Ігор - князь сіверський

7
 
 
Тоді Свя­тос­лав ве­ли­кий
 
Сплакав за си­на­ми
 
І зо­ло­те сло­во мо­вив,
 
Змішане з сльоза­ми:
 
"Ой Іго­рю! Все­во­ло­де!
 
Сини мої милі!
 
Рано ж бо ви по­ло­вецьку
 
Землю зак­ви­ли­ли.
 
Рано зем­лю ту ме­ча­ми
 
Стали зак­ви­ля­ти,
 
Рано, ра­но собі сла­ви
 
Почали шу­ка­ти.
 
Та не­чес­но ж то ви, діти,
 
Ворога по­би­ли,
 
Та не­чес­но ж кров по­га­ну
 
По землі про­ли­ли…
 
Знати сер­це ва­ше храб­ре
 
У горні сто­пи­лось,
 
Ще й до то­го у буй­ості
 
Само за­ка­ли­лось
 
Закувалось, за­ка­ли­лось,
 
Діти мої милі!
 
Чи ж си­вині моїй срібній
 
Се ви учи­ни­ли?..
 
Не вид­жу ж бо я все власті,
 
Ані війська мно­го,
 
Багатого та сильно­го
 
Ярослава мо­го,
 
Мого бра­та Ярос­ла­ва,
 
Що хо­див війною
 
І з чернігівською бил­лю,
 
З бил­лю і чу­жою:
 
Із мо­гутів, із тат­ранів,
 
І із ше­ле­бирів,
 
Із топ­чаків, і ре­вугів,
 
І із го­ле­бирів,
 
Що без щи­та з за­ха­ляв­ком
 
Полки кри­ком би­ли
 
І в прадідню собі сла­ву,
 
Не в дзво­ни дзво­ни­ли.
 
 
 
Та ска­за­ли ж ви: самі ми
 
Слави за­хотіли,
 
Переднюю самі возьмем,
 
Задню пе­реділим…
 
Ой Іго­рю! Все­во­ло­де!
 
Жаль мені вас, діти!
 
Чи б не ди­во мні, ста­ро­му,
 
Та мо­лодіти?
 
Таже в літах са­ме й сокіл,
 
Птиць ви­со­ко го­нить
 
І не дасть гнізда в оби­жу
 
З свої обо­ро­ни.
 
Але кня­же зло нас­та­ло,
 
Пособи не бу­де,
 
Тепер внівеч обер­ну­лись
 
Години і лю­ди!
 
 
 
Під шаб­ля­ми по­лов­чанів
 
Кричать ко­ло Ро­мен,
 
Володимир під ра­на­ми -
 
Всюди плач та гомін.
 
Туга кня­зю Вла­ди­ми­ру,
 
Глібовому си­ну.
 
А ти, кня­же Все­во­ло­де,
 
Прихильного ки­нув!
 
Чи ж не міг би ти зда­ле­ка
 
Мислю при­летіти,
 
Отня сто­ла зо­ло­то­го
 
Спасти, пог­лядіти?
 
Таже вес­ла­ми ти мо­жеш
 
Волгу розк­ро­пи­ти,
 
Таже ше­ло­мом ти мо­жеш
 
Весь Дон пе­ре­ли­ти.
 
Якби ти був - зде­шевіли б
 
Половці по­гані:
 
Була б яга по но­гаті,
 
Кощій по різані.
 
Таж ти мо­жеш і по­су­ху
 
Стрілити до До­ну
 
Шереширами жи­ви­ми
 
Глібового до­му!
 
 
 
А ти, Рю­ри­че й Да­ви­де!
 
Правнуки ор­лові!
 
Чи ж не ваші ж то ше­ло­ми
 
Плавали по крові?
 
Чи ж не ва­ша ж то дру­жи­на
 
Літає на волі,
 
Як ті ту­ри по­ра­нені
 
На чу­жо­му полі?
 
Вступіть, па­ни гос­по­дарі,
 
В зо­ло­теє стрем'я
 
З оби­жу по­ло­вецьку,
 
За ли­хеє врем'я.
 
За рідную зем­лю Руську,
 
Зе Іго­ря ра­ни,
 
За буй­но­го Свя­тос­лав­ця
 
Гримніть на по­га­них!
 
 
 
Ти, га­лицький Ос­мо­мис­ле,
 
Княже Ярос­ла­ве!
 
На зо­лотім столі своїм
 
Ти си­диш у славі.
 
Підпер го­ри угорськії
 
Злізними пол­ка­ми,
 
Заступив путь ко­ро­леві,
 
Звів Ду­най­ські бра­ми,
 
Кидаючи че­рез хма­ри
 
Кремінь до Ду­наю,
 
Наряджаючи по ріках
 
Судна до Ду­наю.
 
Твоя грізьба про­летіла
 
Помежи зем­ля­ми,
 
Ти Києву відми­каєш
 
Золотії бра­ми.
 
З от­ня сто­ла зо­ло­то­го
 
Острими стріла­ми
 
Ти стріляєш і сул­танів
 
Десь там за мо­ря­ми.
 
Стріляй, кня­же Ярос­ла­ве,
 
Кончака ли­хо­го,
 
Половчина по­га­но­го,
 
Кощія ста­ро­го,
 
За рідную зем­лю Руську,
 
За Іго­ря ра­ни,
 
За буй­но­го Свя­тос­лав­ця
 
Стріляй йо­го, па­не!
 
 
 
А ти, кня­же буй Ро­ма­не,
 
І ти, Мес­тис­ла­ве!
 
Ваші мислі храб­ра дум­ка
 
Заносить до сла­ви,
 
І по сла­ву, по кри­ва­ву,
 
Ви хо­ди­те сміло,
 
І пли­не­те ви ви­со­ко
 
В буй­ості на діло,
 
Як той сокіл, що в повітрі
 
Крила роз­ши­ряє,
 
Коли пти­цю в своїм буйстві
 
Замогти ба­жає…
 
Бо па­пор­ги в вас залізні,
 
Шеломи ла­тинські,
 
Ними трісла зем­ля ціла
 
І сто­ро­ни фінські:
 
І ят­вя­ги, й де­ре­ме­ла,
 
Литва й по­лов­ча­ни
 
Склали лу­ки і го­ло­ви
 
Під ти­ми ме­ча­ми…
 
Князі! Князі! Вже Іго­рю
 
Сонце світ зак­ри­ло,
 
І де­ре­во не­бо­ло­гом
 
Листя об­ро­ни­ло.
 
І по Рсі і Сулі ста­ли
 
Городи діли­ти,
 
А храб­ро­го вже Іго­ря
 
Полку не вскре­си­ти…
 
Вас Дон, князі, вик­ли­кає,
 
Щоб ви по­летіли,
 
І храбрії Ольго­вичі
 
На бійку поспіли!
 
 
 
Ой Інгва­рю, Все­во­ло­де!
 
Ви руськая сла­ва!
 
І всі три ви шес­ток­рильці
 
Гнізда Мес­тис­ла­ва!
 
Не побійним ви же­ре­бом
 
Власть заб­ра­ли в ру­ки,
 
Нащо ж вам ше­ло­ми злоті,
 
Щити лядські й лу­ки?
 
Загородіть теє по­ле
 
Кріпкими щи­та­ми!
 
Зачиніть во­ро­та по­лю
 
Острими стріла­ми
 
Та за рідну зем­лю Руську,
 
За Іго­ря ра­ни,
 
За буй­но­го Свя­тос­лав­ця
 
Вийдіть на по­га­них!
 
 
 
Ідіть, князі! Бо вже й Су­ла
 
Од по­ловців ста­ла
 
І не те­че срібним струєм
 
До Пе­ре­яс­ла­ва.
 
Ба й Лит­ва вже підня­ла­ся
 
На тих по­ло­чанів,
 
І Двіна те­че бо­ло­том
 
Од кри­ку по­га­них.
 
Там один лиш син Ва­сильків,
 
Ізяслав По­лоцький,
 
Брязнув ост­ри­ми ме­ча­ми
 
В ше­ло­ми ли­товські.
 
Він притріпав бу­ло сла­ву
 
Дідові Всес­ла­ву,
 
Але і сам по­ко­тив­ся
 
На тра­ву кри­ва­ву,
 
Перекритий чер­во­ни­ми
 
Вражими щи­та­ми,
 
Притріпаний ли­товськи­ми
 
Острими ме­ча­ми.
 
І ло­товський князь по­га­ний
 
Підняв йо­го з крові,
 
Скотив йо­го на пос­те­лю
 
Та й до нього мо­вив:
 
"Вже дру­жи­ну твою, кня­же,
 
Птиці повк­ри­ва­ли
 
І чер­во­ну кров по­лоцьку
 
Звірі поз­ли­за­ли…"
 
Не бу­ло тут йо­го бра­та,
 
Брата Бря­чис­ла­ва,
 
Ні дру­го­го, Все­во­ло­да,
 
Коло Ізяс­ла­ва.
 
Один ду­шу жем­чуж­ную
 
Виронив із тіла
 
Через ра­ну кри­ва­вую,
 
Злоте ожерілля,
 
І го­ло­си ни­ють жа­лем -
 
Зникнуло весілля!
 
Трублять тру­би го­ро­денські…
 
Княже Ярос­ла­ве,
 
І усі ви, князі, вну­ки
 
Та плем'я Всес­ла­ве!
 
Вкладіть мечі ве­ре­жані,
 
Знизьте свої стя­ги,
 
Уже ж бо ви вис­ко­чи­ли
 
Із дідньої сла­ви:
 
Бо своїми кра­мо­ла­ми
 
Ви по­гані стаї
 
Стали зво­ди­ти на зем­лю,
 
На руськії краї,
 
На руськую рідну зем­лю,
 
На жит­тя Всес­ла­ва,
 
Котрій уже й од по­ловців
 
Насил на нес­ла­ва!"