Оповідання

Я не мо­жу вер­ну­тись до ха­ти і ли­ша­юсь у са­ду. Ну, що ж - ста­ло­ся. Факт. Мо­же, їй ліпше те­пер. Хіба я знаю?
Факт!.. A як труд­но повіри­ти мені сьому фак­тові, по­годи­ти­ся з ним. Ще не­дав­но, усього шість - ні, п'ять день, як во­на біга­ла тут, у са­ду, і я чув ло­потіння її бо­сих но­женят. Чи ви зав­ва­жи­ли, яка тo радість слу­ха­ти ло­потіння бо­сих ма­леньких ніжок? Ще не­дав­но - прос­то, здається, вчо­ра бу­ло - сто­яли ми з нею під на­шою лю­би­мою вишнею. Виш­ня бу­ла вся в цвіту, як бу­кет. Mи дер­жа­лись за ру­ки, підня­ли до­го­ри го­ло­ви і слу­ха­ли, як гра­ють у цвіту бджо­ли. Крізь білий цвіт виднілось си­не не­бо, a на траві гра­лось вес­ня­не сон­це.
A от те­пер…
Вона бу­ла та­ка втішна, ми з жінкою час­то сміялись із її ви­га­док.
Коли я че­сав­ся щіткою, во­на на­зи­ва­ла те «та­то замітає го­ло­ву», мої комірчи­ки проз­ва­ла об­ру­ча­ми, не ви­мов­ля­ла літе­ри «р», a замість «стид­но» ка­за­ла «стин­до».
Хіба я мо­жу за­бу­ти, як во­на, роз­дяг­шись на ніч, при­ходи­ла до ме­не ска­за­ти на доб­раніч, у ко­ро­тенькій со­ро­чечці, вся теп­ла й ро­же­ва, з го­ли­ми ру­че­ня­та­ми і з пух­ки­ми ніжка­ми. Од­ною ру­кою во­на при­тис­ка­ла до гру­дей свою оде­жу, a дру­гу за­ки­да­ла мені на шию й підстав­ля­ла для поцілун­ку роз­па­ле­ну грою щічку.
Я не за­бу­ду щас­тя до­ти­ку до її шов­ко­вих ку­черів, не за­бу­ду її душі, що ди­ви­лась крізь сині очі, - моєї душі, тільки да­ле­ко кра­щої, чистішої, не­вин­ної.
Яка-то во­на те­пер, моя ма­ленька до­неч­ка? Ні, тре­ба не ду­ма­ти, її не­ма. Не­ма. Де її пок­ла­ли? Яка во­на те­пер? Я цікав­лю­ся, я на­ри­ваю цілі пуч­ки цвіту яб­луні, повні ру­ки, і не­су в ха­ту. Я не знаю, де знай­ду свою ди­ти­ну, де її пок­ла­ли, - i в першій хаті, в яку всту­паю, в гос­тиній, на­тика­юсь на стіл, a на ньому…
To ти тут ле­жиш, моя ма­ленька! Якою ж ти ве­ли­кою ста­ла, як ти ви­рос­ла зра­зу, на­че тобі не три ро­ки, a цілих шість…
Я обк­ла­даю її цвітом яб­луні зі всіх боків, за­си­па­ючи ти­ми квітка­ми, та­ки­ми ніжни­ми, та­ки­ми чис­ти­ми, як моя ди­ти­на.
Потому див­лю­ся на неї.
Вона ле­жить, прос­тяг­ши голі руч­ки, ви­тяг­не­на й не­на­туральна, як вос­ко­ва лялька. Ha ній ко­ро­тенька біла су­кеноч­ка, i жовті нові кап­чи­ки з пом­по­на­ми, що я не­дав­но купив їй. Во­на так тіши­ла­ся ни­ми.
B її го­ло­вах го­рить світло. Ce чуд­не, неп­ри­род­не, бліде, мов мерт­ве, світло се­ред біло­го дня. Трем­тя­чим блис­ком во­но цілує мертві щічки.
Я див­люcь на cе вос­ко­ве тіло, i див­ний настрій об­хоп­лює ме­не. Я по­чу­ваю, що во­но мені чу­же, що во­но не має жодно­го зв'язку з моїм жи­вим ор­ганізмом, в яко­му те­че теп­ла кров, що я ко­хаю не те, що я су­мую не за ним, a за чимсь іншим, жи­вим, що ли­ши­лось у моїй пам'яті, відби­лось там зо­ло­тим промінням.
A моя пам'ять, той не­роз­луч­ний сек­ре­тар мій, вже за­писує і сю безв­ладність тіла се­ред цвіту яб­луні, і гру світла на по­синілих ли­цях, і мій див­ний настрій…
Я знаю, на­що ти за­пи­суєш усе те, моя му­чи­телько! Во­но здасться тобі… ко­лись… як ма­теріал…
Моя ми­ла до­неч­ко, ти не гніваєшся на ме­не?
Чернігів, 1902
  
ВІН ІДЕ!
 
Образок
Прикмети бу­ли по­гані. Ста­но­вий, здається, не­за­до­во­ле­ний був з то­го, що взяв, і хоч за­пев­няв, що не до­пус­тить пог­ро­му, але йо­му віри­ли ма­ло. Най­гірше бу­ло те, що ніхто на­пев­но не знав, чи одмінять про­цесію з об­ра­зом спа­са, яка ма­ла відбу­тись завт­ра по цер­ковній відправі. Про се з три­во­гою го­во­ри­ли в містеч­ку, і кра­марі, за­був­ши за по­купців, ли­ша­ли свої крам­ниці на бо­жу лас­ку, а самі зби­ра­лись куп­ка­ми на май­дані се­ред містеч­ка. Тут при­ти­ше­ни­ми, таємни­чи­ми го­ло­са­ми, три­вож­но ози­ра­ючись навк­ру­ги, пе­ре­ка­зу­ва­ли одні дру­гим про якихсь не­пев­них, чу­жих лю­дей, що з'яви­лись не­дав­но в містеч­ку, про чор­но­со­тен­них панків, які бу­ли б раді пог­ро­мові, та про те, що їхні «пу­риці», ба­гатші купці, ще зран­ня по­ча­ли тіка­ти з містеч­ка з своїми жінка­ми й дітьми. Ча­сом роз­мо­ва ста­ва­ла га­ря­чою, бурх­ли­вою, сло­ва бряж­ча­ли, не­мов во­зи з залізом, і білі кра­марські ру­ки тільки мигтіли пе­ред ру­ди­ми бо­ро­да­ми. Але ко­ли роз­ти­нав­ся рап­том го­лос­ний туркіт коліс по бру­ку і ве­ли­ка ба­ла­гульська брич­ка підко­чу­ва­лась під один з ба­гат­ших домів, що всіма вікна­ми ди­ви­лись на пло­щу, роз­мо­ви сти­ха­ли і всі пох­му­ро і з злістю ди­ви­лись, як ви­но­си­ли по­хап­цем із две­рей вся­ке ма­нат­тя, скрині та по­душ­ки і брич­ка ущерть ви­лад­но­ву­ва­лась жінка­ми та ку­че­ря­ви­ми дітьми. Ко­ли ж брич­ка зни­ка­ла на­решті у хмарі сіро­го пи­лу, роз­мо­ви знов ожи­ва­ли і пе­ре­хо­ди­ли в крик. Візник Йо­сель, міиний, ви­со­кий чо­ловік, ме­ту­шився по ба­за­ру з батіжком у гру­бих вуз­лу­ва­тих ру­ках і хва­лив­ся, що вже одп­ра­вив усі три свої фур­го­ни. Він за­пев­няв, що до ве­чо­ра не бу­де в містеч­ку ані од­ної хур­ман­ки.
Ще сон­це не зай­шло, а вже крам­ниці по­ча­ли за­чи­ня­тись. Скрізь рипіли залізні за­су­ви, бряж­ча­ли ко­лод­ки і ключі, сту­ка­ли двері, зас­ло­ня­ючи чорні от­во­ри, і вмить сірі ста­резні му­ри рин­ку ви­ки­ну­ли з се­бе лю­дей. Май­дан на хви­ли­ну ожив, за­люд­нив­ся. Старі «ба­ла­бус­ти» зібра­ли з сто­ликів буб­ли­ки й бул­ки, пок­риті пи­лом, - увесь свій мізер­ний крам. Оха­ли, стог­на­ли та, вги­на­ючись під важ­ки­ми ко­ши­ка­ми, поспіша­ли до­до­му. Чорні куп­ки по­хи­ле­них, схвильова­них лю­дей розтіка­лись з ба­за­ру по тісних ву­лич­ках, і на площі зро­би­лось так пус­то і ти­хо, на­че весь ве­реск жит­тя обер­нувсь рап­том у сірий камінь.
Наближався вечір. Сон­це рос­ло, па­ла­ло і ти­хо спус­ка­лось до­до­лу. Чер­во­ний ту­ман ус­та­вав на за­ході, і не­мов кри­ваві при­ма­ри на­су­ва­лись звідти на місто. Спо­чат­ку несміли­во, по­одинці, а далі ціли­ми ла­ва­ми. Без­гуч­ною про­цесією прой­шли во­ни поміж спустіли­ми му­ра­ми, ли­ша­ючи на ка­мені га­рячі чер­воні сліди та од­би­ва­ючи у шиб­ках вікон свої кри­ваві об­лич­чя. Ста­резні му­ри тремтіли з жа­ху усіма зморш­ка­ми стін, і тільки чер­воні ма­ки, що рос­ли вгорі по кар­ни­зах, віта­ли гос­тей сміхом. А ко­ли сон­це сіло і прий­шла ніч, як чор­на ду­ма землі, чер­воні гості щез­ли, й містеч­ко зовсім зав­мер­ло…
В хаті ста­ро­го шо­ха­та Аб­ру­ма при світлі лой­ових свічок ішла на­ра­да. Там зібра­лись самі старі по­важні лю­ди, зі зморш­ка­ми досвіду на блідих ли­цях, з біли­ми бо­ро­да­ми, як у да­ле­ких предків. Всі го­во­ри­ли ра­зом, бо всіх од­но тур­бу­ва­ло. Одні хотіли зібра­ти ще гро­шей для ста­но­во­го, дру­гим при­хо­ди­ла до го­ло­ви дум­ка про­ха­ти попів, щоб зас­ту­пи­лись. Інші знов ра­ди­ли зійтись до си­на­го­ги і в мо­лит­вах про­вес­ти ніч. Ве­ли­кий бог, що вивів Ізраїля з пус­тині, що не дав йо­му досі вто­пи­тись у хви­лях зне­на­висті інших на­родів, ще раз од­вер­не од нього во­ро­жу ру­ку. Все се бу­ло доб­ре, але не мог­ло ні об'єдна­ти, ані зас­по­коїти. Ко­ли ж візник Йо­сель, що мав сильніші гру­ди, та­ки пе­рек­ри­чав усіх і за­явив, що мо­лодь пок­ла­ла обо­ро­ня­тись, що во­на бу­де стріля­ти - і ви­тяг пе­ред се­бе батіг, як ре­вольвер, - жак сту­лив всім ус­та, і білі бо­ро­ди, не­мов зів'ялі, упа­ли на гру­ди. По­то­му зчи­нив­ся ґвалт. Ста­рий шо­хат Аб­рум, який на своєму дов­го­му віку спокійно пе­рерізу­вав гор­ло ти­ся­чам ку­рей та гу­сок, збілів увесь і зак­ри­чав. Як! Во­ни хо­чуть стріля­ти! Ті не­ро­зумні, ті бо­жевільні! Оті «політи­ки»! Во­ни хо­тять про­ли­ти кров, яка впа­де на наші ж го­ло­ви. Во­ни вик­ли­чуть помс­ту - і помс­та, як вовк, по­же­ре наші діти, увесь спокійний на­род!.. Ай-вай!..
І всі кри­ча­ли ра­зом з Аб­ру­мом, кри­ча­ли без­зубі ро­ти, кри­ча­ли зморш­ки муд­рості й досвіду, ска­ка­ли бо­ро­ди й білі та худі ру­ки. І од обу­рен­ня й кри­ку всім ста­ло душ­но і навіть лег­ше, так на­че кри­ком во­ни прог­на­ли з ха­ти три­во­гу.