Панас Мирний

Навесні 1857 p., коли Панас почав навчатися в миргородській парафіяльній школі, батька перевели на посаду повітового скарбничого в Гадяч – невелике провінційне містечко на п'ять тисяч мешканців, яке за часів Івана Брюховецького було столицею Гетьманщини (недаром у романі «Хіба ревуть воли…» воно дістає назву Гетьманського). Через рік до Гадяча переїхала й уся родина Рудченків. Тут Панас продовжив своє навчання, на цей раз у місцевому повітовому училищі, де раніше навчався його старший брат Іван, а ще раніше – Михайло Драгоманов. Учився Мирний дуже старанно – у свідоцтві, виданому йому після закінчення училища, сказано:
«Учень 3 класу Гадяцького повітового училища Афанасій Якович Рудченко, син колезького асесора, хлопець тринадцяти років, навчався з 4 серпня 1858 року до 18 червня 1862 року в Гадяцькому повітовому училищі й пройшов у ньому повний курс навчання. Під час перебування в училищі мав похвальну поведінку. У навчальних предметах виявив такі успіхи: 1) в Законі Божому відмінні; 2) в російській мові відмінні; 3) в арифметиці відмінні; 4) в геометри відмінні; 5) в історії відмінні; 6) в географії відмінні; 7) в каліграфії відмінні; 8) в малюванні та кресленні відмінні». Оце й уся офіційна освіта. Інші знання Мирного, зокрема з ділянки літератури, – наслідок його власних зусиль. Через десяток літ Іван Білик, порівнявши погляди на поезію Шевченка професора Львівського університету Омеляна Огоновського з поглядами Мирного, напише Драгоманову: «Мій брат пройшов усього 3 класи Гадяч-університету, а, правда, його погляд на Шевченка, по-моєму, геніальний порівняно з поглядом доктора словесності Огоновського». Мабуть, у цьому присуді забагато полемічного запалу, але в одному Білик не помилявся: Мирний мав ґрунтовні знання і вмів мислити оригінально та глибоко. Зокрема, уже під час навчання в «Гадяч-університеті» він читав твори Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Гоголя, Тургенева, Толстого, Островського, а також газети й журнали, які міг знайти в заснованій 1861 р. гадяцькій громадській бібліотеці: «Основа», «Современник», «Русский вестник», «Отечественные записки», «Русское слово», «Московские ведомости», «Русский художественный листок», «Драматический сборник» тощо. Під час навчання в училищі Панас Мирний (про це сказано в написаній наприкінці 1860-х pp. поезії «Не раз я сам себе питав…») починає і сам складати вірші. Судячи з того, що перший відомий вірш Мирного «Писал в суде я, все писал…», датований 22 січня 1864 p., написано по-російському, його шкільні віршовані спроби були російськомовні. З плином часу Мирний забув про них. Принаймні вже в літньому віці письменник відносив початок своєї літературної праці до 1863 р. Саме так він казав друзям та колегам у 1913 р. під час святкування п'ятдесятилітнього ювілею своєї службової діяльності, яку розпочав 28 жовтня (8 листопада) 1863 p., ставши «канцелярським служителем» у Гадяцькому повітовому суді. Звісно, юнак, так само, як і його старший брат, залюбки навчався б у гімназії, але коштів на продовження синами освіти в батька не було. Крім того, Яків Григорович Рудченко, як і батько героя оповідання «П'яниця», «викохавшись у чиновних звичаях, нічого кращого не бажав у світі, як бачити своїх дітей такими ж чиновниками, як і він сам…». Відтоді чиновницька служба Мирного буде тривати аж до самісінької смерті – 57 років. І стільки ж – щоправда, з чималими перервами – триватиме його літературна творчість.
Панас Мирний почав займатися літературою за вікопомного часу «великих реформ» у Російській імперії, тієї нетривалої «весни» початку 1860-х pp., позначеної не лише ліквідацією кріпосного рабства – подією, яка круто змінила долі мільйонів людей, але й істотною лібералізацією життя взагалі. На українському ґрунті ця лібералізація мала яскравий національний колорит, особливо характерний для «громадівського» руху. «Під подихом визвольничих ідей» проходило і формування Мирного-письменника. З огляду на те, що він іще в юності звик по-народницькому сприймати Україну передовсім як «селянський край», емансипація селянства в його пізнішій творчості, за словами Єфремова, «стала взагалі за вихідний пункт усього світогляду, за масштаб, яким він міряв і який прикладав до оцінки взагалі громадського життя на Україні». Зрештою, така риса характерна для українських письменників-народників. Наприклад, Микола Петров мав підстави стверджувати, що центром, довкола якого обертається вся творчість Нечуя-Левицького, є український народ до емансипації та після неї. Але якщо інші письменники (як не брати до уваги кількох образків Олександра Кониського, таких, як «В день святої волі») у своїх творах майже не звертали уваги на сам момент приходу «волі», то для Мирного – це найважливіша подія всієї української історії. Коли говорити про мирнівську структуру часу, то реформа 1861 р. стає для письменника чимось на взір Різдва, тобто тією епохальною подією, яка розриває продиктовану самим селянським способом життя колову модель часу й надає йому лінеарності. Відтак навряд чи помилимося, коли скажемо, що Панас Мирний є перш за все найбільшим українським письменником-аболіціоністом.
Колись Григорій Коваленко цілком слушно наголошував на тому, що Мирного «виховали роки шестидесяті, але не безпосереднє (бо тоді ще Панас був малий), а при допомозі старшого брата Івана». Справді-бо, талановитий і енергійний Іван Рудченко – товариш Михайла Драгоманова відтоді, як сім'я переїхала до Гадяча, де мешкали й Драгоманови, чоловік, близький до провідних діячів полтавської та київської «громад» – був щиро захоплений ідеями «шістдесятників». Через багато літ, згадуючи про духовні пориви братової юності, які віддзеркалювали самісіньке єство українського «народолюбства» 1860-х pp., Мирний напише: «З прихильністю до лиха меншого брата [селянина] і жадобою допомогти йому позбутися лиха тоді ото піднялося і народолюбство, а на основі його і національні питання, що в нас на Україні самі по собі визначались уже через те, що народ говорив іншою від росіян мовою і мав яскравий доказ в своїй історії, як колись боровся за свою волю та права. Не будемо вгадувати, куди серце й душа хилили думки молодого Івана Яковича. Козача кров батьків, змішана з гарячою грецькою кров'ю, прудко бігала по жилах і примушувала битися молоде серце любовою до свого краю, до свого знедоленого народу, а чудовні казки та голосні пісні, що пестили змалу його дитинячу душу, нахилили його до рідної мови. З гарячим запалом молодого завзяття він кидався на все, що краще виявляло життя народне: йому любі були його звичаї і обичаї, його мова, одежа, усі нащадки його творчого духу: поговірки, казки, пісні. Усе те він визбирував та записував, а творчий дух, що лежав у його душі, підбурював і самому до того пристати, і свого чого-небудь додати до отих нащадків народного творчого духу». Тут легко добачити і питомо народницький «ідеалістичний демократизм», і українофільство, і відчуття втрати зв'язку з народом, що має своїм наслідком, сказати б, інтелектуальне «ходіння в народ», спробу зблизитися з ним, пізнати його, а заразом і самого себе. Білик, як згадувала Олена Пчілка, приїздить «з Полтави до Гадячого в показному українському вбранні – в свитці, червоному поясі, в шитих сорочках, що мережала йому його сестра», починає активно збирати пам'ятки українського фольклору та етнографії. Перегодом він видасть у Києві два випуски збірника «Народные южнорусские сказки», а в 1874 p. – присвячені Драгоманову «Чумацкие народные песни». Білик стає дописувачем «Основи», сам пробує сили в поезії. У його «Запримітках» за 1862—1863 pp. можна знайти найрізноманітніші матерії: від конспектів статей «Две русские народности» Миколи Костомарова, «Схоластика XIX века» Дмитра Писарєва та «Любовь и нигилизм» Олександра Гієрогліфова до різдвяних і великодніх віршів, віднотованих з рукопису кінця XVIII ст. І весь оцей, як казали в старовину, «ліс речей» (silva rerum) віддзеркалює світогляд передової людини «доби емансипації», зокрема її «вкраїнські ідеали»: любов до історії та культури рідного краю, національну романтику, прагнення волі та щастя для знедоленого народу. Ці настрої ще більше міцніють з лютого 1865 p., коли Білик звільняється з чиновницької служби, переїздить до Києва й, мешкаючи на квартирі Драгоманових, починає підготовку до вступу в Університет св. Володимира. Тут він, за словами Мирного, опинився в колі «освічених українців: Антоновича, Драгоманова, Житецького, Лисенка, Старицького і інших, що з щирим серцем одгукнулися на жадання молодого юнака, на поривання його душі до освіти та праці на користь своєму краєві і всякими засобами допомагали йому з'ясувати національне питання і свої відносини до його».