Вогненне око

О цій порі Шмулєвич завжди вигулькував з-за рогу скляного маркету. Засунувши руки до кишень, він, вистромивши пергаментного, витягнутого, мов кобиляча голова, писка, спостерігав розіпнутого на промовах Віталія. Дочекавшись, коли юрба перестане сходити піною обурення, а Віталій з Лящем охолонуть, він підходив, тихо, по-котячому, дряпаючи цвяшками на підошвах шикарних американських черевиків, смикав за рукав, говорив: «Ходім щось перекусимо…» Цього разу Шмулєвича не було. Він відчув необхідність бачити, говорити з цим чоловіком – гостра розпука різонула по очах. Віталій пройшов, одхекуючи, вихаркуючи криваві згустки під ноги, повз будинок, глянув донизу, ще раз сплюнув, помахав невідомо кому рукою і подався до кав'ярні, де мав надію зустріти хоча б Ляща. Він знайшов їх обох, – Лящ поважно розкинувся на стільці, перекинувши через здорову, як голобля, руку плаща, а Шмулєвич нарізав у прискореному темпі Бетговена на старезному піаніно. Він одбирав простір ударами по клавішах, самочинно змінюючи темп, умисно плутаючи місця; він ліпив якісь змилки замість звуків, хекаючи, допомагаючи ротом, губами, втупивши непорушний погляд у клавіатуру. Звуки рипіли возами, рохкали свиньми, лилися підбитими жайворонками; несподівано, пробиваючи мішанину, квакав гімн якоїсь, мабуть, сусідньої держави. Спина Шмулєвича ходила ходором, м'язи мотуззям випиналися з-під білої сорочки. Гупнувши кришкою, він припинив грати, крутнувся на стільчику і втупився у Віталія, що, спливаючи патьоками брудної води, хилитався проти дверного отвору. Прокашлявшись, Шмулєвич прохрипів: «Зачини двері… Нещастя». Гурт барвисто одягнених юнаків єхидно підсміювався, – набріолінені чуби, пальці торохкотять дорогими перснями об столик; вони голосно перегукуються, мимохіть нагадуючи компанію трьох чоловіків. Шмулєвич закурює гаванську сигару, пускає дим: «Д-а-а-м, люди тягнуться до прекрасного, як свині до жолудів!» Гурт притихає. Шмулєвич ловить кожного тривким оком, мов під приціл. Одвертає погляд: «Лящ, піди принеси чогось пожувати…» Він підійшов до вузького стріловидного вікна – кав'ярня побудована на узвишші. В народі прозвана «Чайником». Шмулєвич не любив цього місця. Він голодно відригнув і запхнув цигарку до рота.
Шмулєвичу до вподоби багато дзеркал і білі стіни. Багно йому обридало за цілий день. Він розвертається до Віталія і Ляща, низьким шипучим голосом, що відбивається од воскових стін, говорить: «Подивись – це купа паразитів, які нічого не хочуть робити, пальцем об палець не вдарять, але кожному подавай розкішне султанське життя. Придивишся, – то давно їх треба розібрати на запчастини, тобто – поздавати в патанатомічні відділення для трансплантації голів, рук, печінок, нирок… і всього такого… Шкода, ох як шкода, що цивілізація повільно рухається, по-моєму, там, за океаном, теж перейнялися будівництвом засраного комуністичного братства. Але воно повсюди так. Ти їх любиш? Люби досхочу. Нічого страшного. У них на відповідь друга грошина є. На срібляк. Подавишся срібляками – то для святих, навіть ваші пророки, розіпнуті донизу головою, не здобулися на такий привілей, а не те щоб срібляків удостоїлися ці ходячі хліборізки. Іуда – один із ваших, який добився привілею. Тож люби досхочу. Карнавал. На що вони тільки здатні перетопити свою любов, так це на карнавал. Руки, ноги, очі просять не щастя, ні, – кайфу. А ти їм дай – завтра при нагоді потягнуть на шибеницю; і, навпаки – не дай, будуть облизувати дупу, поки не залижуть до смерті. Людина кохається, ваша людина любить видовище, змучена тілом душа просить видовища. Хтось подивився і подумав: а поверну я їм цирк. Чудовиськ їм понапихаю… Тільки от не додумався, що наклепав тих чудовиськ. Вони ненавидять війну?! Вони марять нею, вони захоплюються нею, вони подумки благають її, бо скільки то задоволення, скільки чоловіків піде на війну, полишивши своїх жінок безхазяйними… Тільки самодостатні люди знають, що ненавидіти війну – це те саме, що ставати навкулачки з самим Творцем. А ті, за яких ти побиваєшся, – вони вивчені, вони хитрі, мов вовки, впевнені, мов шакали, самозакохані і задоволені, що не вони, хай там хто завгодно – їхні діти, їхні брати – підставлять твердолобі черепи під кулі. Вони будуть, уже напучують своїх виблядків, як воно краще злукавити, щоб не потрапити в цю м'ясопереробну машину, але ті самі вивчили всі прикмети, заздалегідь знають, що лукавство само по собі найкоротший хід, поплутаний лабіринт до смерті. Самі будуть здихати, пожираючи хліб ближнього, мов рахітична амеба. От і твоя революція… Що воно таке? Це гра тисячами висхлих мізків, які замариновані, розпухли до гомосексуального ледарства, це потолоч, котрій обридло розчухувати свої ерогенні зони…
Хтось приходить… і…» – За скляним вікном пройшли, кидаючи кіптяву смолоскипів в осіннє небо, хлопці в зелених одностроях. Шмулєвич клацнув щелепою: «Ні фіга у них не вийде. Не допоможе! Не допоможе! Чому? Молокососе, слухай, усе те, що на поверхні, усе, що не сховане, те приречене на загибель. Таємниця – ключ усього світотвору. Це як любов. Це як магія. Це як зачаття дитини. Ось, уявімо, ти будеш розповідати, як витрахуєш свою любку, кожному поперечному патріоту й непатріоту, то за тиждень, клянусь, ти й не подивишся в її бік. У жінок, правда, інше, бо вони патологічні брехухи, але того потребує їхня природа… Ну, не про це… Ти знаєш, звідки беруться знання? Хер! І не мукай, а ти, Лящу, взагалі заткнися, – вериги і на Голгофу, більше ти ні на що не здатен, а може, й на те… Нічого ти, Віталику, не знаєш… Слухай, Лящ… Ти слухаєш?! Ти тільки чуєш, як падає лайно в унітаз… І ти нічого не знаєш, бо ти маленький набурмосений од мазохізму покруч. Знання дається Богом через обрані народи, а відтак через Писання і пророків. Мій народ вийшов у пошуках землі обітованої п'ять тисяч років тому. Ми даємо вам знання, а ви їх не берете, ви тільки похоплюєте гниленькі людські закони. Якщо ти несподівано захочеш переписати Святе Письмо, то за місяць Лящ відшукає тебе у божевільні; якщо ти надумаєш перебудувати світ, то нагромадиш крематорії. Твоя повзуча місія на цьому клаптику землі – вижити і дати видряпатися іншим, а не перебудувати!» – Віталій недорікувато дивиться на Шмулєвича, душа того напрямки мандрує десь із Єгипту до Москви і Жмеринки. По ньому топчуться ковані чоботи чорносотенців, столипінська нагайка січе спину просмальцьованого кафтана; в його жовтих очах палахкотить Кавказ, спалахи залпів, гори трупів з лісом піднятих рук; запахи прянощів, оселедців на ліхтарних стовпах, з розхитаними вітром на них пейсатими рабинами; і зриваються червоні знамена, підхоплені недоростками у шкірянках, запечено витягують їхні уста «справедливість». Віталій відчув, як божевілля обсмалює нутрощі, пливе переповненим баркасом до Нового Світу. Він блює. Шмулєвич простягає хустку, – пір'я з розпанаханих шаблюками подушок піднімалося, оторочувало його голову ореолом мученика; він відламує кавалок хліба, вмочує в підливу, так і завмирає, лівицею тицяючи, кидаючи на жерстину міста, що шамотіло підборами, вдихало-видихало з ніздрів, ротів, усіх дірок. «Оце все, що лежить перед зором, – моє. Його не треба брати, його треба завойовувати, запалившись конкістадорським духом! Дай назву. І воно здохне. Клянусь усім на світі. Але вам далеко до цього. Чи не сказано в Євангелії: хто має вуха, хай почує? Я, по правді, не правовірний іудей, швидше вихрист, але те, що ви називаєте християнством, то радше залицьоване, дуже невміло, до романтичного, поганство. Ви не вилізли й не маєте бажання вилазити з первісного болота, ви дрімучі, мов ті сарацини. Ви повторюєте: могилки наших предків! пропащі наші міста! Ось ваші могилки, а на них сміття, ось ваші міста – вони паршиві, мов пси. Вам хочеться свята, але свято здобувається в труді. Бачили тих шмаркачів з набріоліненими чубами і тих, що крокували вулицею, – карнавал. Карнавал, який ви сприймаєте за справжнє дійство. Але! Ці соплячища ніколи не відкриють банок із циклоном! Чому? Тому, що ви не навчилися зі страхом дивитися на небо. Ви відчуваєте лишень земний страх, а тому приходять такі, як я, приходять інші народи і вчать вас, хоча те вчення нічого не приносить… І кажу, що ви дограєтеся, що євреї зведуть у вашій столиці ще одну стіну плачу, і вам нічого не лишиться, як переселитися в Антарктиду, на виділених ООН шість соток криги. Ви загиджуєте власні могилки, щоб знайти потім винних. Не зумисне – це тхне дитинністю сторічного паралітика. Ви тішитеся карнавалами, не почавши працювати, але ви навчилися імітувати серйозність. Клоунада.