Шості двері

— Таким, як ти, треба жити на безлюдному островi, — сказав їй чоловiк. — У тебе в очах — долари, як у дядечка Скруджа…
Проте це не було правдою. Анна-Марiя не могла пояснити, що вирватися з безупинного залiзного млина можна тiльки цiною власного життя.
Зараз, стоячи на балконi готелю чужої країни, яка оп'янила її запахом хвої i петунiй, вона думала, що iдея з безлюдним островом, мабуть, таки має сенс. Є люди, створенi для самотностi, котрi блукають у лабiринтi власного „я“ i знаходять у його завулках усе, що створено зовнiшнiм свiтом. Такi люди можуть бути пасiонарiями, якi вiдбувають довiчне ув'язнення у тюрмах або ж, навпаки, вiдданими певнiй iдеї дiячами, тому що бурхлива дiяльнiсть для них — зворотний бiк перебування в нiрванi власної душевної органiзацiї. Їхнього „я“ занадто багато в них самих. I щоби тебе не рознесло на шматки, треба дiяти, робити будь-що i робити — наодинцi, не зв'язуючи собою iнших.
Однак щоб зрозумiти це, необхiдно побувати всерединi механiзму, пройти крiзь його колiщата… Анна-Марiя ледь стримала вигук. Чому вона не зрозумiла цього вiдразу, рокiв п'ятнадцять тому?
Отже, отже… Що було тодi? Тодi вона збиралася вийти замiж. Бiла сукня висiла на дверцятах скрипучої шафи в кiмнатi, яку вона тодi ще винаймала в бабусi-самогонницi. Такi самi бiлi туфлi стояли пiд вiшалкою. Був пiзнiй вечiр. Анна-Марiя дивилася на широку смужку мiсячного свiтла, що навскiс розрiзала сукню на три частини: двi темнi й одну слiпучо-осяйну посерединi. Вона думала про майбутнє i боялася його.
Тремтячою рукою накреслила пiвколо, туманно пригадуючи, що лiнiя має бути рiвною, заплющила очi, притулилася обличчям до стiни. I почула рiвний шум працюючого двигуна…
***
— Отже, кажете — Анна-Марiя?… Дивне iм'я якесь…
Вона розплющила очi й зрозумiла, що перебуває в салонi лiтака. Також зрозумiла й те, що рокiв чотири як замiжня… Але до чого тут лiтак?!
Хоча що тут дивного? Чому купiвля якогось столу чи крiсла здається природнiшою, нiж поїздка в незнайоме мiсто?
— У вас там родичi? — знову набридає сусiдка лiворуч. — Нi, немає? Замовлено номер у готелi? Нi? Бували там коли-небудь? А-а-а… Гм… Зрозумiло…
Спiвбесiдниця знизує плечима й переводить погляд на тонкi нервово зчепленi пальцi (на безiменному — обручка), заглядає в очi (зiницi здригаються, як вода в блакитному емальованому вiдрi).
— Чоловiк там служить?
Знову нi? Чорт знає що з цими новомодними дiвками — летить невiдомо куди й навiщо…
— А чоловiк де?
— Вдома…
— Ага. Ага… Ну-ну. Приємної поїздочки!
Злiт лiтака схожий на початок любовi. Подив i пронизливе тремтiння: що зараз станеться, що? Ревiння двигуна, як фатум, як дев'ятий вал, що завис прямо над головою. Незмога пручатися — оглушлива, знесилювальна могутнiсть машини втискає у спинку сидiння, паралiзує волю. Повiльно починається розгiн. Немов мiж iншим. Нiбито попереду — нiчого особливого… Боже мiй, що там попереду?! Майнула злiтна смуга, перетворюючись на суцiльну швидкоплинну рiку. Все швидше i швидше. Що попереду? Швидкiсть перекреслює все — i страх, i цiкавiсть. Швидкiсть — це пристрасть. I вже не має значення, що попереду — можливо, стiна?… Зупинка перед злетом болiсно вiддається у всьому тiлi. Що буде, те й буде, тiльки — не зупинятися! А в iлюмiнаторi вже небо. Лети-м-о-о!
— Вам погано, голубко?
— Нi.
(Це я, я зусиллям волi пiдняла вас у повiтря! Тепер нехай працює двигун, а я вiдпочину… Так, напевно, вiдпочивають породiллi: голова вiдкинута, чоло в бiсеринках поту. Серце стукає все повiльнiше, повiки важчають, очi заплющуються самi собою.
„От я i байдужа до всього… I цей важкий шум — дратує…“)
— Напої, льодяники, будь ласка.
Перед очима виникає таця з пластиковими фiлiжанками.
— Скiльки часу будемо летiти?
Без вiдповiдi.
— Напої, льодяники… — лине далi бортпровiдниця.
— Квапитеся? Так, так… Справа, зрозумiло, молода. А я от до свекрухи їду — щось прихворiла бабуся. Ми, як одружилися, в неї жити не стали — крута бабенцiя була. Потiм дiти пiшли. Старший, Василько зараз… Бу-бу-бу… Бу-бу-бу…
…Поштовх шасi, що доторкнулися до землi, як останнiй поштовх серця, пiсля якого — порожнеча й тонкий комариний писк у вухах. Усе.
У вiкно iлюмiнатора видно будинок аеропорту.
От вона й у Мiстi! Зовсiм сама.
Немов у грi „Завмри-вiдiмри!“ заворушилися люди, замигтiли над головами гребiнцi, запахло помадою i парфумами. Неструнким рядом, один за одним ввiйшли до аеропортiвського автобусу, вiдразу вiдчувши ворожiсть i роздратування до випадкових попутникiв. Випадкове — воно i є випадкове!
У цьому мiстi дихається вiльнiше. А може, просто йде дощ… Куди тепер? Кицька розтягує задоволення, перш нiж схрумати мишу. Вона вже пiвгодини блукає аеровокзалом, нетерпiння лоскiтно перевертається в грудях. Треба спершу заглушити його, щоб схвильований вираз обличчя й палаючi щоки не виказали хвилювання. Вона вкотре переконується: пошуки мети завжди кращi вiд самої мети. Їй потрiбне не Мiсто, а дорога до нього. I, бажано, нескiнченна…
У буфетi мати годує дитину. На тарiлцi — сiра рисова каша, у матовiй склянцi — теплий сiк. Не дивлячись, мати тицяє дитинi ложку й потрапляє то в нiс, то в пiдборiддя. Ложка — в бiлих вапняних плямах. Чорна окантовка нiгтiв у обох. На пiдлозi — картатий вузол. Iз нього стирчить дитяча шкарпетка…
Треба йти на автобус. Поки заповнюються мiсця, входить маленька бабуся в чорному чоловiчому плащi й коричневiй пуховiй хустцi. У неї сухi, жилавi руки, нiгтi зi старечою синявою, нiс чомусь заклеєний клаптиком газети. Очi — дуже темнi, як у плюшевих iграшок. Бабуся простягає руку й наспiвує тоненько:
— I синочкам вашим, i донечками… I вам, люди добрi… Здоров'я, щастя, благополуччя…
У долонi подзенькують мiдяки.
Маленька бабуся виходить — можна їхати. Але вже неможливо уявити, що її — не iснує.
Знову дорога. Через лiс, поле, до церковних бань i багатоповерхiвок. Її очi розширенi, як у мiських дiтей, що вперше побачили корову. За поворотом виникає Мiсто. Хто потрапляє сюди вперше, впевнений, що кожен його мешканець — щасливець. Кожен камiнь — свiдок iсторiї.
Погода похмура. Улюблена погода. Незабаром на вулицях залишаться тiльки мiлiцiонери. А ось i знаменита вулиця, оспiвана поетами. За кожним вiкном криється щастя. Ах, якби вона народилася на цiй вулицi, то…
З арки виходить чоловiк у помiтно коротких — не за зростом — штанях. У незручно схрещених на грудях руках вiн несе двi пачки вермiшелi й пакет пельменiв. Це означає, що вдома вiн зварить холостяцький пельменний суп, а на друге — купу черв'якоподiбної сiрої маси. I буде цiлком задоволений життям.
Можна пiти в театр. Сьогоднi потрапити до нього буде так само просто, як i в напiвпорожнiй овочевий магазин. Може статися все, що завгодно!
Наприклад, черга до каси розступиться, вийде добре поголений адмiнiстратор у метелику й оголосить на весь зал: „Добродiї, серед нас…“ — i т. д. I вона ввiйде у фойє пiд оплески. Чи, може, сувора бабця на контролi раптом ласкаво пiдморгне: „Йди, дитинко, подивися, що витворяють!..“ Або ж попрямує до службового входу знаменитий народний артист Н. i раптом помiтить її осяйний зворушливий погляд…
Можна заглянути до музею. Чи прилаштуватися до екскурсiї, прилягти цеглинкою до стiни туристiв, забутися в цьому монолiтi, що аж пашiє здоров'ям i неприборканою цiкавiстю…
Назустрiч iде бабуся в сивих букольках — мiська аристократка духу. Бабусi люблять поговорити з нею. З тисячi облич вони вибирають саме її, ловлять за ґудзик чiпкими жовтуватими пальцями й розповiдають про дiтей, онукiв, невiсток i базарнi цiни.
— Дощу не дочекаємося! Начебто насупилося, та хiба ж це дощ? — вiдразу починає бабуся. — Ох, до чого ж я мiсто не люблю. А от уже п'ятий рiк тут, у сина. Бiгаєш цiлими днями, шукаєш, де що подешевше…
— Хочете в село?
— Та Бог iз ним! Вiдвикла. Адже тут i вода в кранi, i смiттєпровiд. Та й при дiлi я: син дає книжки на продаж — стою в унiверсамi… А вам, до речi, Орвел не потрiбний? Що це за книжки — не розумiю. Я газети люблю читати. I що ж то Штати витворяють! I куди нашi дивляться? Ой, горе…