Широкий шлях
Мiж старими тута ж вертяться дiти, намагаючись угадати, чого це старi так затурбованi. Мало що розумiв i малий Тарас Шевченко з того, що спiвав кобзар, проте i в нього ворушилось у грудях щось гаряче i завмирало чогось маленьке серце.
Вирядили кобзаря, погомонiли, почали розiходитися. Вертається до своєї хати i дiд Iван з своїми гостями. Сiдає, зiтхнувши, за стiл дочитувати пекельнi муки святої Варвари, Євстафiя Плакиди. Цiкаве життя, аж дух захоплювало. Тiльки не тi вже думки в слухачiв - видно по гарячих очах. Ще цiкавiше. Сидять, як у якомусь снi. Хтось мимохiть перебиває читання.
- Що правда, то правда - мучили й тодi добре, тiльки усе ж, мабуть, на палi не садовили.
- Не додумались, - одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий i засмiявся.
- Або, кажуть, пекло! - раптом, одсунувши убiк книжку, мiняє тон сам читач. Святобливий вираз - як вiтром здуло з його обличчя. Мов i не вiн.
Не на тiм свiтi, на цiм розвели його пани над нашими душами. Пан - гiрше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як i їх попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увiрветься - хай тодi не просять - не помилують.
Раптом слухачi мов ожили, очi в усiх заграли. Один за другим:
- Дiду Iване, а розкажiть про Колiївщину!
- Еге, про Залiзняка та Гонту!
- Про гайдамакiв, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.
Дiд замрiяно:
- Еге ж! Гайдамаки! То були люди! - одсунувся далi од книжки, тряхнув чубом. Каже:
Хвалилися гайдамаки,На Умань iдучи, -Будем драти, пани-брати,З китайки онучi...I святе письмо лежить забуте, дiд починає розповiдати про тi часи, коли гайдамаки панiв рiзали та палили, як ножi святили, як вирiзували Умань. Слухали сусiди, нiмiли од жаху, чуб здiймався вгору.
А то чиї там оченята горять у кутку на припiчку, як iскри? I не дише.
- Тарасику, i ти тута? Iди, сину, надвiр гуляти, чого ти мiж старих затесався? Тобi ще рано таке слухати.
Тарас крутить головою: "Не хочу!"
Дiд:
- Хай слухає, виросте - своїм розкаже дiтям та онукам.
I не виходить до самого вечора. А вночi не спить, ворочається.
Мати:
- Чого не спиш, Тарасе?
- Мамо, гляньте: нiби щось горить у панських будинках?
Мати злякано до вiкна:
- Де? Вигадуєш, нiчого там не горить. То мiсяць... що це тобi в голову зайшло? Спи!
Перегодя знову:
- Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?
- Якi там гайдамаки? Наслухався, що старi говорять, а тодi щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогоднi до дiда? Еге ж - ходив?
- До дiда...
- Я ж так i знала. То ж дiд теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамакiв уже немає. Половили та повбивали. Спи.
А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'янi, рубає панам мечем голови з плечей. Пiдiйде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", - "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з плiч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." - летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж свiт отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" - i царева злетiла з плiч голова, як галка. Бiжить Оксана, умита, чепурненька.
- Тарасе, що, ти робиш?
- Який я Тарас? Я - гайдамака!
- Що ж ти тут робиш?
- Не заважай! Бач - панам голови рубаю.
- I я! I я!
- Ну, добре, хай i ти будеш гайдамачка. На рушницю, стрiляй. - Бере, цiлиться в будяк.
- Бу-бух!
- Трах! бах! рубай! бий!
В бур'янi закипiла вiйна - тихий вiдгук далекої гайдамаччини.
- Оксаночко, я розкажу тобi казку.
* * *Звенигородщина - спiвучий куток України, в ньому Кирилiвка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих вiршах невiдомих поетiв, що звуть їх народними пiснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозi (спiвав), тiтка - про сербина, що намовив дурну дiвку отруїти брата. Обiщався сватать, а як отруїла, заспiвав їй iншої:
Як же тепер сватать,Що ти тепер гiрше ката, -Що ти тепер гiрше ката, -Отруїла свого брата...Сестра Катря - на городi од початку до краю виспiвує легенду про брата та сестру, що звiнчалися, не впiзнавши одне одного, потiм виросли цвiтами:
Пiдем, сестро, горами,Розвiємось цвiтами.Ой ти зiйдеш - синiй цвiт,А я зiйду - жовтий цвiт...Будуть люди цвiти рвать,Будуть з нас грiхи знiмать.Прийде вечiр - всi улицi в селi аж гудуть пiснями: на однiй - про ту Марусю, що з-за моря зiлля бажала, на другiй - про те, як пiдмовляють козаки з собою дiвку, десь ще на одному - не то спiвають, не то вичитують тягучим голосом - сiм загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплi, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невiстку, i та стала тополею:
Не вибрала льону, не пiшла додому,У чистому полi заночувала.До бiлого свiту тополею стала...Там чабан на горi про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:
Та нема гiрш нiкому,Як бурлацi молодому.А почнуть грати в селi весiлля - цiле море пiсень. Сумних i веселих, до танку - всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже пiдспiвував старшим, а було йому рокiв вiсiм-дев'ять - з дiвчатами на колодках витягував, якої не почнуть.
А часом коло ворiт заведуть з Катрею, - обоє голоснi - луна на все село iде:
Iще сонце не заходило,Наступила темнота...Iшов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старi люди казали - на запорожця скидається, спинився, слухає:
- Що воно ото за пiдголоска виводить, не розбереш - хлопець чи дiвчина? - питає людей, що сидять на призьбi.
- То так виводить мiй Тарас, - обiзвався Григор Шевченко, що сидiв у гуртi. - Малий, ще оченашу не знає, а до пiсень, як старий.
- Добрий спiвака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, - гомонить до людей дяк. - Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.
- Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Вiн уже охотиться до книжки i до школи. Другi дiти не хочуть, плачуть, а вiн уже набрид менi, щоб одвiв у школу.
- А скiльки йому на роки?
- Уже дев'ятий.
- Ого! Пора. Вже давно слiд було посилати.
* * *А восени сидить Тарас за граматкою мiж школярами в дяковiй хатi, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб бiлий, як пшениця, кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобiт, а очi яснi та синi, як на росi льон. В школi тiльки його й чути. Стрiнувся якось на хрестинах iз дяком Тарасiв батько. - А як там, пане дяче, мiй Тарас?