Син землі
Граф'янка Олена вибухла голосним, нестримним сміхом і відпалила графчукові:
— Кво вадіс такий сам герой, як ви критик…
Коли графиня з сином вийшла, граф'янка Олена обізвалася;
— Пане Куценко, прошу зі мною до людей надворі...
Куценко уклонився і вийшов за графинею.
По дорозі Олена, розпромінена, рожева, напрочуд гарна заговорила до Куценка:
— Пане... лісовику... мушу вам висловити признання...
Куценко слухав голосу мавки, наче співу дивної, чудової та рідко стрічаної пташки.
Та, коли згадав свою долю, сказав до неї:
— Панно граф'янко, нічого я не маю з тих прикмет, які мені приписуєте... Якби ви мене пізнали ближче, ви навіть не хотіли б балакати зі мною...
— Ви дуже скромні. Взагалі всі українці невільничо скромні, або, як Шевченко каже, «ми малим ситі». Це причина трагедії українського народу. Я цікавлюся українським народом і його поезією, бо чую, що в моїх жилах пливе українська кров і я уважаю себе українкою...
— Чи справді так?.. — запитав здивовано й захоплено Куценко.
— Я вам докладно розкажу про це при іншій нагоді. Найперше мушу поладнати справу з бідними людьми. Ось перед нами канцелярія.
VII
Перед дверима Іван Куценко сказав, що його завдання вже кінчилося й він мусить одійти.
Одночасно почував, що, як мавка не буде мати нічого проти його негайного відходу, тоді дорога перед ним стане сіра-сіра й заснується холодним туманом...
Дівчина глянула на нього допитливо:
— Чи мусите, чи хочете відійти?..
— Панно граф'янко... мушу і... значить... хочу.
— Для чого хочете?..
— Не можу тут оставатися... Моє місце не тут...
— Невже вас тут ніщо не цікавить?..
— Мене світ перестав уже цікавити...
Граф'янка зауважила, що лісовик у противенстві до очайдушної відваги супроти всіх, виявляє дивну бентежність і маломовність супроти неї. Вона усміхнулась і спитала:
— А мавка теж вас не цікавить?..
— Мавкою-граф'янкою не смію я цікавитись...
— Я прошу вас, ходіть зі мною до канцелярії. Побачимо, як той дикун Пенкальський сповняє свій обов'язок супроти людей...
Ті слова дали Куценкові певність, що бодай коротенький час він матиме ще нагоду крадькома дивитися на цю дівочу істоту та слухати чудодійної музики її слів. З несподіваної радості якась розкішно палюча струя підступила йому з грудей до горла, наче його серце хотіло вискочити на світ і впасти тій дівчині до ніг.
У канцелярії дівчина сіла за столом та веліла Йванові зайняти місце біля себе. Опісля закликала досередини всіх селян-робітників, які уставились перед столом і радісно, покірно й віддано чекали з більшим супокоєм і набожністю, аніж у церкві.
— Де спис людей і їхньої праці? — запитала граф'янка управителя.— Читайте!..
Управитель почав:
— Панько Гавриш, десять днів роботи по 25 сотиків, разом 2 корони 50 сотиків.
Граф'янка спитала Гавриша:
— Скільки вам належиться?..
— Так, як пан кажуть, прошу панни граф'янки...
— Але ж ви помиляєтеся, чоловіче...
Розчарування бичем лягло на чола людей, а Гавриш обізвався пісним голосом:
— Так воно мені належиться по справедливості... Ні менше, ні більше...
Граф'янка обернулася до Куценка зі словами:
— Аж дивно, як цей народ не вміє оцінити своєї праці...
А до робітників й до всіх других вона сказала:
— Вам належиться далеко більше...
Селянські лиця нагло заясніли, а їх уста із остовпіння відчинилися, коли граф'янка своїм срібно-струнним голосом почала докоряти управителеві:
— Яким правом, пане, ви поважилися так визискувати цих людей? Пане Куценку, чи не буде замало йому замість 25 сотиків — корону денно?..
Куценко:
— В порівнянні з попереднім — одна корона буде досить...
Управитель підвівся поволі:
— Панно граф'янко, така платня приведе банкротство.. Я не беру відповідальності... Прошу виплачувати особисто...
Граф'янка на те:
— Це неправда. А втім... хай не тільки я, але й увесь світ банкротує в ім'я людяності! Прошу виконувати мою волю!
Неначе шматок свойого тіла відірвав од себе, так управитель виплатив робітникові 10 корон.
Коли одна мати, з двома діточками одержала замість 5 корон — 20 корон, клякнула перед столом напроти граф'янки, залилася сльозами радості і, простягти руки до неба, складала ось такі побажання граф'янці:
— Хай вам, паннунцю, Господь милосердний дасть, аби ви все були таким гарним, молоденьким і солодким ангелом, як нині! Жийте здоровенькі і щасливі сто років, а по смерті живцем до неба йдіть.
Хотіла цілувати граф'янку в руки, але вона сказала, що того не любить, і селянка вийшла з дітьми. Однак незадовго вернула сама і благала:
— Вибачте, паннунцю, але чим же я вас так тяжко образила, що ви на мене так загнівались?.. Не гордіться мною бідною, паннунцю, наставте мені свою біленьку ручку...
Граф'янка запитала, що це значить, Куценко пояснив, що деякі селяни уважають себе покривдженими, коли пани відмовляють їм своєї руки до поцілунку.
Тоді граф'янка подала селянці руку, а коли селянка покривала її гарячими цілунками, Куценко споглядав на неї збоку та осяяний її блискучою красою і шляхетністю, думав:
— Вона — втілена доброта і щастя на землі... Глибока прірва між небом і землею... Ще глибша між нею і мною... Мною?.. Як ти смієш взагалі себе порівнювати з нею? Це образа для неї! Не дивись на неї, Іване!..
VIII
Ще не скінчилася виплата, як нагло почувся на подвір'ї тупіт кінських копит, крик бідноти й шорсткі голоси погрози:
— Ми вам тут дамо бунт! Де проводир?
Зараз до канцелярії ввійшов пан Гаєвич, а за ним комендант із жандармами, котрі в руках тримали кріси з наїженими багнетами, так, немовби хотіли брати ворога приступом. Пан Гаєвич показав на Куценка, як на ватажка ворохобні.
Комендант заявив, що в ім'я закону арештує Куценка.
Граф'янка зірвалась миттю з крісла і закликала з обуренням:
— Як ви смієте взивати ім'я закону, не маючи поняття в чім діло? Хто вас привів сюди?
— Пан Гаєвич.
— Пане,— заявила граф'янка Гаєвичеві,— я тут пані й тільки я маю право у свойому домі. Ви, пане, поступили, як боягуз. Прошу зараз покинути мою канцелярію!
Не помогли оправдування, й пан Гаєвич, лютий на граф'янку, як той вовк, мусив забратися з канцелярії.
Коли справа вияснилася, комендант перепросив граф'янку й обернувся, щоб вийти. Однак управитель, який зненавидів Куценка аж до засліплення, хотів його позбутися за всяку ціну. Для того він зажадав арештування Куценка не за бунтування селян, а за те, що він по-розбишацьки вдерся до графських салонів і там поводився з панами, як бандит. Ним, управителем, так об землю кинув і так образив його, що кожну кістку в нім нарушив.
— Бандитом був управитель,— пояснив Куценко.— Я прийшов до палати просити за бідними людьми, а він мене, спокійного гостя, кулаком у груди! Тому я підніс його одною рукою і відкинув від себе.
— Одною рукою ви його піднесли?.. — дивувався комендант.
— Хочете доказу?.. — питав Куценко.
Граф'янка кликнула:
— Прошу, прошу його піднести...
Весь народ у канцелярії, жандарми (а найбільше сама граф'янка) були цікаві, як-то Куценко піднесе управителя, тим більше, що той панок не був худий, бо його сало людською кривдою обросло, а його пузо було доволі кругле. Куценко зловив його правою рукою за убрання посередині хребта й поніс його догори та крутнув кулаком кілька разів направо та наліво. Народ ревів із радощів, що Куценко виставив його найтяжчого ворога на таке посміховище.
Панько Гавриш не міг здержатися від ось якої замітки:
— Він кивається, як жид при молитві...
Андрух Дідух закликав:
— А то нехрист! Замість рук він до неба ноги підіймає...
Коли Куценко його пустив, управитель упав, мов кіт на землю. Великий сором не дозволяв йому лишитися у канцелярії. При відході він на порозі крикнув: