Новобранець

Новобранці обступили Пилипа й слухали, як він розказував.
- Погано, братці, мені жилося в наймах, і я охоту маю попробувать ще московського хліба. Хоч воно й тут, мабуть, не з медом, а все ж краще мені здається, ніж без роду, без племені скитаться в наймах. Що було - те бачили, що буде - побачимо! Дем'яне!.. А де він? Грай, будемо танцювать, бо щось холодно!
Замлілий парубок з городських шевців заграв на гармонії барині.
- Ну тебе к бісу з твоєю баринею! Ти заграй козачка. Дем'яне, та йди-бо сюди, заграй нам!
Прийшов Дем'ян, вийняв сопілку і стругнув козака, придавивши сопілку на бур.
Аж відляски йшли, так Пилип садив козака, а за ним і другі, та ще з гиком, з присвистом.
Петро підійшов і став дивиться. Він забув про батька, про матір, забув, що він у москалях: йому здавалось, що це на вулиці в селі хлопці гуляють.
- Ану годі! Гайда на рощот! - прокричав старший над новобранцями. І Петро зразу опам'ятався, що це не село, згадав, як дома іноді гуляли укупі з Яриною і на рощот там ніхто не кликав.
Після рощоту сказали, що скоро будуть вибирать, в яке військо кого записать.
- Ото коли б, господи, мене куди-небудь далеко взяли, щоб більше світа побачить та розуму набраться, щоб не дурнем вмерти! - казав Пилип.
А Петро думав: "Коли б, господи, мене тут поблизу зоставили! Все б частіше бачився з Яриною, а може, коли-небудь і додому б відпросився. А то, не дай бог, як запроторять на Кавказ або й далі..."
V
Пилип запримітив, що Петро найсумніший між усіма новобранцями. Все неначе він щось думає. А вони близько стояли на квартирі, один біля другого. Після рощоту Пилип і каже до Петра:
- Ходім, брате, чаю, чи що, нап'ємося.
- Ні, не хочу, я до нього не привишний, та й привикать не хочу. Бог з ним.
- Ну якого бісового батька ти сумуєш, скажи мені? Адже ж хоч ти сказись, то нічого не поможе. Тепер, брат, один чорт! Лучче не журись. Хіба ти жінку чи дітей покинув? Шість літ перебіжить - і не оглянешся!
Пилип був така щира людина, до котрої якось несамохіть прихиляється чоловік: раз у раз він веселий, жартливий - все йому ніби свято, то як почав він коло Петра теревені правити, і розважив його. От Петро згодився піти з ним чаю пить. У трактирі вони сиділи недовго і вийшли звідтіль трохи під чаркою. Петро дорогою розказав Пилипові про своє безталання: як жінку покинув, який у нього батько старий і що через це він такий сумний. Пилипові дуже жаль було Петра, і він кожний день чим-небудь розважав його.
Так пройшло тижнів зо два. Вже Петро неначе трохи повеселішав. Нема такого горя на світі, щоб його не можна було забуть хоч на хвилину. До того ж, на зборні раз у раз співи та танці, а ввечері Пилип в чайну тягне і на свій кошт частує. У Пилипа були грошенята: чоловік він одинокий, то в наймах зібрав собі рублів сорок. Що день, то все більш привикав Петро до нового життя: нічого не роблять, їдять, п'ють, співають, танцюють - чого ж ще? А тут ще й Пилип - парень друзяка - підохочує.
Раз вони йшли із зборні, а Пилип і каже:
- От, брат, якби в Варшаву або в Петербург мене взяли! Тільки туди, кажуть, посилають людей все великих, а я, здається, малий. А тебе, певно, попруть туди: ти хлопець бравий!
Петро мовчав. Як не балакали нічого про московщину та про те, що треба покидать свою сторону, то він забував про своє горе. Пилипові слова знов розвередили болячку.
На квартирі Петро довго не спав: все думав про жінку, про село; нагадав, як був ще малим хлопчиком, де грався, з ким бився. Все позгадував: і як рогіз рвали, як любив його батько, згадав парубоцтво... А там пішли досвітки, люба розмова до білого дня з Яриною, і співи, й жарти - все пробігло перед Петром. От іде він з старостами до Ярини, серце стукотить у грудях, хоч і знає, що Ярина любить, і з охотою рушники подає, а все ж таки чогось моторошно й любо так. Ввійшли в хату. Ярина засоромилась і не знає, куди очі діть, як побачила старостів; і самому ніяково. Стоїть і шапку мне в руках, та спідлоба поглянув на Ярину, а та теж глянула на його: зустрілись очима. Ярина почервоніла, як калина, а в самого мов жаром поза шкурою посипало... Петро зітхнув і повернувся десятий раз на другий бік. Вп'ять Ярина перед очима. От вже побрались, ідуть до шлюбу; дружки сміються, розказують, а Ярина чогось смутна, мов що загубила, мовчить.
- Чого ти, серце, невесела? - шепче їй Петро.
- Так! - каже Ярина й поглянула на нього. В очах сльози, а сама мов ясочка усміхнулась...
Весілля пройшло перед очима, і Петро заснув. Сниться Петрові, що він їде кудись далеко на машині, їде довго, всяких людей зустрічає, та все чужі; а далі приїздить в якийсь город. Тут його роблять москалем. От стоїть він, одягнений в московську одежу, з рушницею; от виправляють його, руки йому підіймають вгору і пускають вниз... то вп'ять махають його руками, під бороду штовхають... точнісінько так, як він бачив колись муштру. Коли це приїздить начальник і каже:
- А де тут Петро Мирошник?
- Осьде! - одказує унтер-офіцер.
Підійшов начальник до Петра та й каже:
- Ану лишень маршируй!
Петро пішов марширувать. Начальник кричав:
- Не так!.. Ногу вище!.. Закаблук назад!.. Носок витягни!.. Живіт підтягни!.. Рівніш! Рівніш!!! Раз, раз, раз!
Іде Петро біля начальника.
- Носок витягни! - кричить начальник. А далі, як зацідить його по потилиці!.. Так Петро й скочив з постелі. Прокинувся - вже світ білий. Перед ним стоїть Пилип і каже:
- Чого це ти так руками кидав? Ходім, пора на зборню.
VI
Прийшли наші новобранці на зборню, аж там вже й перекличка йде.
- Ви сякі-такі! - гримнув на їх унтер-офіцер. - Чого вилежуєтесь у пуховиках? От я вам дам!
- А дзуськи, лисий! - каже Пилип, тільки так, що унтер-офіцер не чує. - На пуховиках, - передражнює він. - Бодай ти цілий вік на таких пуховиках спав.
Біля нього новобранці сміються.
- Цить, нехай йому біс! Ще, чого доброго, почує, то й потилицю натовче.
- Хіба в нього такі довгі вуха, що аж звідціля почує? Досадно, єй-богу! Такий же чоловік, а глянь - пана удає! "Такі-сякі!" - передражнював Пилип унтер-офіцера.
Новобранці, котрі близько стояли, сміялись. Унтер-офіцер підійшов ближче.
- Чого ви там зуби скалите? Глядіть лишень, щоб на кутні не засміялись. Чуєш ти, базіка! - каже він до Пилипа. - Ти тільки вмієш базікати, а на перекличку пізніш усіх ходиш. Чого опізнився?
- Я заходив у церкву богу помолитися, щоб до вашого чина дослужиться.
Новобранці засміялись.
- Що таке? Ти дуже цікавий! - За сміхом новобранців він не розслухав, що сказав Пилип. - От я тобі!.. - Та й не договорив унтер-офіцер, що він хотів йому зробить, бо закричали, що начальник іде, так він пішов назустріч.
Почали вибирать новобранців, кого куди послать. Петрові прийшлось у Петербург, у гвардію. Прийшла черга до Пилипа.
- Пилип Горобець! - викликав його начальник.
Пилип підбігцем вийшов та й став перед начальником на витяжку, мов справжній москаль. Він вже давно придивлявся до того, як москалі ходять, як стоять, і успів всю постать з них зняти. Начальник засміявся та й каже:
- Ти, мабуть, охотишся до служби?
- Все одно, барин, ваше благородіє! Хоч охоче йди, хоч ні, а йти треба. То я вже лучче охотника з себе удаю.
Обгледіли його, й каже начальник:
- Куди ж тебе послать? Може, ти тут охоту маєш зостаться, в мене?
- Е, ні! Я б хотів куди-небудь далі. Чи не можна, ваше благородіє, у гвардію?
Пилип був малий на зріст, і просьба його так розсмішила начальника, що він аж за живіт брався та реготав.
- Диви, бісова личина! Не тільки нас, а й начальника розсмішив. Цей не пропаде! - балакали між собою новобранці.
Висміявся начальник та й каже: