Ольга Кобилянська

Иншим разом ідемо на прохід до міського парку. Особливо осінь припадала до вподоби Письменниці. Любила осінь. Довжезна алея старих дерев перед нами, пожовкле листя шелестить і в нім Письменниця дослухується осінних мельодій. Розмова наша сходить на музику. «От чи знаєте, коли грає циганська капеля, може, пішли б ми, скажіть вуйкові Міроші [Миронові Кордубі. – В. В.], – так звичайно звала мого мужа, – най розвідає». Чи оден вечір ми так перевели вкупі, заслухані у півдикі мельодії палких скрипаків циганів…»
Першим гостем О. Кобилянської на Новому світі, 61, за її словами, був В. Стефаник. Принаймні в листі до нього від 16 травня 1899 року письменниця наголошувала: «Ви були моїм першим гостем в сій хаті і Ви перші, до котрого я звідси пишу. Відтак буду до Лесі Українки писати. Достала-м вчора від неї дуже файний лист». До речі, то був також перший лист великої поетеси до нашої землячки, датований 9—10 травня 1899 року, надісланий з Берліна спочатку М. Павликові з проханням, аби він переадресував його О. Кобилянській.
  
Ольга Кобилянська та Леся Українка – «хтось чорненький» і «хтось біленький»
 
Леся Українка ще 1891 року високо оцінювала творчість тоді майже нікому не відомої буковинки. Після прочитання надісланого М. Павликом раннього варіанта повісті «Царівна» під назвою «Льореляй» вона в листі до нього 16 березня 1891 року писала: «Перш усього маю сказати, що мені дуже сподобалася «Льореляй», щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький, що вже так обрид в нашій літературі».
Для О. Кобилянської в 1891 році думки Лесі Українки щодо цього твору мали велике, насамперед моральне, значення, адже то був час її письменницького становлення, так би мовити, пошуків самої себе. М. Павлик повідомив їй дослівно оцінку поетеси, сприяв, аби між письменницями почалося листування. Однак цього тоді не сталося, хоча було обопільне бажання.
У травні 1899 року до Берліна, де лікувалася Леся Українка, їй надіслали три книжки «Українсько-руської видавничої спілки»: «Дезертир та інші оповідання» С. Коваліва, «Поеми» І. Франка, «Покора і інші оповідання» О. Кобилянської. Показово, що в листі до В. Гнатюка від 10 травня 1899 року, дякуючи йому за надіслані книги, розмірковуючи про те, що вони могли би потрапити на Східну Україну, поетеса писала: «Шкода, коли книжки не підуть на Україну, бо варто, щоб ширша громада прочитала їх. Надто оповідання п. Кобилянської, се просто окраса нашої літератури».
Посередником у новому заочному знайомстві письменниць знову став М. Павлик. У листі з Берліна від 9– 10 травня 1899 року Леся Українка зверталася до нього: «Дуже прошу, перешліть мого листа п. Кобилянській, Ви, певне, знаєте її адресу. Коли вона не має поняття, що я за одна, то не відмовте рекомендувати мене їй. Я вже давно слідкую за її літературним поступом, і вона мене дуже інтересує яко талан і яко людина, її писання не дилетантство, а справжня література».
Складається враження, що змучена хворобами, особливо перенесеною тоді в Берліні дуже складною операцією, Леся Українка забула і про свою колишню оцінку повісті «Льореляй», і про намір листуватися з О. Кобилянською ще в 1891 році, хоча, звернімо увагу, як і у відгуку на згаданий твір, так і в цьому листі, звучить однакова думка про справжній талант і дилетантство в літературі.
М. Павлик одразу виконав прохання Лесі Українки, завдяки чому зав'язалося тривале цікаве листування, а відтак і щира дружба двох письменниць.
У серпні 1899 року О. Кобилянська у своїй оселі на вулиці Новий світ спаковувала дорожні валізи. Вона вперше (і востаннє) їхала на Східну Україну. Тоді в Києві відбувся XI Археологічний з'їзд, куди запросили й письменницю з Буковини. Довідавшись про участь О. Кобилянської в цьому зібранні, Леся Українка в листі до неї від 21 липня (4 серпня) 1899 року із хутора Зелений Гай, що поблизу міста Гадяч на Полтавщині, де вона якраз перебувала після лікування в Берліні, просила довго не затримуватися в Києві на з'їзді, а хутчіше приїздити до їхнього родинного хутора: «Поки я по шпиталях лежала, мама збудувала тут хорошу хату, де могли б мої приятелі з усього світу зміститися. Околиця тут гарна, горизонт широкий (після кам'яного Берліна я вмію все шанувати), людей не занадто багато, може, Вам здасться й замало. Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте; будемо читати, розмовляти, я буду Вам грати Шумана і Шопена, яких Ви, здається, дуже любите, окрім того, українських пісень масу у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії. Мої сестри (їх у мене три) покажуть Вам всю околицю, побачите вже таку Україну, що «українішої» й нема».
Не забула О. Кобилянська взяти й закордонний паспорт, бо, їдучи із Західної України до Києва та на Полтавщину, вона тоді переїжджала з Австро-Угорської імперії (митниця була в Новоселиці, тобто десь за 25 кілометрів од Чернівців) на терени царської Росії. Можна уявити, скільки в помешканні на Новому світі, 61, у серпні 1899 року лунало побажань і настанов у дорогу. Сюди невдовзі, 21 серпня 1899 року, письменниця надіслала з Гадяча листа батькам, де описала свої враження від участі в археологічному з'їзді, від оглядин Києва, зокрема Києво-Печерської Успенської лаври, від поїздки до Канева, на могилу Т. Шевченка, від перебування на хуторі Зелений Гай. Вразили її хліборобські простори і злиденне життя тамтешніх селян: «Хліба тут дуже гарні, але ж тут і землі! Такі простори, такі степи, той, хто їх не бачив, не може собі й уявити. Майже все поле пооране, сіють пшеницю, жито і гречку, але та земля належить панам, а селяни мало що мають; села їхні милі і бідні. Трохи дивно, що стільки землі, а народ емігрує, і ще більше, як у нас, – так мені оповідали, так воно й є». В цьому листі виразно простежується патріотизм письменниці: «Тут, в Києві, кожний може переконатися, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому – на кожному кроці стільки історії, дуже багато! То фантазія, ніби українське і російське – одне і те ж; навіть і в мові є величезна різниця, – звичайно, коли говорити правильно по-російському!»
Думки, висловлені О. Кобилянською понад століття тому, як не дивно, слушні й тепер, а рідним вона пише про це, маючи на увазі москвофільські, хоч і помірковані, погляди батька.
Згодом у помешканні на Новому світі радо вітатимуть і Лесю Українку. Вона віддавна переймалася бажанням побачити Буковину, яка з окремих оповідань О. Кобилянської поставала для неї дуже незвичною, а при нагоді – й прототипів героїв творів буковинської письменниці. Заочно знала Леся Українка наші краї також із творчості Ю. Федьковича та В. Стефаника, адже про їхню роль в українському літературному процесі вона писала в рефераті «Малоруські письменники на Буковині» для членів Київського літературно-артистичного товариства 21 грудня 1899 року. В листі до О. Кобилянської від 30 січня (3 лютого) 1900 року поетеса, зокрема, повідомляла, що «мої буковинці» заімпонували «киянам», висловила деякі свої міркування стосовно творчості В. Стефаника й самої О. Кобилянської, особливо виділяючи її «Некультурну», від якої Леся Українка та її сестра Ольга в нестямі. Сказавши і про те, що вона такий реалізм, як у «Некультурній», визнає, бо він не виключає поривів ins Blau, тобто в голубу далечінь, відзначивши інші позитивні риси твору, тут же Леся Українка пише про свій намір улітку, якщо отримає гроші за надіслані до російських журналів праці, приїхати разом із сестрою на Буковину. Але влітку 1900 року задуману поїздку здійснити не вдалося.
Леся Українка вперше приїхала до Чернівців 26 квітня 1901 року. Приїхала в дуже важкий для себе час – після втрати щирого друга Сергія Мержинського – морально та фізично виснаженою. Відновити сили їй допомогла родина Кобилянських. Будинок на вулиці Новий світ, 61, гостя назвала тоді «Санаторій на Новому світі», а М. Кобилянську, матір буковинської подруги, іменувала «святою Анною». «Тут у мене є корективи, – повідомляла Леся Українка в листі до своєї сестри О. Косач від 11 травня 1901 року. – По тутешній конституції в 11 вже треба лягати спати (властиве, вже спати, а лягати в 10 1/2). Можна писати тільки до обіду, себто до 12 1/2, по обіді треба лежати (дозволяється не спати, як хто вже рішучо не хоче) щонайменше годину, – потім можна що-небудь робити (от як тепер – писати листи) до 4—5 г[одини], тоді йти після чаю гуляти, коли дощ не йде і нікого в гостях нема; з гуляння приходимо аж на вечерю (в 7—8), а по вечері вже не часто пишеться. Забула ще одну увагу: ранком пишу не в хаті, а надворі, як тільки нема «хляпавки» (чудовий буковинський термін для дощу). <…>: Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпирають холодом».