Кирило Розумовський

Чудернацькою видавалась українцям ця церемонія «обрання» гетьмана. Більшість були щиро раді цій події: саме слово «гетьман» мало для них відбиток якоїсь чарівності й магічності, до того ж козацтву було надано багато привілеїв, і всі тішились сподіваннями на нові привілеї із Петербурга, хоча саме обрання нагадувало прямий примус до присяги. Тому старі козаки мовчки хитали головами, відчуваючи, що прийшли нові часи, які назавжди змінили героїчну епоху П. Конашевича-Сагайдачного та Б. Хмельницького. Вони ніколи навіть у сні не могли побачити таку церемонію обрання на гетьманство. Та й сам Кирило Григорович Розумовський, як відзначали його рідні пізніше, не вважав себе справжнім гетьманом України, називаючи останнім справжнім гетьманом України Івана Мазепу.
Царським указом від 5 червня 1750 р., імператриця Єлизавета Петрівна затвердила «обрання» К. Розумовського гетьманом Лівобережної України (хоча офіційно він титулувався «…всея Малыя России обеих сторон Днепра… гетман»), а у жовтні того ж року під його владу передали й Запорізьку Січ. Резиденцією нового гетьмана стало місто Батурин, що свого часу зазнало жахливих руйнувань і пограбувань за наказом Петра I з боку російського карального загону, очолюваного князем О. Меншиковим.
Що стосується повноважень гетьмана К. Розумовського у плані призначення на посади, то в спеціальному указі імператриці 1750 р. йшлося, що ніхто не може бути пожалуваним у будь-який чин без спеціального донесення про конкретного претендента її Імператорській Величності.
Відбулися зміни і у відправленні церковних літургій. Зокрема, виконуючи указ імператриці, київський митрополит зробив спеціальне розпорядження. Згідно нього нового гетьмана у всіх церквах мали згадувати, як «благородного Кирилла гетмана». Але як відомо, подібне титулування не сподобалося самому К. Розумовському, і через певний час митрополит розіслав нове розпорядження, за яким наказував «ясновельможного господина Малыя России, обеих сторон Днепра и войска Запорожского гетмана, Е. И. В. действительного камергера, Императорской Санкт-Петербургской академии наук президента, лейб-гвардии Измайловского полка подполковника и ордена Святого Александра Невского, также Польского Белого орла и Гольштинского Святыя Анны кавалера, Российской империи графа Кирилла Григорьевича Разумовского» іменувати, як «высоко и благоуродженного графа Кирилла Григорьевича, гетмана Малыя России». Але справа на цьому не завершилася, і вже через рік митрополит розсилає у всі єпархії нове розпорядження, у якому К. Розумовського наказано згадувати, як «высоко и благоуродженного сиятельного графа Кирилла Григорьевича, гетмана Малыя России». В особливих випадках, коли священики не можуть вимовити таке формулювання, дозволялося його спрощувати до «сиятельного графа Кирилла Григорьевича».
Окрім цього, у 1750 р. імператриця Єлизавета Петрівна підписала ряд наказів, за якими гетьман К. Розумовський при урочистих та публічних церемоніях отримував місце поряд з генерал-фельдмаршалами, вважаючись рівним їм. До того ж новообраному гетьману передавалися всі прибутки із гетьманських маєтностей (грошима, хлібом, вином та іншими продуктами), які були зібрані до його обрання. Нарешті, так як Кирило Григорович «против других гетманов имел ту отличность», що був графом Російської імперії, а імператриця Єлизавета Петрівна мала до його персони особливу довіру, то було наказано у грамотах, що відправлялися до нього із Колегії закордонних справ, до титулу гетьмана додавати предикат (звернення): «высоко и благорожденного».
Імператриця також наказала спеціально для К. Розумовського виготовити нові клейноди з прикрасами із дорогоцінного каміння вартістю до 1 500 крб. Для цього були розроблені навіть спеціальні креслення. Але зважаючи на час, необхідний для їх виготовлення, на момент обрання гетьманом Кирило Григорович отримав ще старі клейноди.
13 березня 1751 р. новообраний гетьман, який все ще залишався у Петербурзі, урочисто присягнув в придворній церкві імператриці Єлизаветі Петрівні «верным, добрым и послушным рабом и подданным быть… чин гетманства над Войском Запорожским и над народом малороссийским верно и постоянно содержать и все то войско и народ малороссийский к верности, к службе и послушанию приводить и ни с которыми посторонними государями без ведома и без указу Е. И. В. никакой переписки и пересылки собою не иметь…»
Виголосивши й підписавши присягу, текст якої засвідчував повну залежність гетьмана України від Росії, К. Розумовський одержав з рук російської імператриці Єлизавети Петрівни гетьманську булаву та інші клейноди.
Так з волі доньки того, хто руйнував українську державність, було відновлено гетьманське управління в Лівобережній Україні, якою став правити не чужинець, а «его сіятельство, граф Кирило Григорович Розумовський, яко природный Малой Россіи сын», людина-представник вищої петербурзької еліти, рідний брат всемогутнього царського фаворита, а тому це породжувало у козацької старшини сподівання на реальне відновлення автономних прав Гетьманщини.
  
Брати Розумовські
 
Як вже згадувалося вище, у листопаді 1741 р. в Петербурзі стався черговий двірцевий переворот, внаслідок якого російський імператорський престол посіла дочка Петра І – Єлизавета Петрівна. Ця подія мала велике значення і для України, її подальшої долі, адже фаворитом імператриці на той час був Олексій Розумовський, українець за походженням.
Народився Олексій на хуторі Лемеші (нині село Козелецького р-ну Чернігівської обл.) у родині реєстрового козака Григорія Розума та його дружини Наталії Розумихи. На сьогоднішній день існують дві версії щодо походження роду Розумовських та їх прізвища. Так, біограф родини Розумовських кінця ХІХ ст. князь О. Васильчиков є автором більш поширеної версії, за якою прізвище Розум є насправді прізвиськом, яке отримав дід Олексія та Кирила від односельчан за постійно повторюваний ним вираз у сп’янілому стані «що то за розум, що то за голова». Натомість сучасний історик О. Путро опирається на дані віршованого родоводу, що був створений на замовлення видатним українським філософом Михайлом Козачинським і вручений О. Розумовському у 1744 р. У цьому родоводі походження Розумовських виводилося від відомого князівського роду Рожинських. Прадідом Олексія та Кирила нібито був Роман Рожинський, який за кмітливість і природний розум був відомий у народі як Роман Розум. Таке ж прізвисько носив і дід братів Яків, але не за п’яні вислови, а «от важности и расторопности ума». На жаль, перевірити достовірність князівського походження роду Розумовських неможливо, оскільки документальних даних про перехід Якова з шляхетського стану до козацького, як це сказано у родоводі, немає.
Та з упевненістю можна говорити про власне родину Олексія та Кирила Розумовських. Так, їх батько Григорій полюбляв погуляти у шинку на зароблені ним гроші, залишаючи досить часто свою сім’ю без коштів. Натомість мати Наталія була жінкою розумною та розсудливою, її поважали на хуторі та у найближчих селах. Всього у подружжя Розумів було шестеро дітей: сини Данило, Олексій та Кирило і дочки – Агафія, Анна та Віра. Про першого сина, Данила, відомо лише те, що він був набагато старшим від своїх братів та помер, коли найменшому – Кирилу – виповнилося трохи більше 10 років.
Дивовижно склалася доля середнього сина Григорія Розума Олексія. Спочатку він був пастухом громадської худоби, але приваблива зовнішність, гарний голос та бажання навчатися привернули до нього увагу місцевого духовенства. Та Григорій Якович не підтримував ці нахили свого середнього сина, тож Олексій змушений був таємно ходити на навчання до дяка сусіднього села Чемер. Одного разу, повертаючись із шинку, батько побачив сина, що читав книгу. До цього вже не раз діставалось Олексію за свою любов до науки. Цього разу сп’янілий Григорій схопився за сокиру та кинувся за сином, що почав кружляти навколо будинку. Побачивши, що йому не врятуватися від батьківської руки, хлопець кинувся навтікача з двору і більше не повертався до отчого дому. Оселившись у чемерського дяка, Олексій продовжував вчитися грамоті та церковному співу і на свята виступав у складі місцевого церковного хору.