Невільничка

Б’ється Ос­тап і ру­бається, аж пра­ви­ця ко­зацька зомліває, од­бив­ся да­ле­ко від своїх, - ок­ру­ги усе чал­ми; от ко­ня під ним во­ро­но­го вби­ли - б’ється Ос­тап і ру­бається, ще ско­чив­ши на зем­лю. Як кру­ки, на­летіли на йо­го тур­ки з муш­ке­та­ми, з шаб­лю­ка­ми; як го­рох з мішка сип­леться, так по­си­па­ли­ся на ко­за­ка до­бит­ки смертні; оруж­жя ко­зацьке по­щер­би­ло­ся руб­ля­чи - от­же й задз­веніло вос­татнє й роз­па­ло­ся, як пе­ре­горіло; от ко­зак з своїми тільки ру­ченька­ми зос­тав­ся - от­же, йо­го схо­пи­ли, от кріпко та міцно він скру­че­ний, зв’яза­ний - от він на коні пе­ре­ки­ну­тий че­рез сідельце, і помк­нув йо­го бо­ро­да­тий тур­чин сте­пом. Усе зник­ло з очей, нічо­го не чут­но ста­ло. У тем­но-ро­жевій мглі, при зо­рях среб­рис­тих, ба­чив Ос­тап тільки об­лич­чя бо­ро­да­те з ду­жи­ми, блис­ку­чи­ми очи­ма, а чув тільки, як бист­рий кінь ко­пи­том землі до­тор­кавсь, не­су­чись сте­пом…
Далі вже Ос­тап нічо­го доб­ре, істно не пам’ятав, а па­м’я­тав, що, то як у сні, у дремлі - от ніби кінь десь зу­пи­нивсь; от ніби йо­го розк­ру­ти­ли й розв’яза­ли, й зомліле йо­го тіло, як мо­ро­зом і жа­ром узя­ло­ся; от ніби якісь улич­ки ву­зенькі й на улич­ках якась діво­ча пос­тать - уся за­вер­че­на у білім ру­б­ку; от ніби над йо­го го­ло­вою то жов­та чал­ма й чор­на бо­ро­да, то знов чор­на бо­ро­да і зе­ле­на чал­ма або чер­во­на, а то знов усе ко­ло йо­го аж се­мицвітне; то день га­ря­чий, то ніч теп­ла; то со­неч­ко яс­нее, то зорі роз­сип­часті…
Він доб­ре опам’яту­вавсь у якійсь тесній, темній келійці, на пле­тенці з со­ло­ми. Світ Бо­жий за­па­дав круж­ком і, як лам­па­доч­ка, світив тільки один ку­ток; ко­ли світ був пло­ме­нис­тий, ве­се­лий - зна­чи­ло­ся Ос­та­пові, що в лю­дей день, а як світ за­па­дав ти­хий і лег­кий, Ос­та­пові зна­чи­ло­ся, що то ніч зем­лю пой­ня­ла. Далі Ос­тап так собі ви­го­див, що, у яку там го­ди­ну у яко­му кут­ку став­ши, ба­чив час­тин­ку не­ба яс­но­го й про­ме­ня со­няч­но­го удень, а вночі - куп­ку зіро­чок, або ріжок міся­це­вий, кінчи­чок або край­чик пов­ня­ка міся­ця. Най­пер­ша ж річ бу­ла в йо­го - ду­ма­ти та га­да­ти, як йо­го тут виз­во­ли­тись, як утек­ти, як військо знов зібра­ти та знов на во­ро­га ру­шить.
А який йо­го сум понімав та посідав ча­сом, то й не ска­за­ти, а хоч би хто й зміг ска­за­ти, то не зро­зуміти! Скільки-то разів вже він штор­хав й спро­бу­вав стіни му­ро­вані, й сте­лю низьку, і долівку вільгот­ну! Ко­ли б же хоч до­ло­то яке ні­кче­м­не, хоч па­ля яка не­го­дя­ща! Не бу­ло нічо­го.
Оце він своїми тільки влас­ни­ми ру­ка­ми що­день, щоніч, що, мо­же, го­ди­на, штор­ха­ючи стіну, на­чеб тро­хи пок­ло­нив її. Оце ж діждав і то­го ча­су він, що вже з му­ру приміг виб­ра­ти два чи три ка­мені; оце шість, де­сять, - оце вже він і на волі…
Ся, бач­те, невіра то й тем­ниці до ла­ду не вміє зму­ру­ва­ти - не те, що ми, хрис­ти­яни…
Отже, Ос­тап на волі. Ніч. Ба­чить му­ри ок­ру­ги та де­ре­ва темні; чує, дзюр­чить десь бли­зенько як би стру­мочків без ліку. Попід му­ра­ми він ти­хенько кра­деться, ще й сам не доб­ре роз­би­ра­ючи, ку­дою се­бе про­во­дить. Усе мур, усе тем­не де­ре­во, усе вод­не дзюр­чан­няч­ко. Ча­сом він зу­пи­нявсь, прис­лу­ха­ючи, при­див­ля­ючись. Ко­ли ж от місяць всвіщне йо­му пос­тать жіно­чу, що поспішається ту­дою, зві­дки він йде - і во­на йо­го за­ба­чи­ла, спер­шу на­че зля­ка­лась, далі ніби пізна­ла, і оце вже ко­ло йо­го, і од­ки­да ру­бок з ли­ця, і чує Ос­тап любії сло­ва й пізнає ко­зач­ку-дівчи­ну з ру­сою ко­сою, невільнич­ку ту­рецьку.
- Кудою, дівчи­но? - пи­та Ос­тап. - Втікай­мо зо мною!
- Я йшла те­бе ря­ту­ва­ти - ось ніж, пи­ла, ось гроші, ось - на­мис­то - втікай, втікай ху­тенько!
І во­на усе да­ва­ла йо­му, і ніж, і пи­лу, й гроші, і на­мис­то з шиї.
- Втікаймо ра­зом, - го­во­рить Ос­тап.
- Ні, ні, - ка­же ко­зач­ка, - ні! Дівчи­на тобі ру­ки й но­ги зв’я­же - втікай сам! втікай! А ме­не при­ходь виз­во­ля­ти! Втікай!
- Тільки ка­жи мені, дівчи­но, чи дав­но ти у не­волі? - пи­та Ос­тап.
- О, дав­но, дав­но-дав­ненько! Дівчин­кою за­по­ло­не­на - до­сі слу­жу невірно­му тур­кові…
- Я зга­дав те­бе, дівчи­но, - ка­же Ос­тап, - се ти до ме­не ко­лись ру­ки прос­тяг­ла, про­ся­чи «ря­туй!». Се ти…
- А я не за­бу­ва­ла те­бе, ко­за­че, - про­мо­ви­ла дівчи­на, - і не за­бу­ду, і жда­ти­му, при­ходь ря­ту­ва­ти!
- Прийду, дівчи­но, ви­ря­тую, моє сер­це! - го­во­рить ко­зак…
- Тудою, ту­дою тобі луч­че, - вчи­ла дівчи­на. - Я про­ве­ду… Я про­ве­ду те­бе, ко­за­че!
І ра­зом обой­ко пе­ребіга­ли во­ни темні са­ди, де ро­жевії кві­ти пах­ли й во­да дзюр­ча­ла, й ра­зом ни­ка­ли попід се­литьба­ми ту­рецьки­ми. Аж от шлях са­мий - да­ле­ченько се­литьби й са­ди по­зос­та­ва­ли­ся…
- Тудою, ко­за­че! - по­ка­за­ла дівчи­на в да­ле­кості та аж по­хит­ну­ла­ся са­ма з жа­лю.
- Дівчино, ходім! - ка­же Ос­тап, - на ру­ках те­бе за­не­су на Ук­раїну!
- Ні, ні! - од­мо­ви­ла дівчи­на. - До­жи­да­ти­му - при­ходь ря­ту­ва­ти! До­жи­да­ти­му! До­жи­да­ти­му!
Та й лег­ко і хут­ко зник­ла з йо­го очей.
Втікає, втікає Ос­тап. Втікає й би­тим шля­хом і навп­рос­тець; ча­сом день у горі, у пе­чері ле­жить хо­ва­ючись; ча­сом на де­реві си­дить, сте­ре­жу­чись та собі стеж­ки оби­ра­ючи; не їсть, не п’є, не спить. От­же, як сест­рич­ка мен­ша, виніже­но­ч­ка, сплес­ну­ла у до­ло­неч­ки тричі за ти­ми трьома ли­ха­ми «не їсть, не п’є, не спить» і вжах­ну­ла­ся! Во­на, що їй спа­то­нь­ки лю­бо, їстоньки й пи­тоньки ми­ло! Еге! Ос­тап усього дізнав й довідав - на­чеб уся йо­го до­ро­га по­ли­нем по­рос­ла, знаєте по­линь, діточ­ки? Гіркий, гіркий, гіркий та­кий ду­же! Усього ж, ка­жу, доз­нав Ос­тап, по­ки аж Ук­раїна рідна і ко­ха­на, свіжа й зе­ле­на, прий­ня­ла йо­го до се­бе… Ма­буть, зітхнув він ле­генько, як ус­ту­пив на рідну зем­лю свою.
Тихо у ту­рецько­му місті. Вечір пізній, місяць яс­ний. Хто відпо­чив, а хто роз­ко­шує.
Невільничка ко­зач­ка не спо­чи­ва­ла, ані роз­ко­шу­ва­ла! Сто­їть во­на край віко­неч­ка та ди­виться, очей не зво­дя­чи, усе ту­ди, у той бік, звідкіль сул­тан бо­ро­да­тий сте­ре­жеться ко­заків-мо­лодців. Ні з ким роз­мов­ля­ти невільниці мо­ло­дій, і не про­мов­лять нічо­го ус­тоньки ро­жеві, та й без мо­ви ви­чи­ту­ються на діво­чо­му ли­ченьку усі дівочі мис­лоньки і ду­моньки, уся ту­га й сму­ток, й сподіван­ка, й не­пев­на надія, і лю­бий жаль… Ко­за­че! Ко­за­че! Ко­ли ж до те­бе дівчи­на при­гор­неться? Де ти? Дівчи­на у не­волі до­жи­ла та су­мує, а невірний пан з діво­чої ту­ги глу­зує! Ой, ко­за­че! Де ж ти за­ба­рив­ся? Чи те­бе Гос­подь доп­ро­ва­див на Вкраїну? Де ти, ко­за­че? Де за­ба­рив­ся? Де про­бу­ваєш? Чи дівчи­ну пам’я­та­єш?
У ко­то­рий то вже раз бідна невільнич­ка пи­та­ла­ся і по­би­ва­ла­ся, і жа­да­ла собі ор­ловії кри­ла - по­ли­ну­ти, мо­же, ча­сом теж ти­ху до­мо­вин­ку - спо­чи­ти.
Тихо-тихо у ту­рецько­му місті. Вечір пізній, місяць яс­ний; ро­жеві квіти пах­нуть; свіжі во­до­течі дзюр­чать. Бідне сер­це діво­че усе так са­мо про­хає і тер­пить, дум­ки так са­мо ро­ються й поніма­ють…
Чого се ра­зом обу­ди­ли­ся тур­ки роз­ко­шо­лю­би? Чо­го се біжать пе­ре­ля­кав­шись? Ко­за­ки! Ко­за­ки набігли! Па­лють муш­ке­ти, ку­рить дим, го­рять да­хи, руй­ну­ються ха­ти, стог­нуть лю­ди - розкішної тиші як і не бу­ло; не чут­но дзюр­чан­ня вод­но­го; про­па­ли ро­жевії па­хощі; місяць яс­ним світом освіщає за­па­ле­не у ди­му та в по­лум’ї місто ту­рецьке…
А як со­неч­ко по­ча­ло гра­ти та виб­лис­ку­ва­ти у небі по­над мо­рем гли­бо­ким, по морі пли­ли чай­ки ко­зацькії, по­вер­та­ючи до­до­му. Підбитії чи підстре­лені ко­за­ки ле­жа­ли чи сиділи, а ті ко­за­ченьки, що вся­ко­го ли­ха вхиб­ну­ли, по­ра­лись ко­ло чай­ок своїх чи ко­ло по­ру­ба­но­го оруж­жя. Мо­ло­дий ота­ман сидів, за­ду­мав­ся та ди­вивсь у во­ду - ба­га­то, ма­буть, мав він собі мис­лоньок по­пе­ре­ду­му­ва­ти!
А дівчи­на з ру­сою ко­сою ди­ви­лась на йо­го лю­би­ми очи­ма ка­ри­ми та, ма­буть, од­ну собі мис­лоньку ма­ла, од­ну й дум­ку ду­ма­ла…