Суєта

  
Карпенко-Карий І. К.
 
СУЄТА
 
Комедія в чотирьох діях (картини)
 
                                                  Дієві  люде
Макар Барильченко, багатий козак-хлібороб.
Тетяна, його жінка 
Карпо, хлібороб 
Михайло, учитель ґімназії, 
Петро, кандидат прав, 
Іван, писарь у запасі, 
Василина, скінчила ґімназію, 
Явдоха, Карпова жінка - діти Макара Барильченка.
Аделаїда, Петрова жінка.
Наташа, Михайлова жінка.
Сорокотисячников, сліпий ґенерал, батько Наташі.
Демид Короленко, сільський учитель.
Терешко Сурма, багатий козак-хлібороб.
Матюша, син його, 12 літ.
Сергій Гупаленко, багатий козак-хлібороб.
Тарас Гупаленко, небіж його, унтер-офіцер.
Акіла Акілович, помошник класного наставника.
Тарабанов, повар,
Паша, кухарка,
Дарина, покоївка,
Офіціянт,
Ваня, послугач - у Михайла Барильченка.
  
ДІЯ I
 
Середина хати багатого козака. Диван турецький, два крісла, віденські стільці, дзеркало, столи, закриті гарними скатерками, біля дивана великий домашній килим, на помості під задньою стіною гарна кована скриня, під другою ліафа з книгами.
ЯВА І
Явдоха й Тетяна.
Тетяна, розглядав, по хвилі. Гарно. Тут буде Михайло спати, а Петю ми покладем у себе. От і все... Кінчай же, моя голубко, при­борку, та приходь у стару хату - поможеш варити обід, бо на Василину мала надія, ні­чого не тяме: ні спекти, ні зварить! І чому їх там учать у тих ґімназіях?... Не знаю, куди пішов старий; ти не бачила?
Явдоха. Вони з Карпом пішли подиви­тись на сінокос.
Тетяна. Якщо сюди зайдуть, то скажи, моя дитино, батькові, щоб він не бавився, - нехай їде на вокзал, бо вже скоро прийде поїзд.
Явдоха. Та де там, мамо, скоро! Ще рано! Поїзд приходе в другій годині.
Тетяна. Краще нехай він підожде на вок­залі, ніж мають діти його ждать. Я ж піду. (На порозі.) Приходь же, моя голубко, мерщій. (Вертається.) Борщ буде з курятиною, смажене по­рося, вареники, запечені у сметані, і кисіль... Як ти думаєш, може, ще що прибавити?
Явдоха. Доволі, мамо; хіба Петро й Ми­хайло з голодного краю?
Тетяна. Вони ж, мої соколи, вчені, пани: треба приняти їх гарно.
Явдоха. Хоч би вони були й ґенерали, так усе-одно ваші діти.
Тетяна. То-то бо й є, що ґенерали... Ми прості, а вони будуть ґенерали... Мати Божа, як радісно! Я ж піду. Зараз Пархім заколе порося... а яке, дочко, заколоти, чи чорне, чи біле?
Явдоха. Нехай біле, - легче патрать.
Тетяна. І справді. А двох курей на борщ доволі?
Явдоха. Доволі однії, мамо! Кури ситі, та ще салом гарно засмажимо, то й буде такий борщ, якого вони ніде не їли!
Тетяна. Ну, добре! (йде, вертається.) Ще ж печериці є, спасибі Карпо достав. Чи ти не пам’ятаєш, як Михайло їх робив?
Явдоха. Мілко посікти і скілько пече­риць, стілько й цибулі насікти - змішать, та з маслом і сметаною запекти; а як будуть го­тові, тоді вбить три крашанки.
Тетяна. Так, так! Михайло чудово їх ро­бить. (Іде.) Приходь же! (Вийшла.)
ЯВА II
Явдоха й Василина.
Явдоха, співаючи тихенько пісню, достає зо скрині і стелить на стінку турецького дивана гарний рушник і, пославши, відходить до середніх дверей, лю­бується; входить тихо Василина і стає поруч із нею. Ай!
Василина. Ха, ха, ха! Як у тебе гарно!
Явдоха. Ти все на штуках, увійшла так, що я й не чула!
Василина. Ми в гімназії раз-у-раз вига­дували які-небудь фіґлї - щоб посміятись. Особливо на уроках старенького Скруфе!.. Бідний, старенький, що тілько він терпів від нас, аж жаль тепер!
Явдоха. І отакі здоровулі, як ти, пусту­вали?
Василина. А то ж!
Явдоха. Я б на місці того старенького при­ходила з трійчаткою, та як би одлупцювала одну-другу, то перестали б пустувать!
Василина. Ото, яка ти сувора! Не дай Бог, щоб такі були вчителі: дитячі жарти, щоб посміятись трохи, та й годі, а ти зараз лупцю­вати. (Розглядає рушник.)
Явдоха. Хіба ви діти? Такі дівулі, що заміж пора!
Василина. Заміж?! Ха, ха, ха! Ти ду­маєш, що там так, як на селі: всі тілько про заміж думають... А гарний який рушник! Тілько мені не подобається чорне з червоним. Як би замісць чорного синє, то й очей би не одвів.
Явдоха. Я люблю чорне з червоним.
Василина, роздивляється й без слів, одним го­лосом, тихенько виспівує популярний мотив із опери. - Ні, чорне смуток наганя, а синє - веселить око! (Наспівує веселе з оперетки.)
Явдоха. Тут і чорне й червоне рядком, як смуток і радощі йдуть рядком у житті!
Василина, підспівує веселий мотив. - Я люблю тілько веселе! Цур йому, тому смуткові!
Явдоха. Мало яких дурощів чоловік не любить?... А як би не було смутку в житті, то люде не знали б ні веселощів, ні радощів! Тільки через те, що смуток є, радощі та весе­лощі любі чоловікові.
Василина. Може, може! І справді, як би цілий день раз-у-раз співати та танцювати, то, мабуть, би обридло! Їй-Богу, Явдохо, ти фільозоф!
Явдоха. Що то це за фільозоф, скажи, будь ласка? Я чула це слово не раз від свого Карпа.
Василина. Та цур йому!... Я не вмію розказати. (Підспівує.)
Явдоха. Отакої! Училась вісім літ і не знаєш, що то за фільозоф! На віщо ж говорить, коли не знаєш?
Василина. Та це трудно розказати... це... це... Як би тобі сказати?... Ну, такий дуже розумний, мудрий чоловік!...
Явдоха. А я думала, що це дурень! Тер­піть не можу таких слів, що не можна знати, що воно!... Карпо, як скаже іноді таке слово, - то я аж сердюсь. Не говори, будь ласка, міні учених слів!
Василина. Ну, добре, добре! Я й сама їх мало знаю. (Підспівує весело.)
Явдоха. Чого це ти сьогодня на одній ніжці скачеш?
Василина. Мені так весело, так весело, що приїдуть учені, інтеліґентні брати...
Явдоха. От ти і знову вперла якесь слово, що й не виговорю! Будь ласка, не говори та­ких слів, бо я їх терпіть не можу.
Василина, сміючись, цілує Явдоху. - Не буду, не буду!
Явдоха. Коли вчений чоловік отакі слова говорить простій людині, то він дурень!... От міні подобається Іван, він ніколи таких слів не говоре.
Василина. Бо не зна!... Недоучка! Чотирі місяці, кажуть, лежить і за холодну воду не візьметься.
Явдоха. Щось дума. А він розумний і добрий. Мало говорить, а розумний.
Василина. Де там!... Лінивий, зовсім не вчився... От брати: Михайло, Петро - вчені, а як учені, то й розумні.
Явдоха. Ти цього не говори. Карпо каже, що на світі багато є вчених дурнів.
Василина. Не повірю, щоб учений був - дурень!... От у тебе гарно тут, як у віночку. Хата нова, три кімнати, комора й пекарня; а в нас хата старомодня, на дві половини, стеля низенька, долівку треба мазати мало не що­дня, а тато не хотять нової ставити.
Явдоха. А на віщо даремно втрачатись?
Василина. Добре тобі казати: даремно, коли вам поставили нову хату! А в нас... от приїдуть брати, то ніде й спати покласти.
Ябдоха. Будуть тут спати. Це ж я для них прибіраю кімнату.
Василина. Ну, Петро хоч і скінчив науку, та ще, можна сказати, студент - де покладеш, там і спатиме; а Михайло скоро буде статський совітник, треба ж його приняти достойно!