Суєта

Всі. Будьте здорові, тату, мамо!
Карпо. Випийте ж і ви, мамо. (Наливав й дає.) Явдохо! (Дає.)
Демид, до Василини. - Мені так приятно в вашій сім’ї, мов у рідних.
Василина. Я навіть забула, що ви чужий.
Демид. Спасибі! Слова ці для мене дуже дорогі.
Тетяна й Явдоха. Пошли, Боже, всім щастя!
Макар, через сльози. - Щоб... щоб... ви наш рід возвеличили і прославили, щоб до ґенералів дослужились!...
Петро. Спасибі!
Михайло. Дослужимось! Встає, цілує батька, матірь. От тепер би кофейку та гавану.
Тетяна, до Карпа. - А ти, сину, і забув кофію купить?
Карпо. Забув!
Макар, до Карпа. - А гавану?
Карпо. То дорога цигарка, тату.
Макар. А-а!
Іван, до Михайла. - А ти курив коли-небудь гавану?
Михайло. Курив! А ти?
Іван. Цілу сотню мав. Не люблю, роздав.
Михайло. Невже?
Макар. Та бреше він: де б він достав, як воно дороге?
Іван. От ви вже, тату, не вірите, що я курив добрі цигаркй. Не забувайте, що я старший писарь!... Як наші поверталися з Китаю через Одесу, так мені привіз го­стинця мій приятель.
Петро. А чом ти не поїхав у Китай? Побачив би світа!
Іван. Не захотів.
Михайло. Чого так? Грошей би привіз.
Іван. Я не люблю чужого.
Макар. Він любе спать.
Іван. Хто спить, той не грішить.
Михайло. І то правда. Заспівати б. А-а! Іване! Зацвірчи, брате, цвіркуном! Після такого обіду приятно посміятись і згадати дитячі літа.
Петро. Ні, свисни соловейком!
Іван. Забув уже всі штуки.
Михайло. Невже забув? Жаль!
Іван. Давня річ!
Петро. А як з театра виводили за те, що цвіркуном кричав, - забув?
Карпо, сміється. - Про це недавно згаду­вали.
Іван. Ні, я цього не забув і не забуду... А от мені цікаво: чи ви з Михайлом пам’ятаєте, як вас обох виводили з церкви за вуха?
Михайло. Коли?
Тетяна. Бог зна, що вигадав!... Ніколи я не повірю, щоб Михайла, або Петра - ви­водили з церкви, та ще за вуха!
Іван, сміється. - От же, їй-Богу, виводили!
Тетяна. Не вірю!
Макар. Вигадки!
Іван. Він же, тату, тоді не був учителем, а дитиною. Петре, невже й ти забув?
Петро, сміється. - А виводили.
Михайло. Чорт зна що!... Може, Петра й виводили, тільки не мене.
Петро. Обох вивели! Пам’ятаєш, ми були раз на страсті, я тобі показав трубочиста, що стояв у церкві, як з кагли виліз. Ти розсміявся, вхопив себе за носа, щоб не ви­бухнув сміх, - та надувся, рука сприснула з носа, і ти кикнув на всю церкву, а я й собі!... Де не взявся кучерявий сторож, пам’ятаєш?
Іван. Живжа брівжа, собача карівжа, ашіна, радова, кошки, ношки, собачі торошки! (Сміється!)
Михайло. Дурацькі слова!
Петро. Ха, ха, ха! І видумають! Так цей самий, кучерявий, узяв нас одного і дру­гого за вуха й так, як пару бичків, співаючи разом із хором «разбойника», - вивів з церкви!
Михайло. Нічого подібного... Нарешті, це зовсім лишні згадки. Охота! Мама може пригадати ще й не такі випадки, коли ми спали в колисці... Зовсім лишнє!...
Макар. А все Іван!
Тетяна. Може б ти заснув, сину?
Михайло. Ні, посиджу з вами, мені дуже приятно побесідувати зі своїми; Бог його знає, коли побачимось, а я думаю завтра їхати.
Макар. Як?
Тетяна. Що ти? Оце вигадав! Два годи не бачились, а на третій увійшов у хату, поздоровкався й назад... Ми ж на тебе ще не надивилися.
Макар. Посидь, сину, з нами!
Михайло. Я рад душею... Я б сидів біля вас, може, все життя, якби не так скла­лись мої діла...
Карпо. Які там у тебе діла! Екзамени покінчив, і гуляй до Августа.  [3]
Михайло. Другі діла. Як будете знати причину, то ви й самі скажете: їдь, сину!... Я б просив, щоб тут зостались тільки тато, мама, Карпо й Явдоха.
Явдоха. Вибачайте, мені треба навідатись до дітей.
Пішла.
Іван. А ми ходім усі в леваду, там по­ляжемо під великою старою вербою, поспіваєм. Я люблю цю вербу; вона давня-давня і так нахилилася до води, мов вітається з нею, а як зашумить своїм листом - наче шепче воді любовні речі.
Петро. Ого! Та ти поет!
Михайло. Через пів години приходьте сюди, та заспіваємо; я вже давно чув спів.
Василина. Гаразд.
Ідуть, до Демида: - Ви торік гарно співали.
Демид. І тепер співаю - і на скрипці граю.
Василина. А заграєте на скрипці?
Демид. Я буду в вас довго, то ще й надоїм.
Карпо. Ніколи йому буде грати.
Василина. А в неділю!
Карпо. Хіба.
Вийшли.
ЯВА II.
Михайло, Карпо, Макар і Тетяна.
Михайло. У вас, мамо, неначе сльози на очах! Чого це? Заспокойтесь. (Цілує її.)
Тетяна. І від радощів, сину, і від печалі, що хутко так від’їздиш... Тілько один Карпо з онуками, спасибі, біля нас!
Михайло. Бачите, мамо, от у Карпа є діти, онуки ваші, і ви радієте... І я хочу, щоб і в мене були діти... Треба мені же­нитися... А через те, я повинен зараз вас покинути, бо в мене є молода, і треба її на­відати.
Тетяна. Молода є? Ти хочеш женитись? Слава Богу!
Макар. Нехай Бог благословить!
Тетяна. І пошле тобі щастя. (Цілує його.) А хто ж твоя дівчина, сину? Де вона, сину? Чия вона, якого роду?
Михайло. Дівчина гарна, інтеліґентна, скінчила Смольний Інститут  [4] з шіфром.
Тетяна, втираючи сльози. - Господи! Го­споди!... Які є дівчата!
Макар. З шіфром? Що ж то, сину?
Михайло. Особий знак достоїнства.
Макар. Достойна, виходить! Дай Го­споди, дай Господи!
Михайло. Дочка полковника - Наталія Сорокотисячникова.
Макар. І придане добре.
Карпо. Це, тату, прізвище таке.
Макар. А!... Ну, знаєш, воно не да­ремно таке прізвище - Сорокотисячні! Ма­буть, багата?...
Михайло. Я не знаю, тату.
Макар. А чом же не розпитав? Розпитай, сину!... Там хоч вона й достойна, а все, знаєш, придане не вадить! Ти ж не аби-хто - скоро Генералом будеш!
Михайло. Вона одна дочка, що є - то її.
Макар. Ага! Одна? Ну, це добре. Вже як одна, то, звісно, все їй достанеться.
Тетяна. Чорнява, сину?
Михайло. Чорнява, мамо, а очі сині: як намальована!
Тетяна. То ти ж її привезеш до нас, по­кажеш? А може б ми зі старим поїхали на оглядини: так годиться. Вони б нас побачили, а ми їх...
Михайло. Далеко це, мамо! Вони тепер за кордоном, на Рівієрі... Батько її лічить очі - бояться, щоб не осліп.
Тетяна. Ото, нехай Бог бороне!
Карпо. Так ти аж туди поїдеш?
Михайло. Треба їхати. Не можна інакше. Ми умовилися з Наталею Петровною там по­бачитись... Тепер розумієш: не поїхати - вийде: фе! Хамство! А поїхати - грошей треба! У мене є небагато: я зберіг, скільки міг... А, вернувшись, треба, мешкання гарне, повара... Хоч на перше врем’я; знаєш - рідня: наш директор - дядько, та й батько - полковник!... Потім можна буде перевести на демократичну ногу, а зразу... Та воно і для карієри... Теж... Ти все розумієш, що там тобі розказувати...
Карпо. Та я одно розумію, що тобі гро­шей треба.
Михайло, провів пальцем по горлу. До зарізу!
Макар. Хіба не можна, сину, тут їх пі­дождать? На віщо терять гроші по чужих краях?