Дума пралісу

Тепер Сатана глянув на мумію і сказав:
«Наслідком твоєї бездушності та нікчемності тобі зовсім чужа вразливість, тонкість і безпосередність естетичного вчування в поезію та її відчування. Зміст, форма й тон твоїх рецензій — це тільки так звана шевська пасія духового імпотента й безсильне та вонюче порскання наскрізь лихої, лукавої тварини. У своїх рецензіях ти зводиш особисті рахунки з письменниками, які не дали тобі жебрацької милостині. Го, го! За те, що ти замість поетичним талантам чоботи шити, цькував на них поліційні і шкільні власті, посилав їх у дім божевільних, нападав на їх ім’я й на їх честь і доводиш до того, що велика частина незрячої братії в народі починає дивитися на твори духа зі становища рівних тобі свинобійників на ярмарку, Ми, своєю милістю Цар Сатана, уповноважені всіма поетами й естетами, робимо тобі честь ось якою заявою:
«Ти — мой! Ти, в нулю розпучнявілий чорний пункте! Ти, у присінок духовості заблукана гнидо! Ти, рецензійний жук в коров’ячім багні! Ти, духовий галапасе! Ти, мертвороджена підземельна каналіє! Сповідайся мені перед цілим пеклом! А як одне слово мені збрешеш, то я тебе сейчас настромлю на макогін моєї начальної пекельної куховарки»
Мумія впала перед Сатаною та сповідалася словами:
«Господь Бог упослідив мене на тілі й на дусі, а одночасно закпив собі здорово з мене, бо в безконечній порожнечі мого «я» все товклася й переслідувала мене тільки одна думка:
«3 тебе великий естет!..»
Я знав, що це неправда. Але тому, що непогамована честолюбність палила моє порожнє нутро, я забажав закрастися в Парнас коштом болю і праці справжніх талантів. І вірний своїй поломаності я почав дивитися зизом на життя й на твори духа.
«Мою честолюбну сверблячку втихомирював я таким робом, що моє «я» счухувало своє марне випотіння до творів духа, як теля счухує шерсть до кедра; розпорпувало їх, мов кертиця цвітник. Я був сірником, тим найпростішим сірником, який мусить усе до чогось потертися, щоб видати зі себе відомий запах. Значить, найвища нагорода належиться мені, бо я не нищу людського тіла, як мікроб, тільки людського духа...
Я в царстві духа Калібан:
Пече мене чужий талан —
Я ж безталанний і безплідний.
І зизоока мстивість лиш
Мене так мучить, наче миш
За пазухою. Ох, я бідний!
Хай пропаде весь духа світ,
Бо я Терсіт»
Постать почала битися побожно кулаком у груди й раз-у-раз молилася при тому: «...буди милостив мені грішному... буди милостив мені грішному». Першого слова цієї молитви не було чути. Певно постать навмисне його промовчала, бо з уваги на своє положення боялася сказати і «Боже», як також «Сатано».
Сатана це помітив і глянув на постать огненно-прошиваючими очима. Тоді критична мумія зиркнула в останнє одним оком побожно на небо, а другим із найбільшою покорою на Сатану та закінчила, свою сповідь ось яким знаком хреста:
«Во-во-во імя Ссс-ссатани, його жени та-та-та його пот-омства, амінь».
Сатана крикнув до мумії:
«Ти хоруєш на манію великості, коли думаєш, що ти був у силі знищити твір духа або талан. Ось яке воно мені вдалося! Тут коней кують, а жаба ногу підставляє! Але за те, що ти мав злу волю й нічого нею не вдіяв — служба! Сейчас тим духовим віхтем заткайте в пеклі мишачу діру!»
Всі інші кандидати, яких було дуже багато, пописувалися найрізноріднішими злочинами, та все таки ні один із них не був по думці Пекельної Ради й Пані Сатанихи достойним найбільшої нагороди. Цар Сатана дуже засмутився, бо чув і знав, чим це для нього та для його царства пахне. Вже й сама пані Сатаниха похилила голову на груди свого чоловіка, а на її зажуренім обличчі так і відбивалася лячна думка:
«Нічого не вдієш. Наше панування кінчається»
Вже хотіла разом зі Сатаною та з цілим пеклом запастися в безодню, коли нараз пекельна брама з великим ломотом одчинилися й перед лицем Сатани показався якийсь могутній ніби лицар у криваво-багровій зброї, ніби якийсь півбог або може й сам бог.
«Хто ти?»,— запитав тривожно Сатана,— «і чого тут хочеш?»
Дивний велетень одчинив уста й озвався голосом, який зарокотів громом і струснув підвалини пекла:
«Я — Дажбог. Лиш я один одержу найвищу нагороду. А за що, це самі побачите».
Дажбог добув меч, обернувся й махнув ним по воздусі. В цій хвилі розступився пекельний огонь і мури й перед очима всіх істот у пеклі показався світ. Кривава, тріскуча луна душила землю й піднімалася безконечно великими хмарами та клубами у безкрай. Серед цього пожару текли широкі ріки крови, в якій плавали люди та ловили себе і вбивали одні в одних гострі ножі або хапали одні одних за горло й разом усі потопали у струях крові.
Всі в пеклі дивилися з німим жахом на цю, ще досі ніколи не бачену картину здичіння, божевілля й потворності. Не могли довго дивитися, бо здавалося їм, що доведеться нагло збожеволіти. Тому відвернулися й почали блукати очима по пеклі Сатани, щоб його тихим, лагідним, блідим виглядом успокоїти свою до краю схвильовану душу. Тільки цариця Сатаниха не могла відірвати очей від образу пекла на цьому світі й було видно по ній, що не почувала ніякої боязні, навпаки, була вся захоплена безоднею злочинства, в яку скотилося людство.
А Дажбог розказував: «Десять мільйонів озброєних людей я вбив, духові скарби тисячоліть я зруйнував. Але найтяжчий мій злочин — це не мільйони вбитих людей, не знищені святині духа, а найжахливіша руїна, яку я створив: я вбив душу людства і зробив людину потвором людині. А втім... навіщо це розказувать? Адже самі знаєте й бачите»
Сатана глянув на Дажбога з виразом великого страху, зачудування й недовір’я й ледве пробелькотав до нього:
«Неможливо... неможливо... Адже твоя сила більша від моєї!.. Ти ж мене скинув колись із твоїх висот у пекло!..»
«Так»,— одповів Дажбог.— «Колись я був усемогутній. Але, щоб розвіяти свою страшенну нудьгу, я розпалив світовий пожар на землі. І сталося те, чого я ніколи не сподівався: моє пекло на землі зруйнувало мені всю мою могутність на небі. Я навіть не мав сили погасити, здушити цей несамовитий огонь самознищення, котрий я кинув у груди моїх дітей на землі. Світло перестало мене слухати і громи розвалили мені небо й мій престол, бо весь політ духа я обернув у бистрий лет гарматних куль, усю гостроту думки в гостроту кільчастих дротів, усе ніжне тремтіння душ у судорожне конання тіл, роздертих дротяними колючками та гранатами, усе чуття в отруйне повітря братнього мордування! Ось до чого довела моя нудьга — це джерело навіть божих злочинів! Я все буття зруйнував. Правда. Але через те я сам себе знищив. Я тепер повний банкрот і за найвищу нагороду стану в тебе на службу, мій дотеперішній вороже Сатано!
Невже зможе хоч одна людина на світі похвалитися бодай міліонною частиною діл, яких я доконав? Може хто?»
Настала мертва тиша, повна тривожного ожидання.
Нараз перебив цю тишу якийсь задиханий, хриплий голос, який загомонів із поза пекла:
«Може!.. Може!.. Пождіть!..»
Найвищі достойники й сам Дажбог та ціле пекло ще не успіли охолонути з зачудування при тих таємних і нечувано сміливих словах, як через прогалину, зроблену в пекельному мурі, вбіг якийсь елегантно, по найновішій моді убраний панок, який був похожий на графа або барона й одночасно на його лакея в одній особі. Весь він був нагальним бігом вичерпаний, покритий потом і порохом. Він зняв блискучий циліндр, уклонився дуже низько і з виразом примилювання до Сатанихи промовив голосом, уриваним зі змучення:
«Ваша царська Величносте... прохаю, вибачте... трошки... спізнився...»
Відсапнув, випростувався й почав говорити:
«Нагороду за найбільший злочин одержу я...»
Все пекло глянуло з недовір’ям і глумом на нього, а Дажбог зареготався здорово й запитав його:
«Ти, нужденний черве? Що ти за смілець?»
Однак панок не збився з пантелику й говорив:
«Слухайте! Я, боже, знаю твої діла й чув твою мову. Ти, боже, вбив десять мільйонів людей. Правда. Одначе я вбив сорок мільйонів людей! Ось як воно: У світовім пожарі воскрес великий народ із вікової неволі й почав собі ставити свій власний храм волі. І будував він цей храм зі своїх власних здорових дубів, підпер його своїми власними кремезними плечима і споював його своєю власною, могутньою, мужицькою душею. Та хоч я син цього народу, та проте я, заражений і прокажений чужою школою, ворожою душі мого народу, забув, не відчув і не зрозумів народної душі.