Шості двері

— О, тiстечка… — луною повторив Стрибунець. — Як я вам заздрю, панi Ельвiро!
— Це означає, що ми нiколи бiльше не побачимося? — запитала я.
— Ми побачимося. Ми обов'язково зустрiнемося, — переконано сказала Ельвiра. — Ви ще не раз прийдете до нас у гостi, дорога матусю! Головне, щоб потiм ви самi ЗАХОТIЛИ мене впiзнати. То чи ж можна менi залишитися?
Я не могла заперечити їй. Адже чудово розумiла, що означає бути живою i рухатися. Хiба я могла позбавити Ельвiру цього задоволення?
Потiм нова королева Мiжстiнiї вивела нас таємним ходом прямо до пурпурової завiси, що вiдокремлювала одну країну вiд iншої.
— Прощавай! — сказала я Ельвiрi. — Роби так, як пiдказує твоє серце — адже я завжди знала, що воно в тебе є… Але знай, тепер ти можеш постарiти i навiть… Навiть померти.
Вона посмiхнулась i нiчого не вiдповiла.
Ми вiдгорнули завiсу й вiдразу ж опинилися в бальнiй залi Пiдваннiї.
З нашою появою музиканти радiсно вдарили по струнах, забарабанили й загули, а гостi оточили щiльним кiльцем i закидали квiтами, як справжнiх героїв. Назустрiч вийшли король Пiдван, ведучи пiд руки Амелiю i Марiанну.
— А де ж Ельвiра? — запитала Марiанна.
Менi довелося розповiсти всю iсторiю.
— Виходить, Ельвiра тепер королева? — розплакалася раптом Амелiя.
Щоб якось розважити її, король Пiдван запропонував скуштувати малинового чаю i запросив усiх до вiтальнi. Ми (я, Стрибунець, двi ляльки i король) довго сидiли за столом, розмовляли, пили надзвичайно смачний чай i говорили про…
Утiм, це i є таємниця, яку я пообiцяла не розповiдати нiкому. Нарештi без попередження до вiтальнi зайшов загiн лiхтарникiв. Маленькими золотими наперсточками вони загасили свiчi. Очевидно, настав ранок.
— Нам уже час, — сказала я i помiтила, що король перетворився на зiв'ялу квiтку.
Мiй друг Стрибунець теж помiтно посмутнiшав.
— Що з вами, Ваша Величносте? — запитала я.
— Я маю залишитися сам, а менi цього так не хочеться! Панi Люсi, якщо ви дозволили залишитися Ельвiрi, то, можливо, не вiдмовите в такому самому проханнi Амелiї? Я прошу у вас її руки й умру вiд горя й самоти, якщо…
— Та ви просто змовилися! — я подивилася на Амелiю, обличчя якої палало. — Ти справдi хочеш залишитися?!
Але все було зрозумiло й без слiв.
— А ти, Марiанно?
— Нi, мамо, я пiду з тобою. Я буду з тобою доти, доки не зiтреться моя сукня, не розваляться мої черевики… I поки… поки ти не станеш дорослою…
Вона взяла мене за руку. Ми попрощалися з королем, я розцiлувала Амелiю й потисла лапку Стрибунцевi. Але вiн мляво зреагував на мiй потиск — його лапки безвiльно звисли, а по обличчю градом покотилися сльози.
— Люсi, Люсi… — повторював вiн, — я все одно знайду тебе.
Вiн вийняв з кишенi маленьке кругле дзеркальце й розламав його на двi скалки — одну простягнув менi:
— Коли-небудь ми з'єднаємо їх… — сказав вiн.
— Час iти, — поквапила Марiанна.
Я вiдчула, що страшенно хочу спати, очi мої злипалися. Марiанна вивела мене на крутi кам'янi сходи. Як крiзь полуду, я побачила вгорi свiтло, що вибивалося з пiвкола Дверей. Ми вже були за крок вiд мети, як я… заснула на останнiй сходинцi, згорнувшись клубочком на холодному каменi. Останнє, що я вiдчула — як Марiанна з останнiх сил перетягла мене через порiг i знесилено впала поруч.
Вiд автора
На цьому iсторiя дiвчинки, котра iдентифiкує себе як «Я», закiнчується… Пiсля шести рокiв, за її словами, вона навчилася бачити себе збоку. Напевно, так вона ховалася вiд реальностi, яка перестала її влаштовувати. Тому цiлком доречно автору назвати її iм'я i не вводити в оману читача дитячими казками. Її звуть Анна-Марiя.
I в тому, що вона мала подвiйне iм'я, був певний знак згори, який свiдчив про роздвоєнiсть її натури, адже iнодi нам легше бачити себе збоку, нiж активно брати участь у тому, що вiдбувається. А якщо ж те, що вiдбувається з нами, зовсiм нас не влаштовує, тi щасливцi, котрi мають дар говорити про себе, як про когось стороннього, можуть з упевненiстю сказати: це було не зi мною.
Отже, її звуть Анна-Марiя. I найголовнiше в її життi — те, що коли їй виповнилося шiстнадцять, вона вiдчула, що насправдi їй уже сорок. Напевно, цим вона i привернула увагу автора.
  
ЧАСТИНА ДРУГА
 
…Восени 1982 року Аннi-Марiї виповнилося шiстнадцять. Вранцi вона написала листiвку й залишила в своєму кутку на розкладному лiжку: «З днем народження!». Увечерi пiд цим написом побачила закарлючки зведеного братика Олекси: «Ти тут зайва!». Це було останньою краплею.
I ось тепер вона бреде вулицею, зовсiм не звертаючи уваги на те, що почався дрiбний осiннiй дощик. У потертiй спортивнiй сумцi, з якою вона ходить до школи, лежать деякi речi, кiлька зошитiв, а головне — гаманець з усiма заощадженнями — 33 карбованцi й 42 копiйки. Це божевiльна сума! Можна повечеряти в кав'ярнi сарделькою з огiрком, а потiм купити квиток на лiтак. Наприклад, до Риги. Але — тiльки в один кiнець. Хоча, яка рiзниця, де тинятися пiд дощем?
Життєва спiраль, якою Анна-Марiя пiднiмалася, уже давно перетворилася на обм'яклу серпантинову стрiчку. А усвiдомлення повної незахищеностi з'явилося давно, мабуть, пiсля випадку з вiвчаркою…
Тодi, першого вересня, вона йшла до школи — фартушок у неї був бiлий, як i належало, у новенькому портфелi лежав пластиковий пенал iз малесеньким iграшковим годинником усерединi. Сусiдка, тiтка Валя, дивилася з балкона, курила цигарку й випускала в небо рiвнi кiльця сизого диму. Величезна вiвчарка вискочила зненацька. Анна-Марiя вiдчула за собою її хриплувате переривчасте дихання. Собака з усiєї сили ткнувся вологим носом у її спину й зупинився. Анна-Марiя вiдчула, як на сукенцi утворилася мокра пляма вiд собачої пiнистої слини. Кiлька хвилин вони так i простояли одне перед одним — дiвчинка й собака, поки тiтка Валя спустилася й довела Анну-Марiю до школи (добре, що йти було недалеко!), не турбуючись про те, що в дiвчинки мокрою була не тiльки спина, а й колготки…
Тодi Анна-Марiя вже жила у квартирi навпроти. Все сталося, як напад страшної й несподiваної хвороби: спочатку виїхала мама. Назва її нового мешкання звучала, як найменування пухкого тiстечка: ПМП. Анна-Марiя уявляла це саме ПМП, як пишний торт iз вершковими квiтами, серед яких пурхають марципановi ельфи i колiбрi. Поки пiзнiше їй не розтлумачили, що мудра абревiатура розшифровується як «постiйне мiсце проживання».
Виявляється, сiмейна iдилiя тривала лише до того часу, поки була жива бабуся. Як сталося, що мама опинилася в iншiй країнi з iншим чоловiком, Анна-Марiя не знала й донинi. Спочатку не було в кого розпитати (батько мало розмовляв iз нею), а пiзнiше (коли Анна-Марiя взагалi перестала дивуватися будь-чому), ця тема перестала її цiкавити. Мати опинилася в iншому свiтi, який, мабуть, вибрала сама.
Квартира перетворилася на смiтник iз купою порожнiх пляшок, на лiгвище пораненого звiра, на Содом i Гоморру. А пiзнiше батько взагалi максимально полегшив собi життя: з невеликої суми, яку надсилала мати, викроював оплату для сусiдки за те, що вона годувала й доглядала дiвчинку. Спочатку та приходила до них, потiм почала забирати Анну-Марiю на ночiвлю, а згодом, щоби було простiше, оселила дiвчинку в себе.
Жити з тiткою Валею було надзвичайно нудно. Анна-Марiя постiйно боялася зробити щось не так — тодi тiтка Валя не розмовляла з нею годинами i в квартирi зависала тиша, вiд якої починало дзвенiти у вухах. Згодом у рахунок оплати батько перетягнув до сусiдки пiанiно, й тiтка Валя вечорами розучувала гами i навiть самотужки навчилася грати полонез Огiнського. Вона завзято гатила по клавiшах, розгойдуючись на табуретцi, й Аннi-Марiї здавалося, що завдяки цим чаклунським дiям за вiкном посилюється вiтер… Жити стало геть незатишно, коли Валентина забрала iз села свою стару матiр, бабу Зою. Баба Зоя вже впала в маразм, нiкого не впiзнавала, боялася сiдати на унiтаз, i всi потреби справляла у вiдро, яке завжди стояло пiд її лiжком. Тiтка Валя оселила бабусю в тiй самiй кiмнатi, де спала Анна-Марiя. Баба Зоя часто розмовляла вночi, й дiвчинка до ранку вовтузилася пiд ковдрою, з острахом поглядаючи в страшний куток. «Винесiть квiти!» — кричала баба Зоя, i Анна-Марiя, вдивляючись у темряву, бачила тисячi великих вазонiв, якими нiбито була заставлена кiмната, а хижi м'ясистi голiвки троянд та лiлей розповсюджували ядучий запах солодкавого тлiну. Якоїсь митi їй захотiлося приєднатися до вимог божевiльної баби й так само затято репетувати, аби хтось зайшов до спальнi i клацнув вимикачем…