Вогненне око

Тугий, як вата, вітер перевертав сніг між квадратами домів. Ріка бралася срібним серпанком. Дрібні краплі дощу впали на обличчя. Віталій розкрив рота – запахи хлинули на нього разом з потоками води. Куріли позаду гнійні виразки смітників. Міст кістяком птеродактиля впирався у береги. Чорні безлюдні площі переверталися в очах. Він несподівано почув тишу, як лущить срібними крильми повітря, наводнюючись головами; він ковтав туман, не чуючи задухи; несподівана легкість у тілі підносила його ноги; хотілося сміятися – і він розсміявся. Відшукав лавку, сидів у бродиві ліхтарного світла. Реве тепло у небі, угорі тарабанячи далекими голосами, розкидавши рівним асфальтом порожні стаканчики, надуваючи вітрилом змоклі афіші; і він тоді, певне, подумав, що людині, доведеній до краю, нічого не лишається, як сміятися. Проте легкість, наповнена радістю, була зовсім інша, начебто тонув і сам себе порятував. Думки плуталися в голові. І це його тішило. Прийде світ. Ось воно вже береться, боязко кладучи разом з відлигою рівні пласти туману; затремтіло голе гілляччя. І він запам'ятає, подумав, той ковток спокою, котрий відтяв масний жах ночі, – позаду учення. Віталій поволі зрів, разом із світанням, піднімав голову: перед ним рівні вузенькі тротуари в кущах резеди, вифарбувані бордюрчики; гранітні доми, як ті давні вежі з широкими срібними вікнами, підсвічені муриною передсвітання; з під'їздів, що безшумно відчинялися, виходили чоловіки у строгих чорних костюмах, відкривали дверцята лімузинів, не обертаючи голови на запалені фіолетовим вікна; вони сідали, війнувши стерилізованим запахом; присмак мигдалю, польових квітів, тальку довго лишався на губах; тендітні жінки з'являлися пізніше. Вони ступали повз нього, готові зламатися в талії, пахкаючи автоматичними парасольками. Бліді, підрожевлені ранком, дистильованою водою обличчя скупо невідомо кому всміхалися, проходили далі, затримуючи в пам'яті гнучкість тіла під складками дорогих суконь і хутра; запалені нерівним вогнем темні очі будили щось невимовно прекрасне, від чого Віталія трохи нудило. До нього підібралася млість, і він, чвакаючи помиями, що понабиралися в черевики, пішов до кінця кварталу. Десь посеред шляху він чітко усвідомив, що немає охоти повертатися. Серце забелькотало в грудях, готове ринутися навстріч невідомому; йому не усміхалося повертатися в крихітну комірчину, заставлену слоїками з різноколірною перегнаною сечею; рожеві фіранки на вікнах, широкі листки фікусів; там, мов у глибині чистих озер, мерехтіли чиїсь заголені по лікоть руки; хотілося зазирнути туди, звідки йшов ситняк, жарке світло таємниці лягало на його обличчя.
Віталій од нечуваної радості то піднімав, то опускав обличчя, стоячи на пригорбку спуску. Там лежить, втягуючи чорні потоки людей, найбільша вулиця; туман світлінню обмиває її будівлі, прикохує навіки нічні жертви, щоб змести в ріку порвані душі. Віддалеки, наростаючи, постукуючи, наче костуром, чувся гуркіт. Віталій мало звертав на це уваги – місто розчепіреною п'ятірнею, мов під зором князя-владики, лежало під його ногами. Він глибоко дихав. Сонце, бліде й немічне, вже зійшло. І він подумав, що цими днями, вже скоро весна. Бліда, з маревами, кволими святами. Йому здавило мошонку. З солодкою млістю подумав про жінок; він зловив себе на тому, що його підхоплює, відносить в інший бік, зовсім не туди; згадував усіх жінок, котрих знав, але жодна не зрівнювалася з цими напівпрозорими створіннями. Проте ні в тих, яких він згадував, торкнувшись пам'яттю, ні в цих, – думалося, – не знайшов і не знайде справжнього задоволення. Він зрозумів, що підкрадається сум'яття поразки – сонце сходило поволі, розкидаючи млявість безколірних зблисків по вікнах, висвічуючи апендикси закутів, розтягуючи тіні вулицями, що хилитали коробками будівель. Утома шугонула, запульсувала в ногах разом зі світлом. Постукування вибухнуло ревінням сирен; гуркіт наростав, котився, трусячи дерева, полохаючи і зрізаючи птахів у небі. Удари відшатковували чистоту ранку. Голуби брудними хмарами піднялися над блискучими від води дахами. Мотоциклісти рвонули тишу, виповзаючи на схил; запали наліво, вирівнялися, сліплячи довкруж прожекторами. Вони звернули, забиваючи ніздрі бензиновими випарами, ледь чутними, з присмаком кислоти. Вони затискають рівним каре чорне авто, що займає половину вулиці. Проміння розбивається об його темне скло. Наразі вони зупиняються. Віталій чує страх і повагу. Чорна ніч ховається по закутках. Мотоциклісти налаштовують автомати, їжачачи їх урізнобіч. Двері прочиняються, звідти виходить повнуватий, середнього зросту чоловік. Він вітається з охороною; до нього підступають троє здорованів у цивільних костюмах, з рубаними обличчями боксерів. Рожева шкіра на обличчі чоловіка тремтить. Прямуючи алеєю, він не зупиняється ні на кому поглядом, а йде, опустивши руки, вільно, просто. Віталій розчаровано кривиться. За світлинами він знав іншого президента. Він задкує, біжить схилом, чує, як талісман із котом пече пеком груди. Порожнеча і відчай водять його вулицями.
Архітектурні ансамблі широкими віялами розступалися перед ним, змушуючи скришувати від тупої люті емаль на зубах: ось вони, вчорашні повії, вчорашні внучки комісарських підстилок, батьки котрих убивали, а потім останніх одводили до Жовтневого палацу; ось вони на яскравих обкладинках світських часописів, плакатах, рекламах, – гидко загримовані. Але йому байдуже. Сонце топить сніг, вітер гонить воду донизу. Сонце і порожнеча. З приймача говориться, що дівчина Аня, котра зрадила подругу з її чоловіком, просить вибачення і замовляє пісню… З гучномовця рубає марш. Приготування до війни вайлувато розхитується, нажираючись макаронами, що їх анакондою поглинає юрба. Скриплячи уключинами, мов на обшарпаному човні, крутиться війна на одному місці, ніяк не дошукається серед цієї потолочі керманича і напрямку. Подільські пивниці переповнені гирлуватими чужомовними, із зализаними лобами молодиками. Це лишень погляд. Він мандрує з тупим болем у голові, ще не відаючи про рокованість таких зустрічей. Коли здається доля? Може, тоді, як мандруєш наперекір або не знаєш про неї? Чи йому було відомо? Чи мені, кинутому Вогненним Крилом над містом, що втратило здатність літати? Чи він винен, і хто складе за нього вину, що людство повинне зігнати всю лють і злобу на ньому? Чорно скидаються клубки диму від вчорашніх обіцянок. Де наша зупинка? Так думає Віталій, пробираючись серед численних громадян своїх: тож де вона, зупинка, люди, перед злетом у вічність? Де ваша правда, розсипана, розтрушена на порох? Ви тільки мандрівці, ви порох на цій землі, невже ви додумалися до того, що можете керувати вітром? Чи стало вам розуму не торкатися того, що не створено вами? Чи може людська любов перевищувати небесну? Над вами зависла крига арктичного морозу, а ви втішені з розвішених на гачки червоно-жовтих тваринячих туш? Тож судіть самі себе, до часу… Все до банального просте і нудне – здається, ось-ось почнеться, відхилиться. Проходять тисячі, мільйони ніг, тулубів. Віки як шар сала, переточеного глистами. Пам'ять помирає в безмежжі пожарищ. Тільки мідно гуде вітер, цокотить дощ об вцілілу шибку в церкві серед руйновища. Хто наважиться зазирнути у глибини власної душі? Чи замало катівні вдень, щоб ще бачити сни? Завелика розкіш. Погляд його мандрує в дельті чорної води, біжить хвилями. Тоді вислизнем народжується думка про Бога і Сатану, про єдність одного недоказаного. Про боротьбу начала начал. Це дитячий, вимацьканий золотими фарбами, нездарний малюнок янгелика з дурнуватим віршем, з примовкою:
«Діточки, Бозя добрий, а ти ніякий, ти поганий…» Це вкорінення бунту раба проти господаря. Скільки нам ще йти, щоб згоріти білим спалахом; чи довга безводна пустеля; чи довго під нашими ногами тріщатимуть кістки ближніх, коханих, родичів. Кінець вічності, початок спокути. Туди лише крок, що відділяє невідомість, а невідомість дивиться зорями з неба. Втома, сум звідти. А юрби зміяться, юрби накопичують отруту, збирають до слоїків сердець, щоб харконути комусь… А-а-а-а… Святенники сперечаються до сині на губах, до апоплектичних ударів, яка церква правильна, яку треба зносити. Дарма, скотоподібні, дарма, – зараз, по хвилі, ви втратите розум, навернувшись до якоїсь незрозумілої релігії.