День на пастівнику

Така-то стала тепер ся Ратієвщина!
Брати пішли в обхід понад ровом. Івась на ліву руч, Гри­цько - на праву. Швидкий Івась, нетерплячий, не забарився дійти до кінця, звідки рів круто повертав поза стіною. За­йшовши за неї,- зразу терялась з очей бурта. Івась подумав, що як він скриється за стіною, а бичка, бува, знову нападе дроковиця,- якраз забіжить у Пилипенкову траву.
- Не йду далі! - рішив він, виліз на окіп, подивився вподовж рову й повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на його рукою. Сюди мов, сюди мерщій біжи!
Івась, як вітер, понісся назад.
- Цить... На окопі он там сидить, спустивши ноги у рів; у чомусь довбається...- І тихо, мов ті котята, рачки покрались хлопці.
З-за густої чорнобилі справді замаячила спина. Хлопці, доплазувавши близенько, стали, зглянулись один з одним і, підвівшись на ноги, в один голос скрикнули:
- Тю-у-у!
Хоч би тобі стрепенувся Василь! Тільки повагом повернув голову, якось призро глянув на хлопців, одвернувсь і знову над чимсь пригнувсь.
- Що то ти робиш? - спитав Грицько, забігаючи уперед.
Перед Василем на траві лежала розпанахана на двоє ящі­рка, гидливо виглядали з-під її шкури невеличкі хрящики-кісточки, скручені ніжки одстовбурчились геть і казали, що непокійна смерть спостигла її. Василь у лівій руці держав хвостик, а в правій блищав невеличкий ножик у білих черемушках, який завжди можна бачити в школярів і на котрий не раз зарились і Грицько, і Івась, і другі хлопці з їх вулиці.
Василева мати купила його за копу з шагом у захожого цісарця, аби тільки добре учився її син. Який то був радісний час у житті Василевому! Цілісінький той день бі­гав він по всій у лиці і хвалився знайомим і незнайомим хлоп'ятам, яку-то мати йому обнову купила. Новенький, біленький, гострий, як бритва, він усім у дивовижу дався; усі ним не надивляться, не налюбуються. Як гарно складається, аж цока! а ріже як? а блищить? Усього тебе, як у дзеркалі, видно. Василь спершу не знав, де його і поді­ти; то заховає у кишені, то подума: а що, як випаде? витя­гне і зав'яже у пазусі. Назнарошне для сього і нитку держав і зав'язував аж коло серця. «Занову ситце на кілоч­ку!» - казала мати, радіючи синовій одраді. І справді, про­йшов тиждень-другий - блискуча сталь потемніла, ручка закалялася, і, хоч другі хлопці не переставали заритися, Василь уже придивився, привик до його; уже і в пазусі не ховав, а в кишені; уже і вищербив, і в хліб замазав. Часто, щоб не кусати сухенького окрайця, Василь різав ним хліб на невеличкі шматочки. Тепер ото і ящірку поров ним: слизький жир лиснів на кінці, щось жовтогаряче прилипло до щербини.
- Що се ти робиш? - спитав удруге Грицько.
- Хіба не бач? - одказав понуро Василь і шпигонув ножи­ком у одрубаний край хвоста: гострий його кінчик замота­вся-затіпався.
І Грицько, і Івась разом струснулись, сплюнули.
- Господи! і бадляється... Ящірку ріже-ріже, а там і хліб буде різати,- промовив Івась.
- То що? він же витреться,- спокійно відказав Василь.
Хлопці знову сплюнули.
- А дивись, дивись, які гарні хрящики, та як ловко уля­глися, мов квіточки,- казав Василь, довбаючись у хвостику ножем.
Його сірі очі блищали, у їх світилася глибока думка; вона скрашала його оливкувате лице з широкими скулами, з гу­лястим носом, з широким ротом, його круглу попельнасту голову, його постать широку-розвалькувату, короткошию, мов аж сутулу. І Грицько, і Івась, стоячи біля його, ви­глядали такими вродливими, тільки то була врода лиця, краса зоколу, а не та таємна краса задуманої голови, котра віддає від кожного, у кого нарождаються глибокі, розумні думки.
- Ходімо, Іване, хай йому біс! - сказав Грицько, ще раз сплюнувши.- Ми прийшли за ним його кликати їсти, тепер хай він до нас і не доторкається, хай оту ящірку злопа.
Грицько пішов, Івась стояв і боязко дивився на те, що робив Василь. Кожен раз, як той штрикав ножиком у хвостик, по його лиці пробігали уразливі смуги і гидливо кривили рота. Василь робив своє - довбавсь.
- Та покинь, Василю! - сказав Івась.
- А ти чого пристав? - скрикнув Василь.- Той пішов, іди і ти за ним! - Він ще на Грицька розсердився, а тут і цей доїда. Його сірі очі вип'ялись, мов хотіли вискочити з лоба.
- Не займай його, Іване,- гукнув з-за чорнобилі Грицько,- іди сюди. Ти ж бачиш, який він розумний та письменний,- ящірок уже ріже. Мати як почує, то на увесь світ оповістить.- І Грицько уїдливо зареготався.
- Грицьку! Я тебе не займаю, не руш і мене,- покійно і твердо відказав Василь і, кинувши все з рук, повернувся до чорнобилі лицем; воно у його стало аж муре, одні сірі очі, як у кота, горіли аж зеленим огнем.
- Чого ви до мене прийшли?- скрикнув він.- Кликав я вас? Ви там собі що не робили - я не йшов підглядати, не мі­шайтеся і до мене!
Івась порвався не йти, а бігти,- такий грізний та стра­шний стояв коло його Василь; за Івасем, регочучи, побіг і Грицько.
- Хай тобі біс! Зоставайся з своєю ящіркою. Ріж її і їж, та ще й матері на борщ понеси - подякує! - кричав на бігу Грицько.
Здоровенна грудка землі прошуміла над його головою.
Грицько, прихилившись, подрав чимдуж далі.
- Проклятий москальчук! - жалівся він Івасеві.- Не одхи­лися я - мабуть, убив би: отакою грудомахою попер, повз ухо так і продзижчала. Підожди ж ти мені! - і він посвари­вся кулаком.
- Що ти йому зробиш, такому здоровкові? - сказав Івась.
- Хто здоровий? Він? - скрикнув Грицько.- Здоровий, як бугай, а трусливий, як заєць! Хіба не віяв його Микита Здоренко? А сам не подужаю, попросю Педченка,- украду уже в батька тютюну на люльку, як тільки дам,- то так накладе йому боки, що тільки держись!
- Чуєш,- помовчавши, почав знову Грицько,- коли будемо гнати до водопою,- не жени його ні овець, ні телят. Коли ж так,- хай сам, чортів цвик, гоне, а то звик панувати...
- Мені, Грицьку, вже їсти хочеться,- сказав Івась і напря­мився до балочки, де під лихою сірячиною лежала торба з харчю. Іван порився у торбі, витяг чималий шматок хліба, невеличку тараньку і, зайшовши у тінь, під бурту, почав тараню чистити. Грицько підійшов до брата.
- Давай усю тараню поїмо,- сказав Грицько,- йому нічого не зоставимо.
- Нехай йому з його таранею,- одказав Івась.
- Ну, так заховаймо де. Їй-богу, давай заховаймо! - Очі у Грицька весело заграли, він мерщій схопився і побіг пере­ховувати торбу.
Поки Івась чистив тараню, Грицько носився з торбою, хотів заховати у бур'яні - видно, намірявся занести аж в осоку до озера - та роздумав.
- Годі тобі носиться з нею, іди вже їсти! - гукнув на його Івась.
Так Грицько і не переховав торби, тільки кинув на сонці у траві та й побіг до брата.
Сонце стояло якраз над головою; не гріло - палило; польовий вітер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по траві, шукаючи тіні, і, не знаходячи, жалібно деренчали, голови їх хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там і ліг, руденьке телятко бекало, мов жалілося; та й душно ж як! Справді бу­ло душно, аж варко, так душно. Нігде було заховатися, ні­где голову приткнути у тінь, бо й тіні не було, сонце стоя­ло якраз над головою. Степ мов палав під тим світом, зв'я­лена трава хилилася додолу, нігде ні птичого гласу, ніяко­го гуку не чутно, хіба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. І в Ратієвщині помовкло птаство; одно поховалося по гніздах, друге поле­тіло за здобиччю, одна тільки бездомна птиця - зозуля, перелітаючи з деревини на деревину, сумно кувала.
Брати, пообідавши своєю сухою стравою і напоївши ове­чат і чорного бичка,- Грицько так-таки і не схотів гнати до водопою Василевого товару,- повкладалися прямо на траві, на сонці, їх запечена шкура казала, що не первина їм лежати при такій спеці. Тепер вони тілько трохи набік поодвертали голови, сонце догрівало найбільше у спину. Івась зразу заснув. Грицькові ж не спалося; йому хотілося діждатися того часу, коли вернеться Василь і почне їсти: чи справді він буде тим ножиком, що різав ящірку, різати і хліб. Для сього разу він і нове прозвище пригадав Василе­ві: ящучур! «І знайомим хлопцям розкажу, щоб і вони так його дражнили,- думав він,- я йому не сим, то другим віддячу!»