Ігор - князь сіверський

5
 
 
Невесела ж бо то, бра­те,
 
Година нас­та­ла:
 
Вже пус­ти­ня та повітря
 
Силу повк­ри­ва­ла.
 
То в си­нах Дай­бо­га вну­ка
 
Злибіда ожи­ла
 
І на зем­лю Тро­яно­ву
 
Дівою сту­пи­ла;
 
І лебіжи­ми кри­ла­ми
 
Розплескала мо­ре
 
І у До­ну, плес­ка­ючи,
 
Розбудила го­ре.
 
Розбудила врем'я тяж­ке,
 
Підійнялись фінни,
 
А у князів на по­га­них
 
Усобиця ги­не,
 
Бо брат бра­ту став ка­за­ти:
 
"Се моє, мій бра­те!"
 
"І се моє, і то моє!" -
 
Другий став ка­за­ти,
 
І за ма­ле, як ве­ли­ке,
 
Стали ви­мов­ля­ти
 
І самі на се­бе ста­ли
 
Крамоли ку­ва­ти.
 
А по­гані зі всіх сторін
 
Зволікали си­ли
 
І на рідну зем­лю Руську
 
Бідою хо­ди­ли…
 
 
 
О, да­ле­ко ж зай­шов сокіл
 
К мо­рю птахів би­ти,
 
Та храб­ро­го вже Іго­ря
 
Полку не вскре­си­ти.
 
Жгля і Кар­на в Руську зем­лю
 
З кри­ком пос­ка­ка­ли
 
І там в по­лум'ї чер­вонім
 
Змагу ви­ми­ва­ли.
 
І спла­ка­лись руські жо­ни,
 
Стали го­ло­си­ти:
 
"Ой уже ж нам мужів на­ших
 
Мислю не змис­ли­ти,
 
Ні мис­лею ізмис­ли­ти,
 
Думою зга­да­ти,
 
Ні очи­ма ог­ля­да­ти,
 
Ні гос­ти­ни бра­ти,
 
Ні зо­ло­та, ані срібла
 
Не пе­ре­си­па­ти!"
 
 
 
Застогнав-бо вже і Київ
 
Жалем та ту­гою,
 
Зажурився і Чернігів
 
Напастю ли­хою,
 
Туга жят­ка роз­ли­ла­ся,
 
Наробила жа­лю,
 
І пе­чаль те­че, жи­рує
 
По русько­му краю.
 
А князі усе на се­бе
 
Крамоли ку­ва­ли,
 
І по­гані Руську зем­лю
 
Всюди оббіга­ли,
 
І зби­ра­ли дань по білці
 
Од кож­но­го дво­ру,
 
І си­па­ли доб­ром руським
 
По синьому мо­рю.
 
Бо тії два Свя­тос­лавці,
 
Бо тії дві си­ли,
 
Всеволод і храб­рий Ігор
 
Кривду роз­бу­ди­ли,
 
Котру батько їх київський
 
Приспав бу­ло ти­хо…
 
 
 
О, ве­ли­кий Свя­тос­лав той
 
Був по­лов­цям ли­хо!
 
Він роз­пу­див їх пол­ка­ми,
 
Стальними ме­ча­ми;
 
Він на зем­лю по­ло­вецьку
 
Наступив но­га­ми,
 
Притоптав гор­би ви­сокі
 
І яри гли­бокі,
 
Змутив ріки і озе­ра,
 
Висушив по­то­ки;
 
І Коб'яка з лу­ко­мор'я
 
Вихром мо­ло­децьким
 
Він вих­ва­тив із залізних
 
Полків по­ло­вецьких.
 
І по­пав Коб'як по­га­ний
 
В Київ, у сто­ли­цю,
 
В Свя­тос­ла­вові по­кої
 
В кня­зе­ву грид­ни­цю.
 
 
 
Тож-то німці та ве­недці,
 
Греки та мо­ра­ва
 
Князя Іго­ря не хва­лять,
 
Хвалять Свя­тос­ла­ва.
 
Того гу­дять, бо він стра­тив
 
Полки мо­ло­децькі
 
І зо­ло­то руське вси­пав
 
В ріки по­ло­вецькі.
 
Ще й для се­бе, мо­ло­до­го,
 
Добув сідло но­ве,
 
Сів із сво­го зо­ло­то­го
 
В сідло кощійо­ве.
 
 
6
 
 
Зажурилися заб­ра­ла,
 
І весілля пла­че,
 
І Свя­тос­лав за­жу­рив­ся,
 
Смутний сон по­ба­чив.
 
"Снилось мені, - став ка­за­ти, -
 
І ба­чи­ли очі,
 
Що в Києві між го­ра­ми
 
Спав я сеї ночі
 
І що ви ко­ло пос­телі
 
Тисової ста­ли
 
І чор­ною пап­ло­мою
 
Мене одя­га­ли;
 
Що хтось мені ви­но чер­пав,
 
Вино синє бу­ло
 
І з тяж­кою тру­ти­ною
 
Ізмішане бу­ло;
 
Що з по­рожніх че­ре­па­шок
 
Жемчуг ви­си­па­ли
 
Мні на гру­ди якісь лю­ди
 
І мя ми­лу­ва­ли;
 
Що в те­ремі зло­то­верхім
 
Стелю по­хит­ну­ло
 
І дош­ки самі сто­яли,
 
Сволока не бу­ло;
 
Що во­ро­ни ті бісові
 
Всю ніч-вечір гра­ли
 
Та у Плінська на бо­лоні
 
Ліса об­би­ва­ли…
 
А я шлю їх і не зішлю
 
На си­неє мо­ре…"
 
"Княже! - мо­ви­ли бо­яри, -
 
Ум заб­ра­ло го­ре!
 
Се ж бо в те­бе два со­ко­ли
 
Полетіло з ха­ти.
 
З от­ня сто­ла зо­ло­то­го
 
Щастя по­шу­ка­ти;
 
Пошукати Тьму­тор­ка­на,
 
Вернути до­до­му
 
Або ше­ло­мом по­пи­ти
 
Великого До­ну.
 
То вже крильця тих со­колів
 
То вже припіша­ли,
 
Тії крильця вже по­гані
 
Шаблями об­тя­ли,
 
А са­мих їх опу­та­ли
 
В залізнії пу­та,
 
Бо в день третій - пам'ятаєш? -
 
Темно бу­ло ту­та.
 
Два чер­во­них стов­пи згас­ло,
 
Дві сонці зтемніло,
 
І мо­ло­дих два місяці
 
З ни­ми по­темніло.
 
То Оле­га й Свя­тос­ла­ва
 
Тьма об­во­ло­чи­ла,
 
То й на річці, на Ка­ялі,
 
Тьма світ пе­рек­ри­ла…
 
Горе-горе землі Руській
 
Великеє ду­же:
 
Розсипались по­лов­ча­ни,
 
Як гніздо пар­ду­же,
 
Розсипались, розілля­лись,
 
Морем за­то­пи­ли,
 
І буй­ст­во їх ве­ли­кеє
 
Дає фінну си­ли.
 
І вже ганьба пе­ре­нес­лась
 
І ста­ла хва­лою,
 
Уже й нуж­да підійня­лась,
 
Тріснула на во­лю,
 
Уже й ди­во по­ко­ти­лось
 
По чис­то­му по­лю.
 
І готськії діви гра­ють
 
По синьому мо­рю
 
І по бе­резі співа­ють,
 
Руським зло­том дзво­нять;
 
Вихваляють врем'я Бу­са,
 
Земсту Ша­ра­ко­ня;
 
І ми­лу­ють тую земс­ту,
 
Як ди­ти­ну ма­ти!
 
[А нам уже, нам, дру­жині,
 
Весілля не ма­ти!"]