Сонячнии? промінь

Криниця била з-під скелі, з-під каміння. Тут дольня частина скелі не закривалась землею та зелом. Здавалося, неначе якась величезна сила оце тільки зараз виперла з середини з землі страшенну кам'яну велич і поставила її навіть не рівною стіною, а так, що горішня частина вистромлювалася наперед і нависала. Каміння, товсте й тонке, лежало шарами, мовби його складала людська рука; навскоси проти землі, вганяючись у скелю, воно йшло вниз і, здавалося, доходило аж до осередку землі. В одному місці скеля згори аж донизу розкололася і за тіею розколюватиною поземні шари каміння ставали мало не сторчовими. І все те важко й грізно нависало над землею, і здавалося, що ось-ось воно грюконе все додолу і роздавить того необачного, що насмілиться тут бути... А воно нависало тут сторіччя...
Отож із-під того величезного каміння десь узялась вода та й витікала чистою, погожою та холодною течією. Хтось змурував з каміння цямриння над тією криничкою, ще й накрив її зверху плескатими камінюками. Над криничкою вистромилася з скелі одна каменюка - хтось поставив на їй образа. Образ був давній, і тепер на йому не було й знати малювання, але Марко знав, що, невважаючи на се, щороку на зелені святки дівчата приходять уранці сюди квітчати сього образа і скелю над криничкою, а тоді вже йдуть до церкви.
Марко любив тут сидіти. Од усього цього місця віпло дикою могутньою красою. Tpoxи одступивши від скелі, починався гайок, і верховіття найвищих дерев було далеко нижче від скелі. Марко любив іноді здиратися збоку на скелю і сидіти там довго, дивлячись, як над ним сяє ясне блакитне небо, а під ногами хвилюється зелене верховіття дерев. Але тепер він не пішов туди, а зостався сидіти тут, коло криниці. З одного боку в його була кам'яна стіна, з другого - зелена стіна з дерев. Сіре, важке, нерухоме каміння та зелений, тремтячий та хисткий лист.
Марко сидів замислений і думав довго, як зненацька почув коло себе ходу. Він озирнувсь і стрівся з Катериною.
- А! Й ви любите скелю! - промовила вона, трохи почервонівши з несподіванки.
- Люблю, навіть дуже,- відмовив Марко.
- Якби скелі тут не було, то наша Радьківка ні на що не здатна була б,- сказала дівчина.- Я часто сидю тут, роблю що-небудь.
- То оце я тепер вам на перешкоді стаю? - спитався Марко, лагодячися йти.
- Анітрохи! - відмовила дівчина.- Я завсігди тут сиділа і сидітиму ще часто, а ви поїдете і не бачитимете більше скелі. Тож я вам повинна була б поступитись, а не ви мені. Але ж, здається, ми зможемо погодитися і не вигонячи один одного: місця багато.
Вона сіла на каміння і положила на коліна до себе книжку, що принесла була читати. Марко стояв трохи оддалік, зіпершись на скелю.
Запевне, якби пані Городинська почула і побачила це, то вона дуже злякалась би - не якої небезпечності, а того, що її дочка може так поводитися з паничем, на самоті розмовляти з ним. Але Маркові дуже подобалось, що Катерина, перейнявши дечого багато від матері, не перейняла цього і так саме просто й сміливо поводилася з паничами, як і з паннами.
Якусь хвилину обоє мовчали. Нарешті Катерина озвалась:
- Це місце навіває багато думок.
- Eгe! - згодився Марко.- От, наприклад, недавнечко я рівняв сю скелю до листу.
- І...?
- І мені здавалося, що сіре непорушне каміння - то емблема довічності, незмінності; а се зелене, хистке, тремтяче листя - емблема дочасності та мінливості.
Дівчина глянула на скелю, глянула на листя і сказала:
- Я з цим згоджуюсь. А ось іще я вам скажу: я часто тут читаю і зауважила, що не кожну книжку можу я під цією скелею читати.
- Чому?
- Тут я можу читати тільки ті книжки, що враження від їх на мене ладнає з враженням од цієї дикої краси, а інші - ні. Я колись читала тут «Страшну помсту» Гоголеву - ота припадає до цієї скелі. А «Мертвих душ» я не могла б тут читати.
- Ви любите Гоголя?
- Чому ні? Я всю російську літературу люблю, опріче нових.
- А які у вас нові?
- А ті, де мужик описується,- нічого цікавого нема!
- А скажіть, будьте ласкаві, ви читали Некрасова?
- Не подобається мені.
- А Діккенса10 читали?
- Дещо... не згадаю навіть... щось дрібненьке.
- Ось я радив би вам прочитати з його хоч дещо. Прочитайте спершу його «Давида Копперфільда», а тоді «Новорічні дзвони».
- Добре! Прочитаю. Завтра брат їде на день до міста, я приручу йому здобути те, що ви кажете.
- Запевне ви добре читаете по-французькому?
Катерина кивнула головою.
- Прочитайте Віктора Гюго.11
- Ми в гімназії вчили якісь вірші з Віктора Гюго,- вони мені не сподобались.
А ви прочитайте «Les miserables», «Дев'яносто третій рік», «Останні дні присудженого до смерті», «Клод Ге», «Історія одного злочинства», «Les chatiments»12 - тоді, може, він вам і сподобається.
- Добре! Послухаюсь! І це приручу братові,- сказала Катерина і потім, осміхаючись, додала: - Але що ж се ви радите мені читати англійців та французів і не радите свого Шевченка?
- Бо думаю, що ви й самі колись його прочитаєте,- відказав поважно Марко.- А він і не мій тільки, а так саме й ваш, тільки ви цураєтесь його.
- Не знаю, чи прочитаю я коли Шевченка, мабуть, ні! - сказала Катерина, глянувши на Марка весело своїми блискучими очима.- Бо мужицькою мовою не може бути літератури.
Марка мов хто вилаяв, як він почув ті слова. Катерина помітила се з його обличчя.
- Вибачайте! - промовила вона і покірно, і лукаво,- я не хотіла сказати поганого ні про віщо гарне вам... І зараз же заговорила знову про французів та англійців, розпитуючись про їх Марка. Так вони розмовляли, аж поки задзвонено до обіду. З того часу Марко з Катериною почали цасто розмовляти то про пораджені до читання книжки, то про всякі інші питання. Марко бачив, що дівчина дуже неосвічена, мало читала, але саме тепер прокинулась, озвалася в неї жадоба знати, довідуватись про те, про що вона не чула і не могла чути серед своїх людей. Сі розмови помалу наближали їх одне до одного, зацікавлювали одне одним. Марко й не постеріг, як Катеринин образ запанував над його думками, як її горді очі почали часто-часто зазирати йому в душу, навіть тоді, коли він не бачив дівчини, коли пробував серед тиші самотних дум. Дедалі все дужче й дужче хотілося йому бачитися з нею, говорити, мріяти вкупі...
Одного разу трапилось так, що воки знову зійшлися трохи випадком, а трохи несвідомо-навмисне під скелею. Посідавши на величезному камінні, розмовляли. Марко оповідав дівчині на свою влюблену тему - про народну просвіту. Він переказував їй, як ведеться ся справа в Західній Европі і виясняв, через що у нас не так... Дівчина цікаво й довго слухала, аж поки, глянувши несподівано вгору, скрикнула:
- Боже! Що се?
Вони так заговорилися, що й не помітили, як насунула хмара. Уже перші важкі краплі дощу впали додолу. Одна з їх потрапила Катерині на руку і примусила дівчину скрикнути. Обоє глянули на небо. Там чорна хмара залягла все, що було видко їм з-за скелі та з-за лісу.
- Треба додому бігти! - промовила Катерина. Але ту ж мить дощ зашумів згори, заляпав по листю, по камінню. Бігти додому було далеченько і тепер уже пізно.
- Сюди! Сюди! - скрикнула Катерина і побігла під величезну каменюку, що, висукувшися з скелі, повисла над землею. Під нею було сухо. Дівчина прибігла і стала там.
- Ходіть же сюди!
- Там мало місця на двох,- одмовив сміючись Марко,- я й тут перебуду.
- Вигадки! Якби мене не було, то ви самі тут стали б. Я зовсім не хочу, щоб ви через мене мокли. Ідіть, а то я зараз вийду на дощ!
Марко мусив послухатися і пішов і собі під каменюку. Там було таки тісненько: вони з Катериною черкались одно об одного плечем. А дощ зчинився такий, як із відра. Через п'ять хвилин вода почала стікати з скелі вниз. Спершу вона тікла нарізними струмками, але дедалі тих струмків усе більшало та більшало, поки нарешті всі вони злучилися в одну водяну завісу, що швидким водоспадом зливалася з скелі. Через те, що горішня частина скелі висувалась далеченько каперед, той водоспад падав так, що Катерина та Марко стояли між водяною завісою та скелею; вода спадала за півтора ступні від їх, оббризкувала їх іноді, але не сягала до їх.