Шості двері

 
 
— Усi вiтрила втекли у море,
 
А я сушила солону косу
 
За версту вiд землi, на каменi плоскiм.
 
Припливала до мене зелена риба,
 
Прилiтала до мене бiленька чайка,
 
А я зухвала була й весела
 
I зовсiм не знала, що це є щастя!  [1]
 
 
— почула за своєю спиною Анна-Марiя чиєсь натхненне декламування i завмерла так, як стояла — на однiй нозi, немов чапля.
О, цi горiлчанi черги 80-х! Недарма батько, котрий майже щодня повертався опiвночi й падав на заздалегiдь пiдстелений мачухою килимок бiля порога, з фанатичною переконанiстю стверджував, що тiльки тут можна зустрiти «справжнiх людей, з якими є про що поговорити!». I от Анна-Марiя, мабуть, повторює його шлях — стоїть так само нi жива нi мертва вiд страху, всiм єством усмоктуючи цi вiршi, якi виникли невiдомо звiдки i вiд яких вiє нетутешнiм вiтром.
— А що ви тут робите, прекрасна юна незнайомка? — той самий надтрiснутий голос заповзає в її палаюче вухо. Анна-Марiя озирається. На неї чекає розчарування: сивий дiдуган — високий i худий — у потертому драповому пальтi, з-пiд комiра якого визирає картата сорочка, перехоплена на шиї грайливою хусточкою, настiльки замусоленою, що важко розiбрати її справжнiй колiр, дивиться на неї уважно i глумливо. Анна-Марiя порпається в пам'ятi, перебираючи можливi в таких випадках лайки. «Не твоє собаче дiло!» — вiдрiзала б Сiдловська. А то сказала б iще щось крутiше. Вона вмiє. У дiда таке саме мокре й довге волосся, як в Анни-Марiї.
— Вiдчепiться, дiду! — шепче вона, i її голос тiєї ж митi сiдає, як батарейки в зiпсованому приймачi.
— «А я зухвала була й весела!..»- не вiдстає дiдуган i раптом говорить майже скоромовкою: — Дурне затiяла! Давай так: купуєш дiдусевi чверточку, а я тобi — супчику насиплю. За мною — нiчлiг, за тобою — розмова. А вранцi — до няньок-мамок! Дiвчаткам iз такими очима нема чого вештатися вулицями!
— Обламати йому роги? — чує Анна-Марiя з iншого боку — це на її захист пiднiмається здоровенний бугай, з прозорими абстинентними очима.
— Заспокойтеся, мсьє! — сичить до нього дiдуган. — Я ж нiчого…
— Спочатку нiчого, а потiм трупи в пiдворiттях! — огризається захисник.
— А ви не грубiяньте, молодий чоловiче! — роздуває щоки дiдуган.
— Не треба сваритися… — намагається зупинити їх Анна-Марiя i згадує шкiльну прибиральницю Таню, що вмiє спритно вiдбрити й не таких. I раптом її голос набуває зовсiм iншої iнтонацiї:
— Припинiть негайно!
Нiби собакам крикнула: «Фу!» — замовкли.
Анна-Марiя купує пляшку найдешевшої горiлки, швидко перераховує здачу й ховає свою покупку до сумки. Залишається тiльки знайти нормальний пiд'їзд, дочекатися ночi, забитися на горiшнiй поверх…
На вулицi зовсiм стемнiло. Анна-Марiя йде, ступаючи прямо в калюжi — все одно ноги зовсiм мокрi, обличчя її вiд збудження палає. Вона не помiчає, що слiдом накульгує той високий дiдуган. Анна-Марiя звертає в арку й заходить у вузенький дворик. Вiдбитки освiтлених вiкон лежать на мокрому асфальтi, немов намальованi неоновою фарбою. Анна-Марiя стрибає в один освiтлений квадрат, на однiй нозi перестрибує на iншiй — гра в класики! Що там нагорi, за цими вiкнами? Невже за кожним ховається такий самий Олекса чи родина Сiдловських?…
Сивий старигань сидить на лавцi, скоцюрбившись, як мокрий обскубаний папуга на жердинцi, — спостерiгає.
— Чого ви за мною ходите, чого хочете? — обурюється Анна-Марiя.
— Дай ковтнути з пляшечки! — благає той. — А я тобi поворожу…
— Ви що — циган? — сiдає поруч Анна-Марiя. Старий бiльше не лякає i не дратує її, навпаки — є з ким згайнувати годину-другу, поки не згаснуть вiкна. — Як вас звуть?
— Калiостро! — вiдповiдає старий, грацiйним жестом вiдкидаючи з чола мокре срiбне пасмо.
— Навiщо ви обманюєте?
— Я нiколи не брешу, — вiдповiдає старий, — я справдi — Калiостро — викрадач думок!. Свого часу я був навiть знаменитим, а це iм'я — мiй псевдонiм. Був у мене свiй номер у цирку. Цирк любиш?
Цирк для Анни-Марiї — iнша планета. Вона була там одного разу з батьком i Олексою. Щоправда, батько весь вечiр просидiв у буфетi, а Олекса без угаву вибiгав у хол за морозивом i постiйно хрумтiв шоколадними батончиками. Та Анна-Марiя запам'ятала: цирк — iнша планета, недосяжна, як Марс чи Юпiтер. Вона — як золотий подзвiн металевих тарiлок. Завжди святкова, яскрава, щаслива, невгамовна й непохитна. Блискучий свiт!
— То ви з цирку? Не обманюєте? — пильнiше вдивляється вона в обличчя незнайомця, намагаючись знайти в ньому щось незвичне.
— Я ж сказав, мадемуазель, що нiколи не брешу! Хочеш угадаю, про що ти думаєш?
— Ну-ну…
— Звичайно ж, про смерть.
— Звiдки ви знаєте?
— Тобi скiльки — сiмнадцять? Вiсiмнадцять?
— Шiстнадцять сьогоднi… — зiтхає Анна-Марiя.
— Ну от. У шiстнадцять багато хто мрiє померти. Лежати в трунi в бiлiй сукнi та з лiлеями у косах… Але ти не помреш!
— Це чому ж? — Анна-Марiя iнстинктивно притискає до себе сумку з пляшкою.
— А тому, що жити тобi довго. Вродлива будеш, багата… — глузливо «ворожить» дiд, немов справжня привокзальна циганка, й уже серйозно додає: — А зараз пропоную зробити так: пiдемо до мене — я живу на цирковому подвiр'ї у фургонi, звiрiв доглядаю, iнодi прибираю на аренi. Помiчниця менi не завадить. Поживеш, скiльки схочеш. У тебе, напевно, вдома проблеми — от i вiдпочинеш. Ну що, ходiмо? Тут близько.
Аннi-Марiї все одно, хто вiн — манiяк-убивця, божевiльний алкаш чи, можливо, охочий потримати молодих дiвчаток за колiнця. Їй навiть цiкаво — що буде далi? Та й циркове подвiр'я приваблює бiльше, нiж темний вогкий пiд'їзд.
— От i чудово! — хитає головою дiдуган. — От i розумниця…
Вони виходять з арки, спускаються вниз до майдану, де й мiститься «iнша планета».
Анна-Марiя нiколи не помiчала, що за круглим будинком цирку є обгороджений високим парканом майданчик iз рiзними службовими прибудовами.
Старий веде її через прохiдну, киває головою жiнцi у ватянцi за вiконцем вахтової служби: «Це — зi мною!», i прямує з Анною-Марiєю всередину дворика. Нiс вiдразу ж уловлює особливий запах: так пахне в зоопарку, а ще — у м'ясних рядах базару лiтньої днини. Неподалiк вiд чорного входу до цирку справдi стоїть невеликий синiй фургончик iз двома малесенькими заґратиованими вiконцями.
— Ось ми i вдома! — мовить Калiостро й вiдсовує засув. — Прошу, мадемуазель!
Вiн клацає вимикачем, i Анна-Марiя бачить вузеньку, завалену всiляким мотлохом, кiмнатку. У центрi — тумбочка з електроплиткою, на якiй височiє закопчений до самого носика алюмiнiєвий чайник (такi Анна-Марiя бачила тiльки у фiльмах про вiйну), у кутку — лiжко, застелене вицвiлою строкатою ковдрою, кiлька кривоногих табуреток навколо дерев'яного столу. Всi стiни заклеєнi старими афiшами, на них справдi ряснiють написи: «Маг Калiостро — викрадач думок!»
— Ляжеш отут! — старий стягає з лiжка матрац i кидає його в протилежний куток. — Буде м'яко. Та не стiй на порозi, проходь швидше — холоду напустиш!
Однак Анна-Марiя немов зацiпенiла: на столi порядкує величезний бiлий пацюк, змiтаючи на своєму шляху хлiбнi крихти довгим рожевуватим хвостом.
— А-а, не бiйся, — каже старий. — Це своя людина — Альфонсiно! Вiн тебе не зачепить, вiн такий само старий, як i я. Альфонсiно, йди-но сюди, хлопчику! — кличе вiн i пiдставляє тваринi долоню. Пацюк повiльно пiднiмається рукавом на його плече й ретельно обнюхує старече обличчя.
— Нi краплi в ротi! Тверезий, як склянка молока! — божиться Калiостро. — Хочеш, дихну? Хух!!! — видихає вiн у нiс пацюка, i той попискує вiд задоволення.
— Любить, гадина, випити! — киває дiд на пацюка. — Ревнує, коли п'ю без нього. Та не ревнуй! Зараз нам принцеса наллє по чарочцi…