Ольга Кобилянська

На Новому світі, 61, велися задушевні, щирі розмови про особисте та національне, про творчість. Письменниці переймалися болями, проблемами одна одної. Саме тут О. Кобилянська власноручно переписувала на чистовик драматичну поему Лесі Українки «Одержима», а її подруга надсилала звідси листи, в яких клопоталася про видання в Східній Україні повісті буковинки «Земля». Приходили сюди близькі родині Кобилянських люди, окремі приятелі.
О. Кобилянська, як могла, до того ж, виконуючи побажання Лесі Українки, обмежувала спілкування гості. Але 22 травня 1901 року чернівецька українська громада влаштувала в Народному домі зусиллями «Буковинського Бояна» і студентського товариства «Молода Україна» вечір на честь Лесі Українки, на який зібралися не тільки чернівчани, а й чимало людей із довколишніх сіл і міст. Багатьом хотілося почути й побачити поетесу. На зустріч із ширшим колом Леся Українка ніяк не давала згоди. «Мовляв, тепер важко з людьми сходитися», – як писав пізніше у спогадах про неї студент університету, згодом відомий філолог В. Сімович. На його думку, переконати поетесу в протилежному вдалося О.Маковеєві.
Щоб хоч трішки відтворити атмосферу того вечора, скористаймося спогадами В. Сімовича: «Ще й досі стоїть перед очима довгий стіл посередині залу й багато столів довкола нього. За довгим столом Леся Українка, вся в чорному, коло неї Ольга Кобилянська, теж у чорній сукні, далі справа й ліворуч «старі», заступники різних товариств, і десь ізбоку при окремому столику – ми, студенти «молодоукраїнці» гуртом».
Звучали на «товариських сходинах» – так той вечір анонсувала преса – вітальні слова професора Чернівецького університету С. Смаль-Стоцького на честь поетеси, «виклад» про її творчість згаданого вже В. Сімовича, лунала поезія, музика, пісні. Вечір закінчився далеко за північ. Газета «Буковина» 25 травня 1901 року відзначала, що видався він величним і пишним, що «незвичайна землячка чарувала всіх своєю високою освітою, гарячим патріотизмом і рідкою скромністю».
Лесі Українці запам'ятався вечір і тим, що найактивніші учасники того святкового зібрання – члени товариства «Молода Україна» – стали також ініціаторами видання її книги поезій «Відгуки», що побачила світ 1902 року в Чернівцях у друкарні «Австрія».
Склалося так, що це помешкання стало своєрідним «санаторієм» і для О. Кобилянської. Очевидно, під впливом розповідей Лесі Українки про почуття до С. Мержинського, спостерігаючи її стан, її муки після тяжкої втрати, ймовірно, і перейнявшись духом «Одержимої», котру, О. Кобилянська знала, поетеса створила протягом однієї ночі біля ліжка хворого друга, а напевне, і за намовою своєї гості (недаремно ж на поштовій листівці, надісланій О. Маковеєві 2 червня 1901 року, де зображені кімполунзькі гори, прочитаємо такі рядки: «Хтось та й ще хтось когось здоровить. Було б дуже гарно, якби хтось сидів з кимось тут, де ліс собі щось шумить, і балакав. О. К.»; «Посилаю щирісіньке вітанн-н-н-ня. Леся Українка», а над вершинами двох гір чорнилом написано: «Тут повинні медведі стояти!»), письменниця, повернувшись із Кімполунга, куди відвезла на відпочинок Лесю Українку, 13 червня 1901 року пише несподівано відвертого листа О. Маковею. В ньому веде мову про їхнє одруження: «Хтось сконцентрує себе в білих медведях [О. Кобилянська і Леся Українка жартівливо називали О. Маковея «Медведем». – В. В.] і літературі, і буде лиш для них жити. Не думайте, що я не розумію прози життя, і єсмь сліпа на єго тяжкі сторони. Мені все здається, що Ви не довіряєте мені в тім напрямі. Але Ви можете зовсім спокійні бути. Мої «белетристичні руки», як Леся їх зве, – они знають всяку роботу, і ніколи її не боялися. Лише они не люблять показувати того по собі, що они роблять. І по що? Що з того кому за користь? Межи своїми чотирма стінами вони інші.
Не думайте, що мене які-небудь звичайні інстинкти силують писати отсе. Я можу і «ждати». Два і три. І чотири роки (я взагалі лише для одної душі на світі, більше для нікого). Але оскілько се буде ліпше ждати, аж Ви станете «дійсним учителем»? Правда, платня Ваша буде більше, але стілько Вашої сили, енергії, здоровля і самої охоти до життя буде надломане? Стілько розбитого часу буде в Вас! Як Вас той час замучить! Подумайте, що не раз оден рік з чоловіка зробить? А так – ніяк оно не буде гірше. Не буде гірше, як хтось від рання до вечора буде дбав про Вас. А в науці ніхто не буде вам перешкоджати. Чи маєте відвагу розпочати життя, як я Вам пропоную? Я маю. Але Ви [підкреслення О. Кобилянської. – В. В.] скажіть рішуче слово, я піду за Вами. Я би хтіла, щоби Ви на мене дивилися, як на рівного собі товариша, не як на «немічну жінку». Може, і я буду в чім немічна, я не знаю, але, може, буду в дечім сильна, як Ви.
Про «любов» я тут не пишу нічого. Се – свята, велика, окрема річ, і я її не хочу тут мішати. Она є і є, ще раз є і вічно буде…»
Описала О. Кобилянська, в яких умовах вони могли б мешкати, на які кошти спільно жити, зізнавалася, що вона трохи старша за нього: «Чудно мені, та я вже тут безпомічна. Я не відчуваю тої ріжниці – властиво, що мало мене «старою» зробити… Я їх затру, тії роки, і они не стануть нам на заваді, а если б коли стали – Боже мій – то поступіть, як треба…» Різниця була в чотири роки. Коли О. Маковей писав передмову до «Царівни», Кобилянська вказала, що народилася 1865-го, а не 1863 року, тобто приховала правду.
Наступні речення О. Кобилянська, мабуть, узяла зі слів Лесі Українки: «Щоби Вам не здавалося, що Ви вже зовсім самітні в тім взгляді – то подам Вам деяких товаришів. Драгоманів був молодший від своєї жінки, Людя Старицька старша від свого чоловіка, другий чоловік Марко Вовчок – він далеко-далеко молодший від неї». Починався і завершувався лист рядками, перейнятими тривогою через те, що О. Маковей її не розуміє: «Не знаю, що Ви мені відпишете. Я лиш боюсь, що Ви відповісте мені коротко, терпко, а при кінці напишете то слово, що я его так страшно ненавиджу: «Кланяюсь». Я так того боюся. Але Ви не відпишете так. Ви «gut», на те «gut» я душу розімкнула. Ви мене зрозумієте, що то значить, коли розважити – стілько і як старанно ми мовчали перед собою…»
Однак О. Маковей не відповів взаємністю. Відчаю сповнений лист О. Кобилянської до нього від 14 липня 1901 року: «Нехай би Ви були мені і ніж в серце всадили – мені було б з ним по світі ходити, а не повинна я була Вам тих листів відсилати». Образа звучатиме неодноразово, позначилася частково також на творчості письменниці. А найбільше підтримувала й віру О. Кобилянської в себе, і навіть якусь надію на поліпшення їхніх стосунків у майбутньому Леся Українка, про що свідчать інші, не висвітлені тут, факти. Хоча до двох листів поетеси необхідно-таки звернутися. Зрозумілими тепер стають слова Лесі Українки з листа до О. Кобилянської від 1 серпня 1901 року з Буркута, куди з Чернівців разом з Клементом Квіткою поїхала на лікування: «Хтось хотів би зробити комусь тепер найніжніші паси, бо хтось дуже розуміє когось і через те і капує когось дуже і зовсім не жалує, бо знає, що хто має силу ходити по гострім камінні, то завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками. А хтось має силу, хтось може. О, я ніколи не забуду, як хтось писав новелу в сі остатні дні перед виїздом когось із Чернівець, – коли хтось так робить, то хтось багато може [виділено Лесею Українкою. – В. В.] і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають.
Хтось хотів би бачити «ведмедя» і з ним поговорити, – нехай там він вилізе з лісу!»
Розчарована, розбита реакцією О. Маковея, О. Кобилянська, незважаючи на те що Леся Українка, повернувшись із Буркута, могла б довше побути на Буковині, вирішує, хоч їй цього зовсім не хотілося робити, поїхати до Відня, віддалитися від усього прикрого, яке сама собі заподіяла своїм зверненням до дорогої людини.
Цей намір щиро підтримала Леся Українка в листі від 15 серпня 1901 року: «Хтось не карати мусить себе, а рятувати: нехай їде до Відня не для того, аби тужити на чужині, а для того, щоб дати собі нові враження, нові інтереси. Хтось не з подлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від огню гартуватись, а не ломитись. Тяжке то слово: «Я можу все витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і злетить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трошки холодно і самотно буде спочатку, але, може, там стрінуться й інші гірські подорожні і розпалять всі вкупі ватру велику і будуть з неї іскри на всю Україну. Нехай хтось не катує себе і не вважає пониженим. Чим понижився він? Що посмів виступити з етикети? Що сказав одважне, щире слово? Що вийшов з пасивної ролі і схотів рішити свою долю сам з риском зламати її? Що тут низького? Чи він чий вік занапастив? Чи він кого одурив?»