Ігор - князь сіверський

 
 
                       Руданський С. В.
 
                ІГОР - КНЯЗЬ СІВЕРСЬКИЙ
 
 
 
                                   1
 
Чи ж не го­же ж то нам бу­де
 
Словом давнім, бра­те,
 
Словом труд­них оповідок
 
Пісню над­по­ча­ти,
 
Пісню то­му Іго­реві,
 
Святослава си­ну,
 
Що во­див ко­лись на бійку
 
Храбрую дру­жи­ну?
 
Та й по­ча­ти тую пісню,
 
Як би­ли­на бає,
 
А не з дум­ки, не з за­мис­лу,
 
Як Бо­ян співає.
 
Бо Бо­ян той, як ко­му лиш
 
За пісню бе­реться,     
 
То мис­лею по де­реві
 
Так і роз­те­четься.
 
І га­няє сірим вов­ком
 
Через го­ри, яри,
 
І літає ор­лом си­вим
 
Під самії хма­ри.
 
І лиш бу­ло усо­биці
 
Давні спо­га­дає,
 
Десять со­колів на ста­до
 
Лебедів пус­кає.
 
І ко­то­рую лебідку
 
Сокіл до­ти­кає,
 
Та лебідка по­пе­ре­ду
 
Пісню і співає
 
То ста­ро­му Ярос­ла­ву,
 
То то­му Мстис­ла­ву,
 
Що ка­созько­го Ре­де­дю
 
Зарізав на сла­ву.
 
Або ко­ли спо­га­дає
 
Недавню го­ди­ну,
 
То й Крас­но­му Ро­ма­нові,
 
Святослава си­ну.
 
Не со­колів на лебідок
 
Той Бо­ян пус­кає:
 
То він пальці свої віщі
 
На стру­ни спус­кає.
 
І на живі тії стру­ни
 
Лиш пальці нас­ко­чуть,
 
То во­ни вже самі сла­ву
 
Князям і бренько­чуть.
 
 
 
Так пічне­мо ж собі, бра­те,
 
Пісню ту співа­ти
 
Від Вла­ди­ми­ра ста­ро­го
 
До Іго­ря то­го,
 
Що закріпив собі ро­зум
 
На буйнії волі,
 
Що на­ост­рив своє сер­це
 
Одвагою в полі;
 
Що з од­ва­ги і дру­жи­ну
 
Повів мо­ло­децьку
 
За рідную зем­лю руську
 
В зем­лю по­ло­вецьку.
 
 
2
 
 
Глянув Ігор про­тив сон­ця -
 
Сонце по­мер­ка­ло,
 
І од не­го ціле військо
 
Тьмою прик­ри­ва­ло.
 
А він ка­же до дру­жи­ни:
 
"Браття і дру­жи­но!
 
Лучче ж нам по­тя­тим бу­ти
 
Ніж в по­лоні ги­нуть!
 
А ся­де­мо, милі брат­тя,
 
На бистрії коні,
 
Подивимся, по­гу­ляєм
 
По синьому Доні!"
 
Спала кня­зеві охо­та
 
Дону скуш­ту­ва­ти;
 
І в за­палі за­був знам'я
 
І став про­мов­ля­ти:
 
"Хочу з ва­ми, ру­си­на­ми,
 
Військом мо­ло­децьким,
 
Коп'є своє при­ло­ми­ти
 
В полі по­ло­вецькім
 
Хочу в полі по­ло­вецькім
 
Голову зло­жи­ти
 
Або До­ну ве­ли­ко­го
 
Шеломом по­пи­ти!.."
 
 
 
О Бо­яне мій, Бо­яне!
 
Старий со­ловію!
 
Пощебечи пол­ки тії,
 
Бо я не умію.
 
Ти по де­реві мис­леннім
 
Соловейком граєш,
 
Ти до хма­ри і до не­ба
 
Думкою літаєш.
 
Ти споїв би враз і сла­ву,
 
І тодішнє го­ре,
 
Ти слідив би за Тро­яном
 
Через ліса-го­ри.
 
Скажи ж мені, як по­ча­ти,
 
Подай мені ру­ку!..
 
Може, бу­ло так співа­ти
 
Олегову вну­ку:
 
Не со­ко­ли че­рез по­ле
 
Од вітру не­суться,
 
Галичі ста­да до До­ну
 
Великого б'ються.
 
Або, мо­же, мій Бо­яне,
 
Велесовий вну­че,
 
Може, мені так по­ча­ти,
 
Може, бу­де луч­че:
 
Іржуть коні за Су­лою;
 
В Києві весілля;
 
Трублять тру­би в Но­вог­раді,
 
Стяги край По­тив­ля.
 
Ігор тілько Все­во­ло­да
 
Милого че­кає.
 
Аж Все­во­лод при­бу­ває,
 
Брата і вітає:
 
"Один ти, мій бра­те-світе!
 
Одна моя сла­ва!
 
Таж обид­ва ми, Іго­рю,
 
Сини Свя­тос­ла­ва!
 
Сідлай, бра­те, свої коні,
 
А мої го­тові,
 
Там, у Курська, осідлані
 
Стоять на­го­тові.
 
А мої ку­ря­ни - жваві
 
І свідомі діти:
 
Вони в ме­не під тру­ба­ми
 
Змаленьку впо­виті,
 
Кінцем коп'я го­до­вані,
 
Зросли у ше­ломі,
 
Путь-дороги їм відомі,
 
Яри їм зна­комі.
 
У них лу­ки на­тяг­нуті,
 
А ту­ли одк­риті,
 
У них шаблі на­ост­рені
 
Ще й крівлею злиті.
 
Самі ска­чуть се­ред по­ля,
 
Як вов­ки кро­ваві,
 
Шукаючи собі честі,
 
А кня­зеві сла­ви!"
 
 
 
І всту­пив мо­гу­чий Ігор
 
В стре­ме­но но­гою.
 
І поїхав з своїм військом
 
По чис­то­му по­лю.
 
Сонце йо­му путь-до­ро­гу
 
Тьмою зас­ту­пає,
 
І ніч стог­не і грізьбою
 
Птахів роз­буд­жає,
 
І звіри­на се­ред сте­пу
 
Свище, за­ви­ває
 
І на де­реві ви­сокім
 
Диво вик­ли­кає.
 
І шле чут­ку на По­мор'є,
 
Сулу і Су­ро­же,
 
Волгу, Кор­сунь і до те­бе,
 
Тьмуторканський бо­же.
 
І по­ловці не­го­тові
 
Дороги об­ра­ли
 
І до До­ну ве­ли­ко­го
 
Степом пробіга­ли.
 
І скрипіли їх теліжки
 
В опівнічну по­ру,
 
Як ле­беді роз­пу­щені
 
По синьому мо­рю.
 
 
 
Веде Ігор своє військо,
 
К До­ну поспішає,
 
А біда йо­го без ча­су
 
Птахів по­па­сає.
 
Та й вов­ки в ярах по­доб­но
 
Лиха виг­ля­да­ють,
 
І ор­ли на кості клек­том
 
Звірину скли­ка­ють.
 
На чер­воні щи­ти бре­шуть
 
Степові ли­сиці…
 
О Руськая зем­ле, зем­ле!
 
Ти вже на гра­ниці!
 
 
 
Довго-довго ніч смер­кає,
 
Зоря-світ за­па­ла,
 
Мла по по­лю роз­ко­ти­лась,
 
Поля повк­ри­ва­ла.
 
Заснув ще­бет со­ловійний,
 
Галки по­чи­на­ють,
 
А ру­си­ни се­ред по­ля
 
Міцно спо­чи­ва­ють.
 
І все по­ле зго­ро­ди­ли
 
Своїми щи­та­ми,
 
Шукаючи собі честі,
 
А кня­зеві сла­ви.