Оповідання

Однак во­ни мов­ча­ли.
Мовчанка врешті ста­ва­ла прик­рою, усім бу­ло ніяко­во, та виз­во­лив Сеп­тар. Він прис­ту­пив ближ­че, спер­ся своїми здо­ро­вен­ни­ми ру­чи­ща­ми на батіг й про­мо­вив до соф­ти:
- Ти ка­жеш, чо­ловіче муд­рий: ви­се­ляй­те­ся звідси… А ска­жи нам, чо­го се від вас, з Ту­реч­чи­ни, тісниться до нас та­ка си­ла об­дер­то­го ро­бу­чо­го на­ро­ду та відіймає від нас зарібки?.. Чо­го во­ни йдуть сю­ди, ко­ли там доб­ре? А ти нас кли­чеш ту­ди… Гля­ди, чи стеж­кою прав­ди сло­ва твої хо­дять?.. Ти ка­жеш: гя­ур, невірний, - а у нас ба­га­тий гя­ур більш ва­жить, ніж двоє пра­вед­них… Гя­ур жиє і нам дає жи­ти. У нас так: на яй­лу хо­див - гроші за­ро­бив; по мо­рю поп­лив - гроші за­ро­бив; гя­ура во­зив - знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнад­цять кар­бо­ванців, - і Сеп­тар бряз­нув в ки­шені мо­не­тою, - а що ти нам да­си в Ту­реч­чині, де не­ма гя­урів?..
І, вип­нув­ши свої гап­то­вані зо­ло­том гру­ди, він з на­хабністю ви­ди­вив­ся на збен­те­же­но­го соф­ту, че­ка­ючи на відповідь. Пра­вовірні аж цмок­ну­ли. Прав­да, су­ща прав­да! Він як вий­няв їм з уст ті сло­ва, які во­ни мог­ли б ска­за­ти в відповідь софті.
Тільки хаджі Бекіро­ве сер­це спа­лах­ну­ло гнівом пра­вед­ним, і, ме­чу­чи блис­кав­ки з очей, він грим­нув на Сеп­та­ра:
- Мовчи ти, по­га­ний най­ми­те гя­урів! Та Сеп­тар не змов­чав:
- Ей, ста­рий, я знаю, те­бе зазд­рощі ха­па­ють на мої зарібки, яких ти че­рез влас­ну за­пеклість не маєш…
Ах, се бу­ла прав­да, гли­бо­ко, ста­ран­но за­таєна прав­да - і хаджі не вит­ри­мав. За­бу­ва­ючи на свою по­ва­гу й гідність хаджі, він схо­пив­ся з місця і все своє обу­рен­ня вип­лю­нув в ли­це Сеп­та­рові:
- Кєпек! Ас­ма кєпек!..  [6]
Очі в провідни­ка нал­ля­лись кров’ю і вилізли на­верх, як у ба­ра­на. Зда­ва­лось, діло скінчиться по­га­но, але Сеп­тар пе­реміг се­бе.
- Ей, ста­рий, пильнуй своєї бо­ро­ди, ко­ли прис­вя­тив її, - пог­ро­зив він хаджі і, кру­то обер­нув­шись, відійшов, нас­вис­ту­ючи до тан­цю.
Софта оте­терів. Чорні очі йо­го ста­ли круг­ли­ми й ве­ли­ки­ми, в них ма­лю­вав­ся жах. Він че­кав, що за­раз розс­ту­питься зем­ля й пог­ли­не зух­ва­ло­го Сеп­та­ра або грішник знай­де собі мо­ги­лу під руїна­ми баш­ти, по ка­ме­ню розібра­ної обу­ре­ним на­ро­дом. Але все бу­ло по-давньому: зем­ля не розс­ту­па­лась, баш­та сто­яла на місці, і навіть пра­вовірні сиділи спокійно, не­мов нічо­го не ста­ло­ся, не­мов во­ни цілком поділя­ли Сеп­та­рові пог­ля­ди. Ба, навіть за хви­ли­ну по­ча­ли роз­хо­ди­тись, ви­мов­ля­ючись тим, що вже пізно, а завт­ра че­ка­ють на них спра­ви…
Збентеженим, зди­во­ва­ним пог­ля­дом во­див соф­та нав­ко­ло се­бе - в го­лові йо­го не­мов щось світа­ло:
- Пута шай­та­на… пу­та шай­та­на… - ше­потів він зсиніли­ми ус­та­ми, звер­нув­ши бліде об­лич­чя до обу­ре­но­го хаджі Бекіра.
Але той в без­силій злості ли­шень плю­вав та си­пав прокльони…
Останніми по­ки­ну­ли баш­ту хаджі Бекір та соф­та.
Мов при­ви­ди ті, су­ну­лись во­ни по за­литій міся­цем ву­лиці, во­ло­чу­чи за со­бою довгі й го­ло­ваті тіні. Сумні і роз­ча­ро­вані, ви­ли­ва­ли старі один од­но­му свої жалі - і, не­мов спо­чу­ва­ючи їм, зітха­ло од­далік мо­ре та то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла в га­ях сплюш­ка…
28 вересня 1899, Чернігів
  
НА КАМЕНІ
 
Акварель
З оди­но­кої на ціле та­тарське се­ло кав'ярні ду­же доб­ре вид­но бу­ло і мо­ре, й сірі піски бе­ре­га. В од­чи­нені вікна й двері на дов­гу, з ко­лон­ка­ми, ве­ран­ду так і пер­лась яс­на бла­кить мо­ря, в нескінченність про­дов­же­на бла­кит­ним не­бом. Навіть душ­не повітря літньої дни­ни прий­ма­ло м'які си­няві то­ни, в яких та­ну­ли й розп­ли­ва­лись кон­ту­ри да­ле­ких при­бе­реж­них гір.
З мо­ря дув вітер. Со­ло­на про­хо­ло­да при­над­жу­ва­ла гос­тей, і во­ни, за­мо­вив­ши собі ка­ву, тис­лись до вікон або сіда­ли на ве­ранді. Навіть ха­зяїн кав'ярні, кри­во­но­гий Ме­мет, пильно сте­жа­чи за пот­ре­ба­ми гос­тей, ки­дав сво­му мо­лод­шо­му бра­тові: «Дже­пар.., он ка­ве… бір ка­ве!»  [7] А сам ви­хи­ляв­ся в двері, щоб одітхну­ти вог­ким хо­лод­ком та зня­ти на мить з го­ле­ної го­ло­ви круг­лу та­тарську ша­поч­ку.
Поки чер­во­ний од за­ду­хи Дже­пар роз­ду­вав у ко­мин­ку жар та пос­ту­ку­вав рон­дельком, щоб вий­шов доб­рий кай­мак,  [8] Ме­мет вдив­ляв­ся у мо­ре.
- Буде бу­ря! - обізвав­ся він, не обер­та­ючись. - Вітер дуж­чає. Он на човні зби­ра­ють вітри­ла!
Татари по­вер­ну­ли го­ло­ви до мо­ря.
На ве­ли­ко­му чор­но­му бар­касі, що, зда­ва­ло­ся, по­вер­тав до бе­ре­га, справді зви­ва­ли вітри­ла. Вітер на­ду­вав їх, і во­ни ви­ри­ва­ли­ся з рук, як ве­ликі білі пта­хи; чор­ний чо­вен на­хи­лив­ся і ліг бо­ком на бла­китні хвилі.
- До нас по­вер­тає! - обізвав­ся Дже­пар. - Я навіть пізнаю чо­вен - то грек сіль привіз.
Мемет теж пізнав греків чо­вен. Для нього це ма­ло ва­гу, бо, опріч кав'ярні, він дер­жав крам­нич­ку, та­кож єди­ну на все се­ло, і був різни­ком. Зна­чить, сіль йо­му потрібна.
Коли бар­кас наб­ли­зив­ся, Ме­мет по­ки­нув кав'ярню і по­дав­ся на бе­рег. Гості поспіши­ли ви­хи­ли­ти свої філіжан­ки і ру­ши­ли за Ме­ме­том. Во­ни пе­ре­тя­ли кру­ту вузьку ву­ли­цю, обігну­ли ме­чет і спус­ти­лись ка­ме­нис­тою стеж­кою до мо­ря. Синє мо­ре хви­лю­ва­лось і кипіло на бе­резі піною. Бар­кас підска­ку­вав на місці, хлю­пав, як ри­ба, і не міг прис­та­ти до бе­ре­га. Си­во­ву­сий грек та мо­ло­дий най­мит-дан­га­лак, струн­кий і дов­го­но­гий, ви­би­ва­лись із сил, на­ля­га­ючи на вес­ла, од­нак їм не вда­ва­ло­ся розігна­ти чо­вен на бе­ре­го­вий пісок. Тоді грек ки­нув у мо­ре кот­ви­цю, а дан­га­лак по­чав швид­ко роз­зу­ва­ти­ся та за­ка­су­ва­ти жовті шта­ни ви­ще колін. Та­та­ри пе­ре­мов­ля­лись з бе­ре­га з гре­ком. Си­ня хви­ля ски­па­ла мо­ло­ком біля їх ніг, а відтак та­ну­ла і шипіла на піску, тіка­ючи в мо­ре.
- Ти вже го­то­вий, Алі? - крик­нув грек на дан­га­ла­ка.
Замість од­повіді Алі пе­ре­ки­нув голі но­ги че­рез край чов­на і ско­чив у во­ду. Зруч­ним ру­хом він підхо­пив у гре­ка мішок з сіллю, ки­нув собі на пле­че і побіг на бе­рег. Йо­го струн­ка фігу­ра в вузьких жов­тих шта­нях та синій куртці, здо­ро­вий, зас­ма­ле­ний морським вітром вид та чер­во­на хуст­ка на го­лові пре­гар­но од­би­ва­лись на тлі бла­кит­но­го мо­ря. Алі ски­нув на пісок свою но­шу і знов ско­чив у мо­ре, за­ну­рю­ючи мокрі ро­жеві лит­ки в лег­ку й білу, як зби­тий білок, піну, а далі ми­ючи їх у чистій синій хвилі. Він підбігав до гре­ка і му­сив ло­ви­ти мент, ко­ли чо­вен опус­кав­ся врівень з йо­го пле­чем, щоб зруч­но бу­ло прий­ня­ти важ­кий мішок. Чо­вен бив­ся на хвилі і рвав­ся з кот­виці, як пес із лан­цю­га, а Алі все бігав од чов­на на бе­рег і на­зад. Хви­ля здо­га­ня­ла йо­го та ки­да­ла йо­му під но­ги клуб­ки білої піни.
Часом Алі про­пус­кав зруч­ний мент, і тоді ха­пав­ся за бік бар­ка­са, і піднімав­ся ра­зом з ним до­го­ри, мов краб, приліпле­ний до ко­раб­ле­во­го об­лав­ка.
Татари схо­ди­лись на бе­рег. Навіть у селі, на плас­ких да­хах осель, з'явля­ли­ся, нез­ва­жа­ючи на спе­ку, та­тар­ки і виг­ля­да­ли звідти, як куп­ки квіток на гряд­ках.
Море де­далі втра­ча­ло спокій. Чай­ки зніма­лись із оди­но­ких бе­ре­го­вих скель, при­па­да­ли грудьми до хвилі і пла­ка­ли над мо­рем. Мо­ре по­темніло, зміни­лось. Дрібні хвилі зли­ва­лись до­ку­пи, мов бри­ли зе­лен­ку­ва­то­го скла, не­помітно підкра­да­лись до бе­ре­га, па­да­ли на пісок і роз­би­ва­лись на білу піну. Під чов­ном кле­котіло, кипіло, шу­му­ва­ло, а він підска­ку­вав і пли­гав, не­мов нісся ку­дись на білог­ри­вих звірах. Грек час­то обер­тав­ся на­зад і з три­во­гою пог­ля­дав на мо­ре. Алі прудкіше бігав од чов­на на бе­рег, весь заб­риз­ка­ний піною. Во­да при бе­резі по­чи­на­ла ка­ла­му­ти­тись і жовк­ну­ти; ра­зом з піском хви­ля ви­ки­да­ла зо дна мо­ря на бе­рег каміння і, тіка­ючи на­зад, во­лок­ла їх по дну з та­ким гур­ко­том, на­че там щось ве­ли­ке скре­го­та­ло зу­ба­ми й гар­ча­ло. Прибій за якої півго­ди­ни пе­рес­ка­ку­вав уже че­рез каміння, за­ли­вав при­бе­реж­ну до­ро­гу і підби­рав­ся до мішків з сіллю. Та­та­ри му­си­ли відсту­пи­ти на­зад, щоб не за­мо­чи­ти капців.