Кирило Розумовський

Таким чином, не дивлячись на всі зусилля друзів графа Кирила Григоровича, Катерина II залишалась непохитною у негативному ставленні до дій гетьмана. Тому, переконавшись у безнадійності свого становища, Розумовський змушений був підкоритися її волі. Після цього Кирила Григоровича знову було допущено до особи імператриці, з якою він мав тривалу розмову, після чого одразу ж подав «прошение» на звільнення від «столь тяжелой и опасной должности», як він висловився про свою гетьманську посаду.
Офіційне письмове прохання гетьманом К. Розумовським було подане імператриці у жовтні 1764 р. І вже у листопаді того ж року Катерина ІІ зробила новий крок щодо ліквідації автономії України – остаточно скасувала гетьманство. Царським маніфестом від 10 листопада 1764 р. та Сенатським указом від 17 листопада 1764 р. К. Розумовського було звільнено від гетьманства. У відповідному маніфесті читаємо: «Божьею милостью, Мы, Екатерина II и пр. объявляем нашему верноподданному Малороссийскому народу, Малороссийский гетман, граф Разумовский, просил нас всеподданнейше, чтобы мы, в рассуждении пространства многотрудных дел малороссийских, а напротив того и в других Великой России не меньше важных его упражнений, чем гетманство, и наложенное на него потому правление Малой России с него сняли. Мы, видя его графа Разумовского не малое по справедливости обременение и снисходя на его к нам всеподданнейшее прошение, уволили его всемилостивейше как чина гетманского, так и ото всех малороссийских по оному дел».
Разом з тим, як компенсацію за зречення гетьманства, того ж дня Катерина ІІ надала графу Кирилу Розумовському звання генерал-фельдмаршала, пожалувала щорічну пенсію розміром 50 000 крб. з надбавкою із малоросійських прибутків 10 000 крб. Окрім цього, останній гетьман України отримав у володіння м. Гадяч з навколишніми селами та хуторами та Биківський повіт, а також Батуринський палац, побудований державним коштом, який до цього належав йому як гетьману.
Для управління Україною, згідно з цими ж указами, створювалася Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум’янцевим. Запорозька Січ також підпорядковувалася владі колегії. Водночас президенту Малоросійської колегії графу П. Рум’янцеву було вручено складену за активної участі самої імператриці інструкцію щодо подальшої реорганізації управління Україною-Гетьманщиною. У ній Катерина II радила Рум’янцеву особливо враховувати у своїй діяльності ту обставину, що в Україні відчувалася, за її виразом, «внутренняя против великороссийского ненависть», «сокровенная ненависть тамошнего народа против здешнего, который опять, с своей стороны, привык оказывать неприметное к малороссиянам презрение». Саме з огляду на це та враховуючи інші обставини, Катерина II рекомендувала своєму наміснику, проводячи централізовану політику в Україні, «иметь и волчьи зубы и лисий хвост». З вичерпною ясністю основа цієї політики була сформульована також і в інструкції імператриці генерал-прокурору О. В’яземському, що з’явилася ще напередодні скасування гетьманства: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оные отрешением вдруг непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостью. Сии провинции, также Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть, как волки к лесу. Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должны стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, а не только персона, какая была произведена в оное достоинство». Ця інструкція переконливо свідчить про те, що скасування гетьманства в Україні було заздалегідь спланованою акцією російського уряду, яка логічно випливала з його імперських позицій.
Зреченням з гетьманства Кирила Григоровича Розумовського закінчилася невдачею не перша в історії України спроба зробити гетьманську владу спадковою і, таким чином, продовжити традицію державотворення, хоча це і суперечило демократичним засадам і традиціям українського козацтва, Запорозької Січі, звідки, власне, йдуть витоки самої Української феодальної держави. Російський царизм використав це як вдалий привід для рішучого наступу, спрямованого на остаточну ліквідацію автономного державно-політичного ладу України-Гетьманщини.
  
Останні роки життя
 
По приїзді до Петербурга у справі про спадкове гетьманство, гетьман К. Розумовський раптом збагнув, що нині він небажаний гість імператорського палацу. Але знайшлася людина, яка примирила двох у минулому соратників – організаторів перевороту, це був товариш братів Розумовських, а нині новий фаворит Катерини ІІ Станіслав Понятовський, обраний за сприяння імператриці королем Польщі. І вже у червні 1764 р. ми зустрічаємо графа К. Розумовського у супроводі російської цариці під час її подорожі по Прибалтиці. Знову його запрошують на обіди до імперського палацу, він грає у карти з Катериною ІІ та відвідує наступника трону Павла Петровича у його заміській резиденції.
Але у липні 1764 р. становище колись всесильного імперського сановника знову похитнулося.
5 липня 1764 р. сталася подія, що знаменувала собою поворот в історії Росії і мала неабияке значення для зміцнення особистої влади імператриці Катерини ІІ. У Шліссельбурзькій фортеці ще з часів державного перевороту Єлизавети Петрівни було ув’язнено законного спадкоємця російського престолу Івана Антоновича (правнука Івана Олексійовича – старшого брата царя Петра І). Підпоручик Смоленського піхотного полку Василь Мирович разом зі своїм другом поручиком Великолуцького піхотного полку спробували звільнити в’язня і проголосити Івана Антоновича імператором всеросійським Іоанном VІ. Їхній задум полягав у тому, що під час відсутності у столиці імператриці Мирович підготує фальшивий імператорський указ, передасть його Ушакову, що переодягнений у форму підполковника прибуде до фортеці під час чергування Мировича і звільнить бранця. Але задум провалився, і під час інциденту бранець загинув. Мирович здався на милість імператриці. І ось під час судового розгляду (а серед суддів був і Кирило Григорович), коли судді спитали Мировича, хто подав йому таку ідею, той відповів: «гетьман граф Разумовский». Здивуванню присутніх не було меж. Як виявилося у ході подальшого розслідування, Мирович ще за часів гетьманства К. Розумовського неодноразово звертався до нього з проханням повернути втрачений його родиною маєток. Одного разу той йому відповів, що мертвого з домовини не дістають і додав: «Ты молодой человек, сам прокладывай себе дорогу, старайся подражать другим, старайся схватить фортуну за чуб и будешь таким же паном, как и другие». Це, за словами В. Мировича, надихнуло його на розробку плану по звільненню з ув’язнення Івана Антоновича з метою проголошення його імператором, щоб таким чином розв’язати свої майнові проблеми та задовольнити кар’єрні амбіції. Насправді ж Мирович, сам того не усвідомлюючи, став лише сліпим знаряддям у руках імператриці Катерини ІІ, адже із вбивством законного спадкоємця російського престолу вона – німецька принцеса, яка узурпувала владу свого чоловіка, остаточно утверджувалася на російському престолі та могла вже не зважати на плітки про законність своєї влади і менш остерігатися можливого перевороту.
Ось так, зовсім безпідставно, ім’я графа К. Розумовського було вплутано у «справу В. Мировича». Після цього Кирило Григорович (можливо за порадою друзів з кола наближених осіб до імператриці) вирішив полишити царський двір, вирушивши у квітні 1765 р. за кордон та склавши напередодні функції президента Імператорської Академії наук і мистецтв.
У подорож К. Розумовський поїхав разом зі своїми синами. Спочатку він відвідав Пруссію, потім граф завітав до Берліна, де мав зустріч з прусським королем Фрідріхом Великим, з яким був знайомий ще з часів навчання у Європі під ім’ям Івана Обідовського. Король прийняв гостя досить привітно і запросив його на великі військові маневри. Після маневрів прусський монарх спитав про враження К. Розумовського від побаченого. Не бажаючи хвалити прусську армійську підготовку та щоб підкреслити, що він відійшов від державних справ, граф Кирило відповів: «Государь, я фельдмаршал гражданский, а не военный».