Ей, коб мене були вчили

Тітка Пазя, Костева жінка, завважала:
— То вже йому панбі дав таку цікавість до науки.
— Нема-то нині, як письменним бути,— казала тітка Хима.— Письмо нині — то так, як око в голові. От підете купити чи муки, чи цибулі, і як ви письменні, то жид вас не оциганить, хоч би хотів.
Тітка Павлущиха говорила:
— Казала мені Клапиха, що такі студенти, як Павло, мусять мати цілу копицю книжок і кожну книжку мусять вивчити напам'ять.
На те відповіла мати живо:
— Кумо, якби ви мали тілько дров, що мій Павлуньо книжок, то було б чим цілу зиму палити.
Ті слова зробили незвичайне враження на тітку Фрузю, що дотепер майже мовчала, і вона дивувалась ось як:
— Тож-то ти, Павле, десь тепер умієш читати й писати!
Під впливом тих останніх слів став господар Гриць розказувати за те, що як він служив у війську, то з ним стояв у тій самій компанії один такий «маханік», що умів ногою писати.
— Кажу вам, як узяв перо межи пальці на праву ногу, як написав, то могло було до самого цісаря іти.
— А що ж він там написав? — питав сусід Незаривай.
— Ба як мені знати, як я неписьменний? — відповів Гриць.
На самім кінці стола велася розмова про недавно засновану «Січ» у селі і прибрала полемічний характер із-за того, що тут спорив поступ з реакцією. Господар Степан Бєць був консерватист (в його коморі все висіло торішнє сало), бо казав, що «Січі» не треба.
— Прийде свята неділя,— казав,— то нічого на вигоні не чути, лише «вліво-вбік, вправо-вбік», аж ухами ллється. Десь, колись того всього не було, а тепер чортзна-що повигадували. Якби я був війтом, то я те все сейчас би скасував.
Розуміється, що війт Луць мусив зі свого урядового обов'язку вмішатися в ту розмову і дав таке спростування:
— Ви, Степане, аж тоді зрозумієте, що то є Січ, як для вас замість вліво, вправо-вбік йде така команда: соб-цабе.
Поступ тріюмфував,— а реакція плюнула, і вже. Відтак замовкла.
Кость Єгомосць, що дотепер сидів і прислухувався до розмови, промовив словами:
— Не гнівайтеся, Павле, і ви, пане учителю, що я трохи встану, бо як довше сиджу, то мені ноги затерпнуть і не маю копу в голові.
Кость став на своїм звичайнім місці перед столом і, звернувшись до них обох, говорив:
— Вибачте мені, панове, що я старий, темний хлоп, а хочу вас, такі учені голови, взяти на екзамен.
«Учені голови» дуже зацікавились і просили Костя аби їх сміло й остро брав.
Кость так зачав іспит:
— Як ви такі ученики, Павлуню, і ви, пане учителю, то скажіть мені, що є «пунктуальність»?
— А ви звідки дірвали такого панського слова? — питав Павло.
— Се є справедливе хлопське слово,— сказав Кость поважно.
Павло старався при помочі філології (від чого ж він учена голова!) доказати, що слово «пунктуальність» чуже і панське. Але Кость обставав при своїм і сказав:
— То я вам поможу розгадати. Пунктуальності є у панів дуже мало, а у хлопів дуже багато, є її більше по селах, як по містах, і тільки в літі, а в зимі її ніде нема.
— Аж тепер пропав наш егзамен,— сказали учені голови по надумі.
Кость Єгомосць так розв'язав загадку:
— Пунктуальність — то є, уважаєте, ті пункта, що їх роблять на хлопських стінах мухи.
Серед сміху об'яснювано ближче Костеві слова. Жінки не конче цікавились тою розмовою, бо негаразд її розуміли, а тітка Пазя навіть сказала:
— Мій старий все плете, не знати що.
Тітка Павлущиха питала Павла:
— То ти, Павле, вже вийшов зі шкіл? Тепер уже будеш пенсію фасувати?
Довідавшися, що до «пенсії» ще далеко і що ще науці не кінець, радила йому іти на ксьондза.
— Нема-то на світі,— говорила,— як ксьондзові. Ксьондз і гонір має, бо де поступиться, всюди його в руку цілують, і тяжко робити не погребує, і гроші йому з живого і з мертвого.
Раду тітки Павлущихи поділяла велика часть гостей, а Кость Єгомосць аргументував ось так:
— Як будете, Павлуню, ксьондзом, то, напевно, до неба підете, та й нашій фамілії поможете там дістатися.
На те замітив Василь:
— Нині треба всюди плечей.1
— Та й як-то гарно буде,— казав Кость,— як у нашій фамілії буде двох Єгомосців: старий Кость Єгомосць і молодий Павло Єгомосць.
Та одно Павло сказав, що задумує піти на філософію. Слово «філософ» здивувало багато жінок, а навіть викликало між деякими з них якийсь несмак.
— Як-то,— дивувалась тітка Фрузя, якій тепер язик розв'язався,— то ти, Павле, сушився такі довгі літа над книжками та й на те, аби вийти на філософа?
— Та Павло, кумо, так жартує,— успокоювала її тітка Хима.
— Ні, не жартую, тітко, хочу бути філософом. Чому ж ви так дивуєтесь? — сміявся Павло.
Тітка Фрузя відповіла:
— Та бо Микита Гавриш не знає ні нумера прочитати, ні кілка затесати і пасе, вибачте, панські свині, а ціле село кличе його філософом!
Уже треті півні співали і місяць сховався за стодолу, а гості все ще забавлялися. Кость, як звичайно, стояв на своїм місці перед столом і приспівував до Павла:
«Напиймося, Павле, тут,
Бо нам в небі не дадут,
Нім до неба підемо,
То ще по три шурнемо».
Заметки
[1]
Протекція (приміт. авт.).