Ольга Кобилянська

Безперечно, неординарним був брат Юліан (помер 11 вересня 1922 року в Чернівцях), філолог за освітою. Відомо, що в юності він разом з Ольгою та Євгенією також брав участь у концертах і виставах у Кімполунзі. Як і Максим, під час навчання в Чернівецькому університеті привозив молодшим братам і сестрам книги, по змозі передавав їм свої знання. Пізніше був професором гімназій у Коломиї та Чернівцях, одним із перших в Україні почав працювати над латинсько-українськими та грецько-українськими словниками, є автором унікальних наукових статей, підручників, «Латинсько-українського словаря» (660 сторінок), який і досі становить цінність для фахівців. За укладання цього словника Ю. Кобилянський став кавалером ордена Франца-Йосифа. Про нього як про відомого лексикографа мовиться в ряді енциклопедичних видань.
26 липня 1892 року Ю. Кобилянський одружився із спольщеною італійкою Ізабеллою фон Ферро, батьки якої – збіднілі поміщики – мали садибу в селі Мігученах (тепер село Михайлівка Глибоцького району Чернівецької області), що межує з Димкою. Там часто перебувала О. Кобилянська, письменниця дуже любила ходити туди пішки через поля. На початку століття Юліан збудував у Чернівцях на вулиці Балті-Нестора, 11 (нині будинок № 43 на вулиці Олега Ольжича) власний дім. У ньому протягом 1920—1925 років жила О. Кобилянська.
Сестра Євгенія так само, як і Ольга, змушена була обмежитися початковою освітою, упродовж 5 років навчалася в конвінкті (приватна школа) «однієї польської пані», про яку писала так: «Навчила мене читати і писати по-польськи, а також по-німецьки, залишилися у мене і уривчасті знання з французької мови. Коротко кажучи, навчила мене дуже мало. Батько протягом 5 років платив їй шалені гроші, а я залишилася з тим самим розумом, який був у мене на початку». Тож згодом довелося поповнювати знання самотужки. Вона багато читала, про що, зокрема, свідчить досить великий за обсягом блокнот, де записані назви прочитаних у 1880-х роках творів різних авторів. Тут і Діккенс, і Золя, і Гюго, і Шпільгаген, і Жорж Санд, і Дюма, і багато інших письменників.
З дитинства Євгенія дуже любила музику. В її «Спогадах» є такий запис: «В сусідстві з нами жила одна родина, де грали на фортепіано. Не раз просиджувала я під цим будинком і прислухалася до їхньої гри. Мати мала вдома гітару без струн.
Я натягнула замість струн нитки і пробувала одним пальцем грати пісні. Коли б я тепер слухала щось подібне, це приводило б мене до відчаю».
Тонкий музичний слух Євгенії помітила її вчителька й порадила батькові віддати дочку вчитися гри на фортепіано. З 9-річного віку протягом кількох років опановувала сестра письменниці секрети музики. Їй пророкували велике майбутнє, принаймні в Кімполунзі вона вважалася найкращою піаністкою. Постійно грала на музичних вечорах у своєму місті, неодноразово брала участь в концертах у Чернівцях. У 1878 році Євгенію запросили на ювілей письменника Миколи Устияновича. Якраз тоді там відбувся міський концерт, на якому вона акомпанувала до окремих пісень, разом з Марією Устиянович у чотири руки грала «Угорські танці» Брамса. А взагалі в репертуарі Євгенії, як можна довідатися з різних джерел, були також твори Мендельсона, Бетховена.
В юні роки Є. Кобилянська робила літературні спроби. У фондах Чернівецького музею О. Кобилянської зберігаються три її вірші-присвяти матері, написані польською мовою, її перу належать дві алегоричні новели – «Струмочок», «Скала і Потічок». Окрім того, вона – авторка досить великих за обсягом «Спогадів» (загальний зошит), що цитовані тут.
Однак старшій дочці Кобилянських не вдалося розвинути свої творчі здібності. Їй судилася доля більшості жінок того часу – заміжжя та сімейні клопоти. 26 серпня 1886 року вона одружилася з Юліаном Урицьким, який за фахом був механіком (тоді ця професія вважалася рідкісною). У листі до О. Кобилянської від 22 червня 1885 року вона розповідала про основні риси характеру свого майбутнього чоловіка: «Юлько не з буковинців і не з галичан. Найдовше він жив у німецьких краях і, як усі німці, має здорові погляди. Він був у Баварії. Його характер знаю ґрунтовно. Він дуже вольовий, відважний, як лев. Не одну людину врятував од смерті. При цьому він дуже чутливий і делікатний. Також дуже гордий».
Після одруження Євгенія з чоловіком жила в Димці, де вони мали приватний будинок. Із 1909 року (після смерті Ю. Урицького) десь до кінця 1912 року – в буковинському містечку Заставні разом з братом Олександром, а за кілька місяців після того, як помер батько, самотня, хвороблива Є. Кобилянська-Урицька переїхала до сестри Ольги в Чернівці. Померла вона 8 травня 1917 року, похована в сімейному склепі Кобилянських.
Проживаючи переважно в селі, Євгенія добре знала життя, побут, звичаї селян, записувала народні пісні. Чимало з її розповідей використала у своїй творчості О. Кобилянська. Зокрема, для створення новели «За готар».
Крім старших братів і сестри, мала письменниця трьох молодших братів – Степана, Олександра, Володимира. Щоправда, Степан жив у родині дуже мало. У 1878 році 12-річним хлопцем він вступив до військової школи в місті Вінер-Найштадт (біля Відня, Австрія), яку закінчив 1 червня 1884 року в чині молодшого лейтенанта. Прикметно, що в мистецьких довідниках натрапляємо на статті про нього як про художника.
Малювати почав ще в дитинстві. Не залишив цього захоплення й після того, як став військовим. Коли ж Степана направили служити в 24-й піхотний полк у Відні, він одержав можливість відвідувати Віденську академію мистецтв. У 1890-х роках служив у військових частинах, дислокованих у Чернівцях та Радівцях (місто в Румунії), а з кінця 1899-го до 1909 року знову жив у Відні, причому якийсь час навіть викладав мистецтвознавство у військовій академії. У 1909 році Степан був переведений до міста Марібор (Словенія). Там залишився жити після виходу 1919 року у відставку в чині полковника австрійської армії, там він і помер 1 лютого 1940 року. Виконуючи останню волю покійного, його тіло піддали кремації в австрійському місті Грац, а урну з прахом установили на Маріборському цвинтарі «Побреже».
С. Кобилянський – автор пейзажів, замальовок з життя гуцулів, невеликих картин батального жанру, портретів. Найдовершеніші його твори – «Пейзаж з Кімполунзьких гір» (1887), «О. Кобилянська в хустці» (1889), «Портрет О. Кобилянської» (1910), «Портрет Т. Г. Шевченка» (1911), «Портрет матері» (1913), «Зимовий краєвид (воєнний нарис)» (1915), «Голландський пейзаж» (1915), «Гірський краєвид» (1915), «Осінній пейзаж» (1915), «Старовинна галицька церква» (1915), «Пізня весна» (1916), «Пейзаж» (1924).
Про С. Кобилянського та його дружину (26 січня 1897 року він одружився у Чернівцях з Євгенією Шанковською) з великою симпатією згадує в декількох листах Леся Українка. Під час військової служби в Чернівцях він заприятелював з письменником Осипом Маковеєм.
Наймолодші брати – Олександр і Володимир – росли під безпосередньою опікою сестри Ольги, яка, зрозуміло, мала великий вплив на їхнє виховання. О. Кобилянський після закінчення в 1900 році правничого факультету Чернівецького університету працював на відповідальних посадах у юридичних установах міст Чернівці, Заставни, Вашківці, був комісаром поліції в Кімполунзі, де й помер у 1933 році (похований у родинному склепі Кобилянських у Чернівцях). Його позашлюбна донька Олена (для домашніх – Галюся) стала прийомною донькою письменниці.
Юридичний фах Олександра не завадив йому цікавитися літературою, перейматися письменницькими клопотами сестри. А коли ще був студентом, у 1898 році навіть написав передмову до перекладеної німецькою мовою повісті «Царівна», яку авторка мала намір видати в Берліні. «Олександр укладає собі якесь вступне слово, де хоче порівняти всі три повісті», – писала О. Кобилянська до О. Маковея 23 вересня 1898 року, зауважуючи, що її брат поставив на меті порівняти з «Царівною» два інших твори – «З доброї сім'ї» німецької письменниці Габріели Рейтер та повість «Тереза» італійської письменниці Нейєри (Анна Радіус Цуккарі), які певною мірою були схожі за своєю тематикою. В 1899 році Олександр разом із сестрою Ольгою також переклав німецькою мовою байку Наталії Кобринської «Чудовище».