Поезії
Часть 1 из 3 Информация о книге
Федькович Осип Юрій
ПОЕЗІЇ
БАРКАРОЛА
Сонце заходить, лідо леліє,У сріблі луни лагуна мріє,А гондоліре, кращий Аполла,Пустився барков долів на море...«О, де ж ти правиш? О, де гадаєш?Дожів чертоги чого минаєш?»«Що мені дожі? що їх коруна?Поуз Ріальти - там моя дума!»«О сеніора, чи ти не чуєш?Чи вбогим Марком уже гордуєш?Ах, сли гордуєш, то хоть спогляни,Як вірний Марко в море потане!»Аж тут втворяєсь стиха віконце,А в нім являєсь красна, як сонце:«О caro mio! Де ж так барився?Чи не на зорю де задивився?»«О нє, мадонна! Зорі сіяли,Доки у твої не заглядали,У твої очі, кращі від зорі,Кращі жемчуга, глибші дна моря».Місяць заходить, море леліє,Порожнов барков по фалях віє...Де ж молод Марко, що нехав барку?Чи в сеніори, чи на дні моря?..До 1876 р.
ДЕЗЕРТИР
Ой сів же він при столику,При світлі думав,Писаннячко дрібнесеньке,А він го читав.Писаннячко дрібнесеньке,Листочок - як сніг;Склонив же він головонькуК столові на ріг.«Ой ненечка старенькаяМи пише в одно,Що там зима тяженькая,А їй студено;Нема, нема єї комуВрубати дрівець,Бо їй синок один в дому,-Цісарський стрілець»І схопився, як поломінь,Полетів, як птах,А вітер з ним не йде вдогінь,Бо годі му так;Бо він летить до матонькиСтарої домів,Дрівець єї врубатоньки,Би хатку нагрів.ЛУК'ЯН КОБИЛИЦЯ
Було колись в Буковині -Добре було жити.Не знали ми, що то бідаТа що то тужити.При кобзині зійшла днина,При скрипочці нічка;А вна собі молоденька,Як у траві чічка.У батенька у Стефана,В Волощини ненькиПробувала. Не спиняли,-Що багло серденько,Що хотіла, те й робила:Гуляти - гуляла,А хотіла рано встати,То рано вставала.А хотіла попіспатиВ шовкових перинах,То ненечка старенькаяНа пальцях ходила,Журилася, молилася,Двері підливала...На острішку в'ють голуби,Вона їх вмовляла:«Не гудіте, голубочки,На побитій хаті,Не будіте мою дочкуВ тисовій кімнаті,Бо я знаю, коли маюДонечку будити...»Не плач, серце Буковино!Що ж мусиш робити,Коли така уже доляТвоя на сім світі...Батько помер, неньку вбили,А сироти-дітиРозібрали добрі людеНібито за своє:Одну турчин, другу москаль,Тебе, серце моєБуковино, на арканіПовів німець з ВідняВ свою глуху Німеччину,Головонько бідна!Та й запродав ляшкам-панкамУ другу неволю...Буковино, серце моє,Лишенько з тобою!Шумить, летить наш ЧеремушКровавий у море.А могили берегамиЧорніють, як гори:Кого ляхи замучили,Кого утопили,А хто не ждав, поки втопя,Сам скочив у хвилю.Сумно зарув наш Сокільський,Голосить Сучава:«Сини мої нещасливі,Нащо ваша слава,Нащо думка козацькая,Батьківськая воля,Коли усі погинетеУ ляцькій неволі!..Сперли ліси, сперли пашу,Дров ні хворостини,Ваші жінки, ваші дітиВід студені гинуть.А з-під вас ся поточилиКровавії ріки -Сини мої, сини мої,Пропали навіки!Навіки-сте запроданіУ панську неволю,А нікому уступитисьЗа праведну волю».Уступався Юрій Гінда -Нема го на світі;Уступався Поколія -Пішов в землю жити.Обізвався Кобилиця:«Гори мої сині,Або я вас вирятую,Або за вас згину!»Стоїть місяць серед неба,Нікому не світить;Русалоньки не виходятьНа берег ся гріти;Тілько сови посідалиСобі на коморі,Та хтозна-що межи собовПотихо говоря.Може, собі нагадують,Як колись-то булоНа волоській Буковині?Було, та минуло!А може, вни говорилиПро руські соколи:Чи муть вни ще гнізда витиНа тім Довгім полі?Святий знає,- я не знаю...Сердечко щось мліє...Ходім ліпше подивитись,Що в Плоскім ся діє.Сидить Лук'ян кінець стола,На руки схилився;Сидять кругом депутати ,Кождий зажурився.Вернулися сеї ночіВід цісаря з Відні,-І там нема порадонькиГоловоньці бідній...Цісар сидить на стільчикуТа в картах ся грає,А ті гори буковинськіНехай пропадають!..Нехай пропадають, нехай погибають!Коби таки вигиб увесь руський рід!Так німці си нишком у Відні гадаютьТа риють великий, великий нам гріб.Копайте, панове! Копайте, здорові!Хто яму копає, собі їй копає.Не тому могила, кому їй зробили,А тому, кого в ню відтак поховають.А ми підем з топірцямиВ зелену діброву,Та витешем домовинуВелику, кедрову,Та пішлемо до цісаряВ німецьку столицю...А самі ся подивимо,Що наш КобилицяМолоденький поробляє,Та що його гостіДепутати собі діютьВ хаті на помості?Скочив Лук'ян із-за стола:«А сором-бо, браття,А сором-бо журитисяУ гуцульській хаті!Наші батьки не журились,Та й нам ще не кончеЖуритися! Наша правдаВелика, як сонце!..Ми не платим цісарщину,Щоб німці з-за тогоСправляли нам кайданнячкоНа руки, на ноги.Ми не даєм до прийомуСини наші бідні,Щоби цісар бенкетувавЗа них собі в Відні.Не так, браття депутати!Він цісар для того,Аби правду святу беріг,Як бога святого,Аби нарід ущасливить,А не закопати!Ану, хлопці, ану живоКоня осідлатиМені мого вороного!Що буде, те й буде,А я їду в УгорщинуДо міста до Буди.Угре волю добувають,Поможуть і нашу.А ви стада вороніїЖеніте на пашу.А як прийдуть з УгорщиниВід мене вам вісті...Тоді треба, пани-браття,На коники сісти...А де тепер наш ЧеремушГлибокий ся точить,Там мусить кров поточитись,Панове-молодці!А тепер ми з карим стадомВ зелені діброви!Поки верну з Угорщини,Бувайте здорові!»
Перейти к странице: