Ігор - князь сіверський

3
 
 
Рано в п'ятни­цю ру­си­ни
 
Половців наг­на­ли
 
І пол­ки їх по­ганії
 
Прахом по­топ­та­ли.
 
І роз­си­па­лись стріла­ми
 
По вра­жо­му по­лю,
 
Красних дівок по­ло­вецьких
 
Гнали у не­во­лю.
 
Брали зло­то й па­во­ло­ки,
 
Брали й ок­са­ми­ти,
 
А лиш­кою мос­ти собі
 
Почали мос­ти­ти.
 
І мос­ти­ли по бо­ло­тах
 
Та по тря­со­ви­нах
 
Опанчами, ко­жу­ха­ми,
 
Зроччям по­лов­чи­на.
 
А чер­во­ний стяг і чілку,
 
Білую хо­руг­ку
 
І ра­ти­ще срібне да­ли
 
Олегову вну­ку.
 
 
 
І Оле­га гніздо храб­ре
 
Спочивати сіло;
 
О, да­ле­ко ж во­но, бідне,
 
В по­ле за­летіло.
 
Ніби во­но й не ро­ди­лось
 
Само для обижі
 
Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту,
 
Ні звірині хижій;
 
Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту,
 
Ні ор­ло­ву си­ну,
 
Ані то­бу, чор­ний во­рон,
 
Вражий по­лов­чи­ну!
 
 
 
А Гзак уже сірим вов­ком
 
Вибігає з до­му,
 
А за Гза­ком Кон­чак їде
 
К ве­ли­ко­му До­ну.
 
 
 
На дру­гий день ду­же ра­но
 
Руські пог­ля­да­ють,
 
Аж кри­ваві в небі зорі
 
Світ оповіда­ють,
 
Чорна ту­ча іде з мо­ря
 
І зак­ри­ти хо­че
 
Штирі сонці, і по нії
 
Блискавка миг­ко­че.
 
Бути-бути сього ран­ку
 
Великому гро­му,
 
І до­щеві йти стріла­ми
 
З ве­ли­ко­го До­ну!
 
Тут-то коп'ям про­ла­ма­тись
 
В полі по­ло­вецькім,
 
Тут-то шаб­лям потріща­ти
 
В ше­ло­ми пол­вецькі
 
На сій річці, на Ка­ялі,
 
Край ти­хо­го До­ну…
 
О Руськая зем­ле, зем­ле!
 
Вертайся до­до­му!
 
 
 
Ото й вітер, внук Стри­богів,
 
Замахав кри­ла­ми
 
На Іго­ря військо - з мо­ря
 
Повіяв стріла­ми.
 
І дви­жить зем­ля і стог­не,
 
Ріки те­куть мут­но,
 
Порох мо­ле пок­ри­ває,
 
Стяги ма­ють смут­но.
 
Ідуть з До­ну, ідуть з мо­ря
 
Половецькі си­ли,
 
Зі всіх сторін Іго­реві
 
Полки обс­ту­пи­ли.
 
І бісові діли кри­ком
 
Все по­ле ук­ри­ли,
 
А чер­во­ни­ми щи­та­ми
 
Русини пок­ри­ли.
 
 
 
Закричали по­лов­ча­ни,
 
Заіржали коні.
 
А ти, ту­ре Все­во­ло­де,
 
Стоїш на бо­роні!
 
Ти на військо по­ло­вецьке
 
Прискаєш стріла­ми,
 
Ти гри­миш об їх ше­ло­ми
 
Стальними ме­ча­ми.
 
Куди ско­чиш, де посвітиш
 
Шеломом блис­ку­чим,
 
Там го­ло­ви по­ло­вецькі
 
Валяться на кучі.
 
І ше­ло­ми оварськії
 
Щербаті ва­ли­лись,
 
Бо у те­бе, Все­во­ло­де,
 
Стріли за­ка­ли­лись.
 
 
 
Якії ж то, мої брат­тя,
 
Дорогії ра­ни!
 
Він за­був жит­тя і ша­ни,
 
Чернігів ко­ха­ний.
 
Забув кня­жиї зви­чаї
 
І сто­ли­цю яс­ну,
 
І кня­ги­ню свою ми­лу,
 
Глібовну прек­рас­ну.
 
 
4
 
 
Були віки Тро­янові,
 
Літа Ярос­ла­ва,
 
Були бійки і Оле­га,
 
Сина Свя­тос­ла­ва,
 
Що, бу­ва­ло, лиш кра­мо­ли
 
Мечем висікає
 
То по цілій землі Руській
 
Стріли розсіває.
 
Що, бу­ва­ло, в Тьму­тор­кані
 
В стре­ме­но сту­пає,
 
А Ізяс­лав у Києві
 
Брязки за­чу­ває, -
 
А Вла­ди­мир Все­во­лодів
 
Хоч сам не без ду­ху,
 
У Чернігові що­ран­ку
 
Затикає ву­ха.
 
Тогді й са­мо­го Бо­ри­са,
 
Сина Вя­чес­ла­ва,
 
Привела на суд до се­бе
 
Олегова сла­ва
 
І пок­ла­ла на зе­ле­ну
 
Кінську па­по­ло­му
 
За оби­жу Оле­гові,
 
Князю мо­ло­до­му.
 
Там і кня­зя Ізяс­ла­ва
 
Вони до­ко­на­ли,
 
І Свя­то­полк сво­го батька
 
Із тої Ка­яли
 
Повелів на коні взя­ти,
 
На угорські коні,
 
Та відвез­ти до Києва
 
До церк­ви свя­тої.
 
 
 
О, Оле­га Го­рис­лав­ця
 
Війни пам'ята­лись:
 
Тогді землі в усо­би­цях
 
Росли й засіва­лись,
 
І жит­тя Дай­бо­га вну­ка
 
В кра­мо­лах гу­би­лось,
 
А з-за князів і їх лю­дям
 
Віку вко­ро­ти­лось.
 
Тогді рідко в землі Руській
 
Орачі співа­ли,
 
А частіше ко­ло трупів
 
Ворони кри­ча­ли,
 
Та ще га­лич ле­пе­та­ла
 
І зби­ра­ла діти,
 
Коли з ни­ми на по­жи­ву
 
Хотіла летіти.
 
 
 
Тако-то, лю­ди! Бу­ли бійки,
 
Були в нас і сму­ти,
 
Та та­кої, як се бу­ла, -
 
Такої й не чу­ти!
 
З ран­ня світа до ве­чо­ра
 
З ве­чо­ра до світа
 
Летять стріли ка­ленії,
 
Як град се­ред літа,
 
Гримлять шаблі об ше­ло­ми,
 
Коп'я мо­ло­децькі
 
Тріщать в полі чу­жо­земнім,
 
В землі по­ло­вецькій,
 
Чорна зем­ля під ко­пи­том,
 
Як та рілля, зри­та,
 
Всі кос­тя­ми засіяна
 
І крівлею зли­та.
 
Полягли там Все­во­ло­да
 
Полки го­ло­вою,
 
І по цілій землі Руській
 
Ізійшли ту­гою…
 
А що ж мені за­шуміло
 
Рано за го­ра­ми?
 
А що ж мені задз­веніло
 
Ще пе­ред зо­ря­ми?
 
То князь Ігор своє військо
 
В по­ле за­вер­тає,
 
Бо жаль йо­му Все­во­ло­да,
 
Що вже по­ги­бає.
 
І би­ли­ся день, і дру­гий,
 
І третій день би­лись,
 
Та в по­лу­день і Іго­ря
 
Стяги по­ва­ли­лись…
 
Тут-то брат­тя роз­лу­чи­лись
 
З бе­ре­га Ка­яли,
 
Тут для се­бе кри­ва­во­го
 
Вина не діста­ли.
 
Тут лиш військо докінчи­ло,
 
Сватів на­поїло,
 
А са­мо за Руську зем­лю
 
Землі по­поїло.
 
Никне тра­ва жа­ло­ща­ми,
 
Листя ізсу­ши­лись,
 
І де­ре­во не­бо­ло­гом
 
До землі скло­ни­лось.