Син землі

Маруся закрила очі запаскою й далі плакала.
Батько вдарився в груди кулаком, як тараном.
— Доню, щоб ти знала, що таке я хотів сказати, заки ти почала плакати. Панно граф'янко, беру на свідка вас і всі святі образи у хаті й так кажу: коли мій син Іван обіцяє докінчити свою науку, то я втішуся ним, як той батько в Євангелії блудним сином, і скажу йому: даю тобі, сину, все, чого тобі треба буде до науки — тільки вчися.
Всі зраділи, крім Миколи, якому лице потемніло.
Мавка глянула допитливо на Миколу й спитала:
— Що ж ви скажете на батькові слова?
Микола добував слова з себе, мов каміння з ями:
— Ну що ж?.. Як хоче, хай учиться... Хочуть тато помагати, то хай помагають...
По хвилі додав те, що для нього було найважніше:
— Пішло в багно вже стільки соток, то хай піде ще й решта...
— Ніщо не пішло й не піде в багно,— обурилася Маруся й говорила: — Тату, я не хочу від вас ніякого запису, не вийду заміж і буду наймичкою, тільки прошу вас: за мою частку хай Іван учиться.
Тепер обізвалася мавка:
— Ваш Іван буде вчитися. Мені вдалося його намовити до цього. Так само він вам обіцяє докінчити науку. Це певне.
Батько усміхнувся і закликав до своєї жінки, що стояла весь час мовчки коло печі:
— Стара... не плач! Наш Іван ще вийде в люди!..
Мати обізвалася:
— Ох, коби-то дожити, щоб він мене висповідав, бодай на смерть...
Мавка звернулась до Миколи:
— Обіцяйте мені, що шануватимете відтепер Івана і найменшої кривди йому не зробите ні словом, ані ділом.
— Воно, прошу панни, так: як він мене не скривдить, то я його не скривджу... Чого би я мав його кривдити?
— Батьку,— сказала мавка,— я хочу, щоб у вашій хаті не було нарікання на Івана через кошти його науки. Для того я зроблю так: я позичу Іванові на науку поки що тисячу корон, які він мені віддасть по скінченню шкіл.
Від мене Іван не прийме жодних грошей, а вам, батьку, не повірить, як ви тільки скажете, що будете його утримувати далі в школах. Для того я даю ті гроші на ваші руки, батьку, й ви самі передасте їх Іванові, так, якби це були ваші власні гроші, розумієте?
Батько витріщив очі:
— Прошу ясної панни граф'янки... Не розумію...
Микола сердився:
— Адже це ясне, як сонце... Ви берете гроші від панни граф'янки й маєте їх передати Іванові...
Мавка вийняла гроші, і, коли передавала їх батькові в руки, старий аж тоді зрозумів і закликав:
— Панночко! Борони боже! Що ні, то ні. За те, що ви Івана навернули до науки, я повинен заплатити вам...
Микола ще гірше розсердився, хоч його уста мовчали, але зате очі говорили: «Як дають — бери, старий дурню!»
Коли вкінці батько взяв гроші в руки, мавка просила його, щоб разом із Миколою пішов негайно до Івана, передав йому ці гроші, як свої і щоб ніхто йому ні в лісі, ані в хаті не сказав, відкіля ті гроші походять, а то пропала б дальша його наука.
Маруся плакала тепер з радісного зворушення, цілувала мавку в руки й називала її ангелом-хоронителем.
Так само мати прослезилася, одначе з тією різницею, що до її матірних сліз долучилося зворушення на вид високої суми грошей. Серед загальної радості й найкращих побажань мавка від'їхала додому. Одночасно старий Куценко з Миколою пустилися в дорогу до лісу.
XX
Батько й син ішли мовчки дорогою. Старий не бачив вже Івана два роки. Почувався до вини супроти сина і стидався. Хотів у когось порадитися, яке перше слово сказати Іванові. Глянув на Миколу, та пізнав одразу, що він йому нічого не порадить так, як не порадив досі.
Микола не бачив ані лісу, ані стежки, ні батька перед собою. У своїй розгарячкованій уяві він жадібно позирав на дивний рій, що червонавими хмаринками літав йому перед очима, лопотів розкішно крилами, то знов нечутно кружляв йому довкола голови, дотикався його рук і, мов словами, заохочував його: «Лови нас! Ми будемо твої».
Батько і син входять мовчки в ліс. Крізь гущавину ліщини веде вузька стежка. Батько йде вперед, син за ним. Ліс завмер. Ні людини довкруги, ні пташини в гіллях.
— Тату...
Батько не оглядається і йде далі мовчки.
— Тату!.. Ви оглухли?..
Поволі батько обернувся.
— Ну?..
— Давати йому таку велику суму в руки... гм... Як міркуєте?.. Га?..
— А що ти міркуєш?..
— Дати це йому в руки — пропаде...
— Добра людина йому це позичила. Це його гроші, розумієш?
— Йому половину. Решта — наша. Га?
— А гріх перед богом і перед Іваном? А стид перед граф'янкою?.. Що?..
— І та наша половина буде його... Тільки не в його кишені, а в нашій... Розумієте?..
— Іван — не дитина. Що його, хай буде в нього.
— Ви, тату, на старість зійшли на дитячий розум...
— Так-так. Я здитинів, бо слухав тебе та випхав Івана з хати, а собі вчинив ганьбу. Я аж тепер це бачу.
— Тепер ви хочете спокутувати гріх і мене з хати ізипхати?..
— Хто зна, чи не було б це по правді?
— По правді? — заревів Микола, аж ліс загомонів.
Батько злякався й глянув позад себе.
— Коли Івана шануватимеш, то спокутуєш свою вину.
Знов ішли мовчки. Нараз батько почув за собою нагальний тріс.
Обернувся: Микола виломлює собі здоровий лісковий кий...
Перший раз у житті вхопив батька наглий, ледовий жах перед сином. Хотів крикнути, втікати.
Але в найближчій хвилині вернувся і приблизився до сина, що обчіхмував кий з гілок.
— Хочеш мене вбити?.. Вбий мене, бо я лайдак! Я змарнував Івана. Але як йому не передані тих грошей, ось тут вони, на, маєш! Як їх Іванові не передані, то я з гробу встану, до тебе прийду і смерть тобі зроблю!
Микола устромив гроші, що впали на землю, батькові назад за пазуху:
— Тату! Що вам?
— Нащо ж ти це виламав?..
— На паличку.
— То ти не думав?
— Борони боже! Навіть хоч би й захотів — не міг так думати, бо, наприклад, я так собі шпикулював: половина Іванові, половина нам... Добре... Аж тут нараз як би живу побачив: десь на очі лізе та добра душа, та ясна панна, і всі лихі думки — мов у воду впали...
Оба ішли тепер мовчки й мали одну думку: як приступити, як заговорити до Івана?
Не видно сонця, як його заступлять хмари, а проте воно світить і гріє, життя творить і життя спасає.
Не видно мавки, бо вона захована за хмари дерев, за мурами палати, відмежована суспільною безоднею, що викопана між людьми.
А проте її краса, і доброта, й любов діє навіть на віддаль: створює з вовків ягнят, з чортів людей і гріх розтоплює, як віск на огні.
* * *
Батько й син прикучнули в гущі малинових кущів. Батько клячить напереді, Микола за його плечима. Обидва дивляться на Йвана.
Іван сидить при столику поміж деревами. На столику повно книжок. Він щось пише. Час від часу заглядає в книжку...
Батько сіпає Миколу.
— Сину, з нього будуть люди...
Микола сіпнув батька.
— Тату, обізвіться вже до нього...
— Я стидаюся...
— Я теж...
— Як же обізватися?..
— Закличте: «Сину Йване...»
— Ні, може, буде краще: «Слава Ісусу Христу!..»
— Добре, тату... Ну!..
— Я боюся...
— Почекаймо трошки...
Іван перестав писати і глянув перед себе у гущавину.
— Бачить нас!..
Обидва прилягли до землі. Іван почав далі писати. Обидва підвелися знов. Батько крикнув з кущів придавленим тремтячим голосом:
— Слава Ісусу Христу...
Іван зірвався.
— Хто там?..
— Я... твій батько... І твій брат Микола...
Іван хвилину дивувався, потім відповів:
— Не маю ні батька, ні брата...
Батько й Микола піднялися так, щоб їх було видно. Батько нагло, голосно закликав, голосом, уриваним від хвилювання:
— Мій сину Іване, я тобі кривду зробив... Так само Микола... Ми приходимо до тебе... Прости нам.
— Ви плачете? Прошу сюди, до мене.
Батько пустився йти до Івана, а Іван до батька. Микола не мав сміливості і зістав сам у кущах.