Байки
Часть 5 из 6 Информация о книге
МІРОШНИК
На річечці якійсь маленькійСтояв собі млинок, і в нім Мірошник жив.Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький;Раз по раз, день у день крутивсь і гуркотівІ хліба вистачав хазяїну чимало.Коли не забредеш к Мірошнику, бувало,У його є і хліб, і сіль, і сало,Чи то в скоромний день - із маслом буханці,Книші, вареники і всякі лагоминки;.У п’ятницю - просіл, з олією блинці,Пампушки з часником, гречаники, стовпці.Обідать він, було, не сяде без горілки,А в празник піднесе і чарку калганівки.Мірошник паном діло жив.І треба ж, на біду, позаторішню веснуЙого лихий поніс чогось за Десну.Хоч не багацько проходив,Зате багато бачив світа:Побачив він, як Сейм, мов бішений, шумівІ як Десна ревла несамовита,Мабуть, ворочавши не п’ятдесят млинів,Вернувсь Мірошник наш додому,До церкви прямо почухравДа Богу молиться святому,Щоб він акафісти його не в гнів прийнявІ річечку його зробив Десною.«Або хоча, як Сейм, такою -Тогді б то вже я панував!»Молебні день у день спасителеві править,У ставники свічки по десять хунтів ставить,Все молиться, ні їсть, ні п’є, ні спить...«Земляче! Бог з тобою!На тебе десь туман у Литві навели.Хіба забув ти, що великою водоюВорочають великії млини?Їх німці будувать уміють,А вже не зляпає наш брат;Вони самі товчуть, і віють,І мелють борошно, і сіють,Здається, що самі й їдять.А млин хоч чепурний у тебе,Та не для бистрини».- «Балакайте про себе!»-Мірошник заворчав і рукавом махнув.Його молитви Бог почув:По небу вітерок дмухнув -Як ворон, небо почорніло;Шварнула блискавка - грім грюкнув і загув;Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.Маленька річечка, що так тихенько йшла,Заклекотіла, заревлаІ через греблю покотила.Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі.Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,То паля тріснула, то заставку розбило,А далі і знесло млинок.Схопивсь Мірошник, да пізненько:Що поки йшла вода маленька,Щодня він хліба мав шматок.Літ з десять був у нас суддею Глива.Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива.Велика там вода, хоч є й багато млива...Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?ВОВК І ОГОНЬ
У лісі хтось розклав Огонь.Було то восени вже пізно;Великий холод був, вітри шуміли грізно,І била ожеледь, і сніг ішов, либонь;Так, мабуть, чоловік біля багаття грівсяТа, ідучи, й покинув так його.Аж ось, не знаю я того,Як сірий Вовк тут опинився.Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв;Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче.Звірюка до Огню підскочив,Підскочив, озирнувсь, мов тороплений, сів(Бо зроду вперше він Огонь узрів):Сидить і сам собі радіє,Що смух його Огонь, мов літом сонце, гріє.І став він обтавать, аж пара з шерсті йде.Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали,Уже зовсім пообпадали.Він до Огню то рило підведе,То лапу коло жару сушить,То біля полом’я кудлатий хвіст обтрусить.Уже Огонь не став його лякать.Звірюка думає: «Чого його бояться?Зо мною він як панібрат».Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,Мов почало на світ благословляться.«Пора,- Вовк думає,- у лози удирать!»Ну що б собі іти? - ні, треба попрощаться:Скажений захотів Огонь поцілувать,І тілько що простяг своє в багаття рило,А полом’я його дощенту обсмалило.Мій батько так казав: «З панами добре жить,Водиться з ними хай тобі Господь поможе,Із ними можна їсти й пить,А цілувать їх - крий нас Боже!»УТЯТА ДА СТЕП
Минулися гречанії жнива;Семен натяг кожух на плечі;Тепло пройшло, дітвора лізе к печі,Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, траваСніжечком біленьким припала.Бідашний Степ став сумовать;Пташки, що влітку так співали,У ірій вже поодлітали,І тілько край ставка оставсь табун Утят.Чи крижні то були, чи то були чирята,Про те нам байдуже, а сила тілько в тім,Що Степ іще не був пустий зовсім;Дивлюсь, було, знялись з води Утята,Закахкають і ну Степом кружлять,І видно все-таки, що сеє не пустиня,Аж ось уже й вони летять.«Куди вас враг несе до гаспидського сина! -Почав Утятам Степ казать. -Хіба ви хочете мене покинуть?А я ж вас літом годував,І просо, і овес, і гречку вистачав;Без вас хіба мені з нудьги сказиться?»«Улітку на тобі усякий хліб стояв;На себе глянь тепер, який ти сивий став:Останній колосок холодний сніг сховав,І нічим нам біля тебе живиться;А голод за що нам терпіть?» -Сказали Утята і ну швидчій летіть.Чи знаєте ви сивого Кондрата?Женивсь на дівці він, та й мусить ще кричать,Що жінка щось його глядить не дуже хати.Мабуть, що упада їй діду одвічать,Як сивому Степу одрізали Утята.