Сонячнии? промінь

Він на хвилину кинув писати, бо перед ним на мить уявилася така ясна, така без міри радісна картина діяльності освіченого, національно свідомого вкраїнського народу, що в його руки затремтіли, і він не міг удержати пера. Але се тільки на хвилину, а дaлі воно знов швидко забігало по паперу, знов почали перегортатися картки. Марко писав годину, другу і не помічав, як линув час... Він писав би хто й зна поки, якби двері не відчинились і на порозі став його сільський учень Корній. Треба було кидати роботу...
Після науки Корній несміливо мнявся на одному місці і не йшов додому.
- Тобі, мабуть, чогось треба? - спитав Марко.
- Еге ж...
- То кажи!
- Та... прохaли батько, й мати, і я просю, щоб ви прийшли до нас у неділю в гості.
- Спасибі! Прийду.
- Йо? - зрадів хлопець.
- Чого ж - йо? Прийду, та й годі.
- Глядіть же! А то батько та мати кажуть: ти хоч би покликав свого вцителя в гості! А я кажу: хіба вони підуть до нас?
- А чом же ти думав, що я не піду? - спитався Марко.
- Так ви ж пан, а ми мужики! - щиро відмовив Корній.
- Чим же я пан? - знов запитався Марко. - Аже ви в панській одежі... і з панами живете... і по-панському вчені.
Марко почав розказувати хлопцеві, що не повинно бути ні панів, ні мужиків, тільки люди; розказав за своїх батька й матір і страшенно здивував Корнія, сказавши, що вміє пошити чоботи.
- Йо пошиєте? - спитався дивуючись хлопець.
- Пошию. Як я був малий, то батько шив мені чоботи, а як батька не стало, а я підріс, то грошей часом не було, щоб заплатити шевцеві, то я й шив сам собі чоботи.
- І вчились у отій великій школі - ув уні-вер-си-те-ті, і шили чоботи? - скрикнув, ще більше дивуючись Корній, і широко розплющив очі.
- Чого ти так дивуєшся? - засміявся Марко.- Хіба ти думаєш, що хто вчиться, то вже повинен одрізнятись од простих людей та цуратися простої роботи?
- Ні... я... Оце скажу батькові,- скрикнув одразу Корній,- ну що вони тоді скажуть?! Та ви ж прийдете? Глядіть! Ми коло церкви живемо. Вийдіть до церкви завтра, а відтіль я вас до нас доведу.
V
Другого дня, в неділю, Марко пішов до церкви. Маненька церква повно натовпана була людьми. Спереду стояли чоловіки, а позаду жінки та дівчата. Але кілька жіноцтва стало попереду ще від чоловіків. Тільки се були особи не прості, а повбирані по-міщанському. Дві дівчини були навіть у міських пальто з великими блискучими гудзиками. Марко спершу подумав, що це якісь панни, дочки сусідніх панків: але великі прості хустки, накручені у їх на головах, доводили, що він помиляється.
Марко вистояв службу і пішов з народом з церкви. Поміж натовпом Корній ухопив його за руку.
Скоро вийшли на вулицдо, Корній зараз же почав розповідати, як він дома казав, що Марко не пан:
- Я їм кажу: вони такий саме простий чоловік, як і ми, тату. А батько кажуть: не можна сьому повірити, бо він з панами живе. А я кажу: у їх батько швець був і вони самі чоботи шити вміють. А батько тоді: - Йо? - А я кажу: - Авжеж!.. А ось і наша хата.
Хата Корнієва була невеличка, але чистенька. Двір обгороджено по-степовому - камінням. У дворі стрів їх батько Корніїв і повів у хату.
Уся сім'я була дома: батько - високий чоловік з такими очима, як і в Корнія, з підстриженою темною бородою, з довгобразим українським обличчям; мати - моторна, ще не стара молодиця, та дві сестри. Одна, років десятьох, злякалась Марка, втекла на піл і стала біля печі; друга, вже дівка, вразила Марка своїм блідим обличчям.
- Сідайте, будьте ласкаві! Просимо! - заметушилась мати, вхопила ганчірку і зітерла лаву там, де сідати Маркові.- От спасибі, що зайшли! Старий усе казав, що ні, не зайдете! А я кажу: якби він був гордий, то не вчив би нашого сина.
- Та сідайте ж бо,- промовив батько,- щоб старости сідали,- додав він шуткуючи. Марко глянув на дівчину: вона сиділа на полу, склавши руки на колінах, така ж бліда, як і перш, і великі темні материні очі навіть не змигнули.
- Давай нам, стара, обідати, шоб веселіше було! - сказав батько.
- У вас хата й так весела! - промовив Марко. Хата й справді була весела та чистенька. Піч гарно попідводжувана, стіл застелений білою скатертиною, з хлібом на йому: рушники на кілках і коло богів, за богами васильки; по стінах кілька простолюдних малюнків релігійного змісту та царські портрети.
- Дай, Боже, щоб не була сумна!.. - відмовив господар.
- Дочко, поможи мені! - озвалась мати від печі до старшої дочки.
Та мовчки встала, все така ж бліда та така ж мовчазна, і пішла помагати матері.
Посідали за стіл. Господар узяв пляшку й чарку і хотів почастувати Марка, та він не пив. Тоді хазяїн випив сам, приказуючи:
- Спасибі ж вам, шо вчите нашого сина! Дай, Боже, вам здоров'ячка, а йому добрий розум на науку!
- Дай Боже! - відказав Марко.
Більше ніхто не пив. Почали обідати. Господиня дуже щиро припрохувала їсти. У розмові Марко спитався,- чому батько не віддав Корнія до школи.
Господар почав виясняти, що через скрут у хазяйстві, а далі додав:
- Та ще й те: не влюбив я сієї школи.
- Чому? Хіба погано вчать?
- Ше й дуже вивчають!.. З нашої школи вже чоловіка десять таких, шо писарювали або по волостях, або по якономіях, або прикащикували. Та тільки все не до ладу.
- Чому?
- Бо поживе воно там год тa другий, поки мале, і вже зовсім од простого звичаю одкинеться. Тоді він удіг жакетку й чоботи такі, що п'ятнадцять рублів за їх, і гармонія в його за п'ять і треба табаку, і вина, і того-сього - усього хочеться, шоб по-панському, а грошей обмаль, тоді воно шо робить? - треба красти! То й проженуть. Тоді вже нашо він здавсь? Ні до Бога, ні до людей! Он поблизу тут двоє таких, два брати. Один у якономії клюшником був, а другий у городі у купця прикащикував. І обох повигонено. Тепер ходють з вудками рибу ловити. Батько та мати йдуть у поле косить та в'язать, а сини під вербою з вудкою спать!
- Та не всі ж такі,- сказав Марко.
- Та не всі! - одмовив господар.- Хто так собі, не дуже вивчивсь, кзаменту не здав, то більше дома сидить! А хто здав кзамент, та ше й добре,- то того вже, дивись, і нема дома, аж поки вернеться - вудкою рибу ловить. А вже шо носа задира школяр, то й батькові нема міста в хаті. От у мого сусіди син школяр, то так говорить батькові: «Ти, тута, чорзна по-якому балакаєш, у нас у школі не так!»
- Погано ж ваші сини роблять, коли так! - сказав Марко.
- Та воно й батьки не луччі. У нас тепер так повелось, шо кожне хоче свого сина вивчить, шоб на легшу роботу пішов. І не вбогі так тільки - тим би й Бог простив, бо справді,- шо ж йому їсти, як на одному наділі п'ятеро або шестеро дітей - треба кудись оддавать. А то й багаті так роблють. От у нас є один цоловік: землі своєї купив десятин з двадцять (ще батько грошовитий був), один син у його, а вивчив,- оддав.
- Та буде вам балакать! Їжте-бо! - припрохувала господиня, становлячи на стіл варене курча.
Розмова перепинилася,- всі почали їсти. А проте їли всі, опріче старшої дочки. Вона увесь обід мовчала і хоч носила іноді ложку до рота, але якось так байдуже, немов їй було однаково,- чи їсти, ци не їсти. Марко навіть чув, як мати кілька разів пошепки казала дочці:
- Чому не їси, Насте? Їж, дочко! Але Настя їла так саме, як і перш.
По обіді господар з Марком знову зняли перепинену розмову.
- Може, бачили в церкві,- промовив господар,- поперед усіх вилізло дві захвойданки в пальтах. Ото ж школярки! Ми, каже, вивчились: тепер нам треба по-благородному. На вулицю вже не ходять, з простими дівчатами та з парубками не знаються, а тільки все батьків подирають, щоб їм пальта справляли,- добре, що хоч батьки придбали, то буде що переводить на плаття.
- Та хто ж у їх батьки?
- Та хто ж там! Такі ж мужики, як і ми, так, бач, думка така, шо поблагороднішають через благородних дочок! Так ото я подумав: син у мене один,- як переведеться він на оттаку погань,- то шо тоді буде? Та й не оддав до школи. А шо оце ви вчите, то за се велике вам спасибі - не знаю, як і дякувать. Бо якби нам читаку в хату, то ми й Бозна раді були б.