Кирило Розумовський

Під особливо суворий нагляд були поставлені фінансові справи Гетьманщини. Указ від 1754 р. вимагав, щоб гетьман надсилав до Петербурга докладні звіти щодо всіх прибутків й видатків. К. Розумовський просив звільнити його від подібного звітування, однак канцлер М. Воронцов повідомив, що імператриця категорично відхилила це клопотання й зобов’язала гетьмана неухильно виконувати царський указ. Того ж 1754 р., щоб підірвати економічну незалежність гетьмана на Лівобережній Україні, царським урядом були ліквідовані всі внутрішні митні збори, відомі як «індукта» (податок, що стягувався Гетьманщиною за ввезення товарів із Росії) та «евекта» (податок, що стягувався за вивезення товарів до Росії). Тож увесь індуктивний збір, що припадав на долю гетьмана К. Розумовського, у нього відібрали. Щоправда, трохи пізніше ця втрата частково компенсувалася у вигляді щорічної сплати Кирилу Григоровичу 50 000 крб. з прибутків прикордонних митниць. Але виявилося, що цієї суми недостатньо для покриття всіх гетьманських витрат, тому він попросив у імператриці в борг ще 60 000 крб., які повертав протягом трьох наступних років (по 20 000 крб. із суми, яка йому виділялася на відшкодування втрачених прибутків із прикордонних митниць).
Нарешті, на початку 1756 р. вирішення всіх справ України-Гетьманщини було перенесено з Колегії іноземних справ до Сенату. І хоча це офіційно відбувалося за бажанням самого К. Розумовського, у якого на той час були складні особисті стосунки з головою російського уряду канцлером О. Бестужевим-Рюміним, факт безпосередньої підлеглості гетьмана України вищій російський державній установі відтоді негативно впливав на його престиж. До цього поступового обмеження автономії Лівобережної України та її повноважень додався й царський указ 1761 р. про відокремлення від Гетьманщини і підпорядкування Сенату міста Києва.
Об’єктивно це були перші офіційні кроки царського уряду на шляху до остаточної ліквідації автономного ладу Лівобережної України. У посиленні централізаторської політики російського самодержавства щодо України-Гетьманщини в цей період, безперечно, значну роль відіграла й анонімна «Записка о Малой России». Фактично паплюжачи усі дії гетьманської адміністрації, її автор намагався довести необхідність радикальних змін в Україні й зрівняння її у правах з іншими національними околицями Російської імперії. При цьому чи не найголовнішим об’єктом критики було існуюче на той час українське («малоросійське») право. Останнє кваліфікувалося анонімом «яко главный непорядок в Малой России», оскільки «оно им (українцям. – Авт.) вливает мнимую вольность и отличество от других верных подданных Е. И. В…» Звідси випливала й теза (що незабаром лягла в основу позиції царського уряду з даного питання), у якій, зокрема, йшлося: «Но права гражданские, касающиеся до свойства народа, управляемого самодержавным государем, яко в Статуте Литовском для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малороссийскому народу, в самодержавном владении пребывающему». Питання, як бачимо, порушувалося, а згодом й вирішувалося досить однозначно – ніякої автономії України немає й не може бути.
Проводив гетьман зміни і в економічній сфері. Так, своїм універсалом від 1761 р., що стосувався винокуріння, він постановив, що право займатися цим видом господарської діяльності мають лише козаки і власники земельних угідь (окрім духовенства, купців і посполитого народу). Нагляд за виконанням цього указу покладався на полковників та сотників. До того ж росіянам заборонялося мати в Україні шинки.
Окрім цього гетьман К. Розумовський задумав заселити ті землі Гетьманщини, що пустували, та власне свої маєтки селянами, що повтікали з Польщі. З цим наміром він звернувся до російської імператриці. Невідомо, якою була реакція Єлизавети Петрівни, але, мабуть, стурбованість Семилітньою війною, у якій на той час брала участь Росія, не дала змоги розглянути це питання.
Під час останнього перебування в Україні у 1763—1764 рр. К. Розумовський здійснив і військову реформу. Зокрема, ним було введено уніформу, яка в першу чергу мала використовуватися полковою старшиною, сотниками, судовими писарями, городовими отаманами і значковими товаришами. Форма полкової старшини включала темно-сині каптан та шапку, червоний шовковий пояс та чорні чоботи. Подібною була форма сотенної старшини, яка передбачала ще обшиті червоним сукном рукава та червону шапку. Відмінною ознакою сотенної старшини від значкових товаришів була наявність на рукавах у представників першої групи вузького «золотого пузамента». Разом з тим рядові козаки мали носити «прежний мундир» до зношення, після чого їм дозволялося пошити однострій з темно-синього сукна, який за своїм покроєм практично не відрізнявся від попереднього козацького одягу.
Особлива увага приділялася також навчанню козаків, а саме швидкому заряджанню рушниці і стрілянню із неї в умовах пішого бою за участю як малих, так і великих військових сил. Суворі вимоги ставилися і до догляду за зброєю. Рушниця підлягала обов’язковому щоденному чищенню за допомогою залізних шомполів. До того ж козак повинен був утримувати шаблю «во всякой чистоте», змазуючи її баранячим жиром, та слідкувати за її гостротою. Згідно наказу гетьмана К. Розумовського велика увага приділялася також і утриманню й спорядженню бойових козацьких коней.
Під час останнього перебування в Україні Кирило Розумовський скликає у Глухові генеральні збори старшини та інших чиновників. Одним із питань, що обговорювалися на них, стало складання прохання про зрівняння статусу українських старшинських посад із російськими чинами. Цей документ був складений і відправлений до Петербурга на розгляд імператриці Катерині ІІ. Укласти положення про ранги Малоросії було доручено комісії, яка займалася «Уложенням про права та вольності російського дворянства», до складу якої входив і гетьман К. Розумовський. Як наслідок, українські старшинські посади були повністю зрівняні з російськими рангами.
Окрім того, у 1764 р. в Україні з ініціативи імперського центру було проведено перепис населення. Щоправда, скористатися з його даних Кирило Григорович вже не встиг у зв’язку із завершенням його гетьманства.
До останнього перебування гетьмана в Глухові відноситься і наступний курйозний випадок, який дозволяє нам судити про чесний та добродушний характер гетьмана К. Розумовського. Один український поміщик у результаті несправедливого рішення суду втратив свій маєток і декілька разів подавав письмові скарги, які не доходили до гетьмана. Тоді за порадою свого знайомого він вирішив через сад таємно проникнути до палацу Кирила Григоровича і чекати його появи. За словами того ж приятеля, граф К. Розумовський зазвичай після обідньої перерви виходив у сад і грав з друзями у більярд або займався іншими розвагами. Але даремно обманутий поміщик чекав, сховавшись у сінях, боячись натрапити на гетьманського камердинера замість К. Розумовського, двері не відкривалися, ніхто не з’являвся. Нарешті поміщик почув шум у кабінеті гетьмана і по важкій ході впізнав його власника. Переляканий прохач чекав появи Кирила Григоровича, але ніяких звуків більше не було. Та зненацька шум знову пролунав поблизу самісіньких дверей, і поміщик, не зволікаючи, нагнувся до порога та просунув крізь щілину свою чолобитну. Раптом документ зник і через певний час з’явився знову.
Поміщик схопив аркуш і кинувся навтікача. Розгорнувши папір, він побачив, що гетьман своїм розпорядженням не лише повернув йому втрачений маєток, а й відшкодував всі збитки та витрати, пов’язані з судовим процесом. Пізніше у гетьмана К. Розумовського його наближені спитали, хто привів цього прохача до нього. «Ніхто», – відповідав той. А на питання, де він його побачив, гетьман сказав: «Ніде, чолобитна сама перелізла через поріг».
Кирило Григорович, перебуваючи в останній раз в Україні у статусі гетьмана, звернув увагу і на процес вербування нових уланських полків, що розпочався на кордонах України. Так, у 1764 р. до проекту створення Новоросійської губернії на розгляд імператриці Катерині ІІ додавався проект формування поселенського кавалерійського полку, озброєного піками і названого уланським, на зразок назви, що була поширена в інших європейських державах. Губернатор новоствореної губернії О. Мельгунов з особливим завзяттям взявся за справу і почав переманювати задніпровських козаків до цього пікінерського полку. Це вербування спочатку спричинило численні конфлікти між новонабраними солдатами і гетьманськими козаками, а потім і відкритий бунт, після того як пікінерів почали навчати стройовій службі. Цей конфлікт дійшов аж до Петербурга, викликавши обурення серед столичних сановників. Але до розгляду цього питання та конфлікту навколо нього справа не дійшла. Новини з Гетьманщини про задум графа К. Розумовського зробити гетьманство спадковим для свого роду викликали неабиякий гнів імператриці Катерини ІІ. Саме ця ініціатива гетьмана і поклала початок кінцю кар’єри Кирила Григоровича як гетьмана України (як виявилося, останнього в історії України XVIII ст.).