День на пастівнику

- Годі! Нехай йому! - скрикнув перший Василь.- Он уже сонце сідає, а я ще й не полуднував.- І, недовго думаючи, опустився коло торби і почав жувати хліб. Тараню він з'їв за обідом, зостався один хліб, та й той зсох на сухар.
Грицько та Івась теж почали полуднувати. У їх зосталася ще одна таранька, мати дала по одній кожному. Вони, ще збираючись на пастівник, порахувалися одну з'їсти у обід, другу за полуднем. Тепер ото, глянувши, як давиться Василь черствим хлібом, раз по раз поблимуючи сірими очима на те, як чистить Івась тараню,- розділили її не на­двоє, а натроє. Василеві дали від голови, Грицько узяв серединку, а Івасеві достався хвостик.
Сонце западало, у повітрі робилося свіжіше; роса ви­ступала на траві, де пройшла вечірня тінь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонці,- де вже його по такій спеці пастись,- що надвечір прийшлося нагонити утеряне за день, і вони ген порозтікались понад усім озером. Хлопці, сидячи на бугорці, полуднували; вони сиділи лицем до Ратієвщини. Густа тінь чорніла між гілками здоровенного садка, прикритого зверху сонячним сяєвом; з тії темної гу­щавини доносилося нестямне щебетання соловейків.
- Та й солов'ї у Ратієвщині як свищуть. І скілько то їх? - обізвавсь Івась.
- А вже до гаспида! - додав Грицько...
- Чого там тільки немає! - зітхнувши, промовив Василь.
- Там, кажуть, й райські яблучка є? - спитав Івась.
- Мати розказує,- одказав Василь,- що не тільки райські яблучка, а й агрус, порічки, виноград,- отакими кетягами так і висить! А груш тих, а ягід усяких, а яблук?
- Брат ти мій! - скрикнув Грицько.- Що, коли б я там був? - і його очі загорілися.
- А що, якби тобі, Грицьку, узяв та й віддав усе оте двори­ще? Що б ти робив? - спитав трохи перегодом Івась.
- Я б тоді паном діло зажив. Та де б тобі,- більше б пана був, до царя рівнявся. Усе б у садку і сидів та овоч їв.
- А я не так би зробив,- одказав Івась.- Я б перевів туди і батька, і матір, тебе, узяв би Василя і Галю узяв би. Жили б ми там укупі, розкошували разом.
- А ти, Василю, що зробив би? - спитав Грицько.
Василь мовчав і дивився на Ратієвщину; він упинався очима у неї, як кішка упинається у мишу; як кібець у горобця. Посеред їх, у зелених зрачках, горить-тліє огонь заздрості,- так би і вхопив, так би і проглинув, коли б сила!
- Чи правда, Василю, не розказувала тобі мати,- не до­ждавши одказу, почав знову Грицько,- там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, і тепер ті люди у глуху ніч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покійного пана?
Василь мовчав.
- Нащо ж її шукати, коли він там же під каплицею похований,- одказав Івась.
- То ж то й є, що під каплицею. Через те вони і не найдуть; у каплицю їм не можна увійти, а знадвору не досягнуть.
- А якби досягли? - спитав Івась.
- То б рознесли на шматочки!
У Івася мороз поза спиною пробіг, в очах боязнь засвіти­ла. Грицько замовчав, він ждав одказу від Василя, а той, лежачи животом на землі і підперши голову руками,- і не змельне - все дивиться на Ратієвщину.
- Василю! - обізвав його Грицько.
- Га?
- Ти не чув? - і він знову його перепитав.
- Ні, не розказувала,- одказав понуро Василь.
- Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть,- почав знову Грицько.- Розказують, що покійний пан дітей не лю­бив. Люди ховалися з дітьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачує голос, зараз і велить собакам від­дати.
- Як, живе? - скрикнув Івась.
- Ні, зварять у казані з кашею та й віддадуть.
Івась аж затрусився, так йому стало страшно.
- У його не такі, як у нас, собаки були, а хорти. А то, ка­жуть, не хорти, а справжні куцьки. Там для їх і комори здоровенні були відбудовані. У тих коморах вони й жили. Ото для їх і їсти варили, і все тільки на ніч. Щовечора отакі казани каші наварять та й поставлять, а до світа вони й порожні.
- Так він і з чортами знався? - спитав Івась.
- Авжеж. Де б він того й багатства набрав? Спершу він, кажуть, був бідний, а то зразу розжився. Не як і розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою їм одписав. Роз­казують, що на паску, саме як люди у утрені стоять, то вони аж дмуться та пруть цілими тачками гроші,- одні зо­лоті, другі срібні, треті мідні. Отакі ворохи понасипають! Гроші ті лежали, либонь, у льохах під будинком. І як умер старий та пішли шукати, аж там замість грошей в одному кутку цегла, у другому - череп'я, а в третьому - кінські кі­зяки. А як несли ховати тіло, то піднявся такий страшний вітер, що люди не змогли і нести, постановили труну на землі. І як постановили,- як лусне щось, мов з гармати ви­палило, а з труни так вихор і піднявся стовпом угору, як сажа, чорний. І як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живіт і репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.
Грицько замовк, і всі мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним світом тихе повітря, понад землею простяглася довга тінь. Ратієвщина, наче в золото окутана,- горіла-сіяла.
- Ох-хо-хо! - не скоро, не скоро промовив Івась,- що то ко­лись тут було, а тепер,- пустка пустинею.
- Воно отак уже довіку буде,- одказав Грицько.- Це місце закляв старий князь, і ніхто його посісти не зможе, а хіба тільки оддасть чортові душу, то тоді посяде. І тоді, кажуть, усе знову вернеться, як і було, і цегелля ті, і череп'я, і кізя­ки так й обернуться знову у гроші...
Грицько замовк; у Івася мороз ходив поза спиною, і він боязко струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все диви­ться на Ратієвщину.
Світ закрутився, заіскрився і зразу згас,- то сонце посуну­ло за гору. Темна тінь знялася, розіслалася над землею; Ратієвщина з зеленої зробилася чорна, одні верхів'я ви­сокого дерева ще горіли; то посліднє сонячне проміння іскрило поверх його. Ось і воно знялося угору; всюди зробилося темно, тілько небо, де сіло сонце, мов далека пожежа, горіло-палало. З міста доносився глухий клекіт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жа­би в болоті, засвистали черепахи у сазі, а солов'ї - як не ро­зірвуться в Ратієвщині.
- Сонце сіло - час додому,- сказав Грицько.- Іване! Завертай овечат.
Івась, у котрого голова ще горіла і серце так дуже ки­далось від страшних 
Грицькових переказів, тихо почав підводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь - одно лежав, одно дивився на Ратієвщину.
- Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! - сказав Грицько.
Василь глибоко зітхнув.
- Ох! Хіба уже я не доживу до того...- промовив.
- До чого? - спитав Грицько.
- А Ратієвщина моя буде! - аж скрикнув він.
Івась глянув на Василя - задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усміхаючись, промовив: «Доживав-ай!»
Хутко хлопці зібралися в дорогу. Івась і Грицько ішли по боках і доглядали овечат, щоб не розбігались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волік Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сірячина нерівно лежала на плечах, один край її волі­кся по траві. Василь того не примічав, він нерадісно волі­кся за отарою, немов загубив що або ішов на кару.
Ось уже кінчилась і толока; сіріла курявом широка про­їжджа дорога, овечата, зійшовши на неї, зняли хмарою кі­птягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волі­кся.
Ось уже завидніли і їх дворища на краю міста, на Дов­госелівці. Василь, забачивши їх, повернувся назад, подиви­вся на Ратієвщину,- чорною непроглядною стіною чорніла вона у сірому мороці вечора; ззаду неї горіло і червоніло небо, від чого вона здавалася ще чорніша. Василь прикро подивився, важко і глибоко зітхнув, повернувся і серди­тий, лаючись, почав одрізняти своїх овечат.
[1878]