Ігор - князь сіверський

8
 
 
А Всес­лав той на сьомо­му
 
Трояновім віку
 
Кинув же­реб та й поїхав
 
По лю­бую дівку.
 
І крю­ка­ми, не но­га­ми,
 
Піднявся на коні,
 
І прис­ко­чив до Києва
 
В залізнії броні,
 
І там собі тілько древ­ком
 
Од копія сво­го
 
Дотикався до кня­жо­го
 
Стола зо­ло­то­го.
 
Із Києва звіром ско­чив
 
В північній го­дині,
 
З Білго­ро­да обісив­ся
 
Ще в ту­мані синім.
 
І візни­ця­ми тяж­ки­ми
 
Та три­ро­га­ча­ми
 
Відчинив іще до ран­ня
 
Новгородські бра­ми;
 
Розбив сла­ву Ярос­ла­ву,
 
Полив сухі ни­ви,
 
І з Ду­ду­ток сірим вов­ком
 
Скочив до Не­ми­ги.
 
А в Не­мизі сно­пи сте­лять
 
Та все го­ло­ва­ми,
 
А мо­ло­тять по го­ло­вах
 
Стальними ціпа­ми.
 
І на тоці жит­тя кла­дуть,
 
Решетами сіють
 
І жи­вую ду­шу з тіла
 
Лопатами віють.
 
І бе­ре­ги на Не­мизі,
 
Низькі та кри­ваві,
 
Не бо­ло­гом засіяні -
 
Руськими кос­тя­ми…
 
 
 
Всеслав, бу­ло, лю­дей су­дить,
 
Князям ра­ду ра­дить,
 
А сам вночі сірим вов­ком
 
І ну­дить, і ва­дить.
 
З Києва до Тьму­тор­ка­на
 
Ще до кур дос­ко­чить,
 
Путь Хор­сові ве­ли­ко­му
 
Вовком пе­рес­ко­чить.
 
Тому в По­лоцькім дзво­ни­ли
 
Утреню в Софії,
 
А він чу­вав аж у Київ
 
Дзвони го­лоснії.
 
Але дар­мо! В другім тілі,
 
Хоч і ду­ша віща,
 
Та заз­нає біди-ли­ха,
 
Як та і не віща.
 
На йо­го-то, мо­же, до­лю,
 
Долю не­щас­ли­ву,
 
Боян віщий і ізмис­лив
 
Приспівку прав­ди­ву:
 
"Не тра, - ка­же, - 
 
ні хит­ро­му ні го­раз­ду бу­ти, 
 
бо і птиці го­раздії 
 
су­да не ми­ну­ти…"
 
 
 
О, стог­на­ти землі Руській
 
Не час, не го­ди­ну,
 
Спом'янувши князів пер­вих
 
Первую го­ди­ну.
 
Не сил бу­ло пригвізди­ти
 
Владимира то­го
 
До київських гір ви­со­ких,
 
Стола зо­ло­то­го.
 
То отож-то те­пер ста­ли
 
Стяги та ко­ру­ги:
 
Одні ста­ги Рю­ри­кові,
 
Давидові другі.
 
Но й Во­линці но­сять ро­ги,
 
Їм хо­бо­ти кра­ють,
 
І їх коп'я на Ду­наї
 
Славу їм співа­ють.
 
 
9
 
 
Ярославни ти­хий го­лос
 
Незнакомий чує,
 
Зозулею ра­но-ра­но
 
Бідная вор­кує:
 
"Зозулею по­ле­чу я, -
 
Каже, - по Ду­наї,
 
Обмочу ру­кав боб­ро­вий
 
На річці Ка­ялі.
 
Вийму з кня­зя мо­ло­до­го
 
Половецькі стріли
 
І ут­ру кри­ваві ра­ни
 
На зму­ченім тілі!"
 
 
 
Ярославна ра­но пла­че
 
Дрібними сльоза­ми,
 
У Пу­тивлі на заб­ралі
 
Воркує сло­ва­ми:
 
"Ой вітре мій, - ка­же, - вітре!
 
Буйнеє вітри­ло!
 
Чого ж ти, мій гос­по­ди­не,
 
Вієш че­рез си­лу?
 
Чого ме­чеш, чо­го го­ниш
 
Тії стріли фінські
 
На ле­геньких своїх кри­лах
 
На ми­ло­го військо?
 
А чи ж ма­ло тобі хма­ри
 
Віяти на го­ри
 
Та ко­раблі ко­ли­са­ти
 
На синьому морі?
 
Чого ж ти, мій гос­по­да­рю,
 
Ти, моє весілля
 
По ко­вил­лю сте­по­во­му,
 
Як по­рох, провіяв?"
 
 
 
Ярославна ра­но пла­че
 
Дрібними сльоза­ми,
 
У Пу­тивлі на заб­ралі
 
Воркує сло­ва­ми:
 
"Дніпре слав­ний! 
 
Про­бив же ти
 
Каміннії го­ри
 
Через зем­лю по­ло­вецьку
 
На синєє мо­ре!
 
Милував же ти на собі
 
Живі та здо­рові
 
Святославові бай­да­ки
 
В сте­пи Коб'якові;
 
Помилуй же й мо­го му­жа,
 
Дніпре-господине,
 
Щоб не сла­ла сліз до нього
 
Я на мо­ре синє!"
 
 
 
Ярославна ра­но пла­че
 
Дрібними сльоза­ми,
 
У Пу­тивлі на заб­ралі
 
Воркує сло­ва­ми:
 
"Сонце моє зо­ло­теє,
 
Сонце моє яс­не!
 
Всім ти, сон­це, єси теп­ле,
 
Всім ти, сон­це, крас­не.
 
Чого ж лучі ті га­рячі,
 
Ті пе­кучі ду­же,
 
Ти пус­ти­ло не на хма­ри,
 
А на військо мужнє?
 
І зга­гою се­ред по­ля
 
Луки їм спраг­ну­ло
 
І ту­гою на безвідді
 
Тули їм затк­ну­ло!"
 
 
10
 
 
Аж бриз­ну­ло синє мо­ре
 
Саме опівночі,
 
Ідуть змро­ки ту­ма­на­ми,
 
Закривають очі.
 
Ігореві бог путь ка­же
 
З не­волі до­до­му,
 
На Руськую зем­лю - к от­ню
 
Столу зо­ло­то­му.
 
Позгасали ще зве­чо­ра
 
Вечірнії зорі.
 
Ігор спить не спить і чує,
 
Мислю мірить по­ле,
 
Мірить з До­ну ве­ли­ко­го
 
До ма­ло­го Дон­ця.
 
Аж кінь зар­жав опівночі,
 
Що до схо­ду сон­ця.
 
І Ов­лур там за рікою
 
Свиснув на все по­ле,
 
Дає кня­зю ро­зуміти,
 
Що усе го­то­ве…
 
Але кня­зю, знать, не бу­ти!
 
Земля за­гуділа,
 
Застукала, заг­ри­ма­ла,
 
Трава за­шуміла.
 
То вже вежі по­ло­вецькі
 
З по­ля підійма­лись,
 
За Іго­рем, за Ов­лу­ром
 
У по­го­ню гна­лись.
 
 
 
А князь Ігор гор­нос­таєм
 
К трістю підбігає,
 
Скочив го­го­лем на во­ду,
 
На ко­ня впа­дає;
 
З ко­ня ско­чив бо­сим вов­ком, 
 
побіг лу­гом Дон­ця
 
І со­ко­лом під ту­ма­ном
 
Летить до схід сон­ця
 
І зби­ває сірі гу­си,
 
Лебеді й те­те­рю
 
На го­лод­неє снідан­ня,
 
Обід та ве­че­рю.
 
Коли ж Ігор че­рез сте­пи
 
Соколом літає,
 
То Влур за ним сірим вов­ком
 
Ззаду підбігає.
 
І обид­ва сту­де­ную
 
Росу от­ря­са­ли,
 
Бо обид­ва свої коні
 
Бистрі підірва­ли.
 
 
 
"Ой Іго­рю! - До­нець ка­же. -
 
Не мал тобі сла­ви,
 
Землі Руської весілля,
 
Кончаку нес­ла­ви!"
 
 
 
"Ой Дон­че мій! - Ігор ка­же. -
 
Не мал тобі сла­ва,
 
Що ми­лу­вав ти на хви­лях
 
Сина Свя­тос­ла­ва,
 
Що сте­лив тра­ву зе­ле­ну
 
Понад бе­ре­га­ми,
 
Одягав ту­ма­ном теп­лим
 
Попід де­ре­ва­ми.
 
Стеріг йо­го ти го­го­лем
 
На воді при вітрі,
 
Чайками на бист­рих стру­ях,
 
Черняддю в повітрі.
 
Чи ж не прав­да, - ка­же, - Стуг­на
 
Струю чуд­ну має,
 
Бо чужі по­то­ки зжер­ла,
 
Сама го­ло­дає.
 
І мутнії свої струї
 
Об корчі роз­тер­ла,
 
Молодому Рос­тис­ла­ву
 
Дніпра не відпер­ла?
 
І на темнім не бе­резі
 
Мати Рос­тис­ла­ва
 
Оплакала мо­ло­до­го
 
Сина Рос­тис­ла­ва.
 
Там і квіти за­жу­ри­лись,
 
Жалобою вкри­лись,
 
І де­ре­ва із ту­гою
 
До землі скло­ни­лись.