Ольга Кобилянська

Тож і не дивно, що О. Кобилянська по-родинному повідомляла П. Тодорову в листі від 13 квітня 1903 року: «Переложив славіст Lenard (він словінець) також кілька моїх новел на словінське і написав в їх часопись «Dom in svet» [ «Дім і світ». – В. В.] статтю про мої письма; доволі симпатично відносяться люди до моєї праці – та лиш біда, що в мене вдома так дуже все змінилося, що я не можу літературі віддатись». А з листа О. Кобилянської до О. Маковея від 18 вересня 1903 року дізнаємося, що влітку або ж на початку вересня Леопольд Ленард також був гостем письменниці. У листі вона досить цікаво характеризує його: «Дуже великий патріот і цікава фігура. Подумайте! Укінчений теолог doctor, відтак пішов на слов'янську філологію і сподівається кафедри. Говорить по-руськи, по-польськи, трохи по-російськи. Оповідав багато інтересного. Але дуже комічний в поведению. Зачинає завсіди зразу божим голосом говорити, а відтак забувається – і говорить з запалом. Хоче «Землю» на словінське перевести». Слід зауважити, що рецензію на цей твір він таки написав. Про долю перекладу судити нині важко.
Ще раніше в листі від 11 липня 1902 року вона ділилася з П. Тодоровим новиною: «Пан Георг Адам був у мене, мабуть, вже і від нього знаєте. Не можу Вам сказати, яку велику радість справив нам своїм прибуттям, а се все маю я Вам, дорогий товаришу, завдячити. Та лиш жалували ми, що так коротко був у нас, бо приїхав около 3-ї з полудня, а виїхав о 10-й вечором, так що не міг з всією нашою громадою русинів бачитись; та все ж таки пізнав видніших із них. Якраз збираюсь я відписати йому на його симпатичне письмо».
Георг Адам (1874—1948) за фахом був лікарем-психіатром, а в історії залишив свій слід як літературний критик і перекладач. Ще в студентські роки почав інтенсивно вивчати слов'янські мови, серед яких і українську. Відтак зацікавився письменством малих слов'янських народів, зокрема бездержавного в той час українського народу. Був активним популяризатором української та інших слов'янських літератур, поборником духовного зближення німецького народу зі східними слов'янами. В червні 1902 року Г. Адам особисто відвідав помешкання О. Кобилянської в Чернівцях, а перебуваючи у Львові, познайомився також з І. Франком та іншими відомими діячами культури.
Знайомство та листування О. Кобилянської з Г. Адамом було зумовлене обопільним прагненням широко ознайомити німецьку громадськість із кращими надбаннями української літератури, з історією та культурою українського народу. В січні 1901 року Г. Адам у журналі «Magazin fur die Literatur» опублікував статтю «Сучасна малоруська література», в якій йдеться і про О. Кобилянську, а в кінці того ж року написав передмову до збірки новел письменниці, перекладених німецькою мовою, «Kleinrussische Novellen» («Малоруські новели»), що стала оглядом української літератури від І. Котляревського до В. Стефаника. Це засвідчує сама назва передмови – «Сторіччя малоруської літератури». У праці Г. Адам охарактеризував і високо оцінив творчість О. Кобилянської до 1901 року. Тогочасна українська преса (іноді фрагментарно) передруковувала його статті.
Письменниця в листі до П. Тодорова від 25 березня 1901 року наголошувала: «Прошу передайте пану Г. Адаму мій щирий привіт і подяку. Малороси вдячні тим, котрі займаються нами і витягують їх з-під руїн на світ. Так і йому вдячні».
Популяризатором української літератури в Німеччині був також Людвіг Якобовський, німецький письменник і видавець, редактор журналу «Die Gesellschaft». Знаючи про його інтерес до української літератури, О. Кобилянська під час лікування Лесі Українки в Берліні запропонувала йому зустрітися з поетесою, на що той радо погодився. На той час у Л. Якобовського виникла ідея видати новели О. Кобилянської, що були опубліковані в часописі «Die Neue Zeit», долучивши до них і «Битву», окремою книжкою. Він мав намір видрукувати і збірку творів українських письменників у Німеччині, а після знайомства з Лесею Українкою захотів, аби до майбутнього видання увійшла й одна з новел поетеси.
На жаль, передчасна смерть Л. Якобовського в 1900 році не дозволила йому здійснити задумане. Збірка новел О. Кобилянської «Kleinrussische Novellen» з унікальними ілюстраціями А. Кохановської вийшла в Німеччині 1901 року. А книга, де мали бути твори І. Франка, Лесі Українки, О. Маковея, Л. Мартовича, О. Кобилянської та інших українських письменників, так і не дійшла до німецького читача, але перекладені О. Кобилянською новели були надруковані в журналі «Ruthenische Revue» 1903 року. Леся Українка, виконуючи прохання Л. Якобовського, своє оповідання «Голосні струни» спочатку переклала німецькою мовою самостійно, а потім надіслала його О. Кобилянській до Чернівців. У листі до неї від 21 липня (4 серпня) 1899 року повідомляла: «Вчора викінчила я свій переклад, оце перепишу і пошлю Вам, а Ви, з ласки Вашої, зредагуйте його. Певне, моя Німеччина здасться Вам дикою, але в наш вік шаблонів часом цікаво щось оригінального побачити, – певне ж, Ви ще такої Німеччини не бачили. До всього я ще не маю тут ні словника і нічогісінько. Я все-таки переклала сама, бо, як бачите, воно все-таки писання чимало, а я знаю, що Ви дуже зайняті. Може-таки з поправкою менше буде клопоту, ніж було б з перекладом». Чи О. Кобилянська тільки здійснила редакцію надісланого перекладу, чи переклала цей твір заново, невідомо, а надрукований він був у названому вже журналі «Ruthenische Revue» 1903 року з написом: «Переклала О. Кобилянська».
Л. Якобовський популяризував творчість українських письменників у Німеччині, наші співвітчизники, у свою чергу, зробили чимало для того, аби українці мали змогу ознайомитися з його доробком: деякі оповідання завдяки їхньому сприянню були перекладені й видрукувані українською мовою. Леся Українка два його оповідання переклала російською мовою, маючи намір помістити їх разом зі своєю характеристикою творчості німецького письменника в петербурзькому журналі «Жизнь». Щоправда, в журналі такої публікації не було.
Прикметно, що наприкінці XX – на початку XXI століття спілкування між українськими й зарубіжними письменниками ставало звичним явищем. Це домінувало і в середовищі письменників-співвітчизників, а найпоказовіше виявилося саме у взаєминах О. Кобилянської та Лесі Українки. Як ми зауважували, вже в перших листах на Буковину поетеса висловила своє розуміння творчості О. Кобилянської. Актуальним, зокрема, був її лист від 20 травня 1899 року, де Леся Українка наголошувала на відомостях своєї позиції і поглядів деяких галицьких критиків: «Галицька критика докоряє Вам Німеччиною, а я думаю, що в тій Німеччині був Ваш рятунок, вона дала Вам пізнати світову літературу, вона вивела Вас в широкий світ ідеї і штуки, – се просто б'є в очі, коли порівняти Ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там (у галицьких писаннях) чути закуток, запічок, – у Вас гірську верховину, широкий горизонт». Так, О. Кобилянська пізно навчилася української літературної мови, але, на думку Лесі Українки, «зате Ви навчились її тоді, коли інші одразу думали, що знають». Леся Українка не захоплювалася філософією Ніцше, ідеї та афоризми якого іноді використовувала у своїх творах О. Кобилянська, але ця обставина, вважала поетеса, не могла стати перепоною для їхнього спілкування. Для О. Кобилянської з листа її подруги переконливо прозвучало: «Коли Ви з німецької школи прийшли на Україну, то прийшли свідомо, знаючи, куди й навіщо, отже, тепер нема страху, що Ви покинете її».
Таких думок сповнений і лист Лесі Українки до М. Павлика від 7 червня 1899 року: «З поводу німецької фрази згадала Кобилянську. Щодня хвалю сама себе, що познайомилася з нею, – вона, видно, розумна і хороша дівчина, по листах дуже мені подобається; я вже взяла з неї обітницю, що прибуде до мене в гості в серпні. Щодо Німеччини, то я іншої гадки про се, ніж Ви і всі галичани. Не згубила, а врятувала Кобилянську Німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значенні слів, лексики, але в значенні фрази, багатство форми), а розвивши її розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю. Кобилянська вже не кинеться в вузький шовінізм, бо звикла до широкого лету думки; гадаю, що й збочення до клерикальства для неї неможливі. Найкращий спосіб втримати Кобилянську при нашій літературі назавжди – се не дорікати їй щодня Німеччиною, не називати чужою екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує».