
- Панич Гор­ба­чевський прий­шли… Во­ни че­рез двір зай­шли до кухні.
- А-а!.. не­хай за­хо­дить, не­хай…- Сту­дент Гор­ба­чевський уже ви­хи­ляв­ся з-за спи­ни Вар­ва­ри.
- Що там чу­ва­ти, роз­ка­зуй­те!.. - привітав­ся до нього гос­по­дар.
- Здається, по­га­но. Цілу ніч, ка­жуть, у Ми­кит­ки був чор­но­со­тен­ний мітинг.  [30] Пи­ли і ра­ди­лись, ко­го ма­ють би­ти. На­сам­пе­ред буцім пок­ла­ли зни­щи­ти «ра­торів» та «до­мок­ратів»…
- Ах, бо­же…
- Ви не ля­кай­тесь, пані… мо­же, нічо­го й не бу­де. На ву­ли­цях який­сь не­пев­ний рух. Бро­дять куп­ка­ми по три-чо­ти­ри… Об­лич­чя сер­диті, су­ворі, а очі хижі, лихі, так і світять вог­нем, як вгля­нуть інтеліген­та… Дай­те мені чаю…
Пані На­та­ля трем­тя­чи­ми ру­ка­ми нал­ля­ла склян­ку чаю і, розп­люс­ку­ючи по до­розі, по­да­ла сту­ден­тові.
- Ну, що ж далі? - пи­тав­ся пан Ва­лер'ян, зри­ва­ючись з місця та біга­ючи по хаті.
- Спасибі. Прой­шов че­рез ба­зар. На­ро­ду ба­га­то. Там роз­да­ють горілку. Ідуть якісь таємні на­ра­ди, але про що го­во­рять - труд­но ска­за­ти. Чув тільки кілька фамілій: Ма­чинсько­го, Залкіна, ва­шу…
- Ах, бо­же…
- Ви не ля­кай­тесь. В неділю зви­чай­но більше на­ро­ду і п’ють горілку… Чи не мож­на поп­ро­ха­ти хліба? Спа­сибі. А все-та­ки ди­ву­юся, чо­му ви не виїха­ли на сей час з го­ро­да? Біжу оце до вас - ба­чу: вікон­ниці за­чи­нені, зна­чить, ніко­го не­ма, забіг тільки пос­пи­та­ти - ку­ди й чи на­дов­го, - аж ви тут си­ди­те собі… Ви ри­зи­куєте, ви ду­же ри­зи­куєте…
- От ба­чиш. Чи ж я не ка­за­ла, чи ж я не бла­га­ла йо­го - поїдьмо ку­ди, за­берім діти…- ма­ло не пла­ка­ла пані На­та­ля, при­тис­ка­ючи ру­ки до гру­дей та див­ля­чись на гос­тя бла­га­ючим пог­ля­дом, як тоді на чо­ловіка.
- Ет, що те­пер про се го­во­ри­ти! - розд­ра­то­ва­но скрик­нув пан Ва­лер'ян і далі бігав по хаті. Він ку­рив папірос­ку за папірос­кою і роз­би­вав го­ло­вою хма­ри синього ди­му, що повз­ли за ним дов­ги­ми хви­ля­ми, як ту­ман в го­рах.
- Ах, що ро­биться… що тільки ро­биться…
Се го­во­рив хтось інший ви­со­ким жіно­чим го­ло­сом.
Всі обер­ну­лись до две­рей з кухні, звідки, впус­ка­ючи на мить світло, влетіла в сто­ло­ву ма­ленька круг­ленька жінка. Ша­поч­ка з'їха­ла в неї на бік го­ло­ви, ру­де во­лос­ся розтріпа­лось і па­ла­ло, на­че во­на при­нес­ла на ньому по­же­жу з ву­лиці.
- Ах, як тут тем­но. Де ви? Де ви? - Во­на ні з ким не привіта­лась, підбігла до сто­лу і впа­ла на стілець.
- Мої милі, мої до­рогі… ви ще живі? А я ду­ма­ла… Вже по­ча­ло­ся… Юр­ма хо­дить по ву­ли­цях з царським порт­ре­том. Я тільки що ба­чи­ла, як би­ли Сіка­ча…
- Котрого?
- Молодшого, сту­ден­та… Не зняв шап­ки пе­ред порт­ре­том. Я ба­чи­ла, як йо­го, уже без шап­ки, чер­во­но­го, в по­дертій ту­журці, зігну­то­го вдвоє, ки­да­ли з рук до рук і всі би­ли. Очі в нього такі ве­ликі, чер­воні, бо­жевільні… Ме­не об­хо­пив жах… Я не мог­ла ди­ви­тись… І знаєте, ко­го я ба­чи­ла в юрмі? На­род… Се­лян… в сірих свят­них сви­тах, в ве­ли­ких чо­бо­тях, прос­тих ста­теч­них хлібо­робів… Там бу­ли лю­ди з на­шо­го се­ла, тихі, спокійні, працьовиті…
- То гірший еле­мент, Те­тя­но Сте­панівно, - обізвав­ся сту­дент Гор­ба­чевський.
- Ні, не кажіть, я їх знаю, я вже п'ять літ учи­те­люю в то­му селі… А те­пер втек­ла звідти, бо ме­не хотіли по­би­ти: то ста­ра ди­ка не­на­висть до па­на, хто б він не був. У нас усіх зруй­ну­ва­ли. Ну, ще там ба­га­тих… Але ко­го мені жаль, то на­шої сусідки. Ста­ра вдо­ви­ця, бідна. Один син у Сибіру, дру­гий в тюрмі си­дить… Тільки й ли­ши­ло­ся, що ста­ра ха­та та сад. І от зни­щи­ли все, розібра­ли ха­ту по бру­сові, сад ви­ру­ба­ли, книж­ки синів по­дер­ли… Во­на не хотіла про­ха­ти, як другі. А де­які ви­хо­ди­ли на­зустріч юрмі з об­ра­за­ми, з дрібни­ми дітьми, ста­ва­ли на коліна в грязь і бла­га­ли ціли­ми го­ди­на­ми, ру­ки му­жи­кам цілу­ва­ли… І тих по­ми­лу­ва­ли…